Студений світ

Я сидів, закутий важкими ланцюгами в масивне металеве крісло. Спогад про те, як я тут опинився, перетворився на каламутну пляму.

Підвівши погляд, я побачив знайому жінку. Порцелянове обличчя, маніакальна посмішка й бездоганний білосніжний манікюр. Вона щось говорила, але сенс слів вислизав. Де я бачив її раніше?

— Ми знову зустрілися, скелетику, — вона дзвінко клацнула мене по лобі. По кістці з тріском побігла нова тріщина. — Зізнатися, я не очікувала, що ти виживеш після того стрибка з балкона. Але тепер я розумію, як це вийшло.

Вона дістала з порожнечі папку з паперами й почала читати вголос:

— Експеримент: виживання при знятті природних обмежувачів мана-ядра. Результат: провал. Висновки: істота вижила, психіка нестабільна. Піддослідний №138, Аран Медуер. Утік, ліквідувавши спостерігачів...

Вона струснула папку, дивлячись мені прямо в очниці.

— Знаєш, навіщо я це читаю?

Я мовчки хитнув головою. Зміст фраз доходив насилу.

— Леон Дзекель доповів нам про вас. Про твої... дивні здібності.

Жінка раптово розреготалася, хапаючись за живіт. Сміх відбивався від стін, заглушаючи думки.

— Вас здали! Розумієш? Практично задарма! Алісо, ти можеш у це повірити?

— Ви маєте рацію. Це звучить іронічно, — пролунав холодний голос з-за спини.

У дверному отворі майнув силует Дренбелла. Образ полеглого побратима змусив стиснути щелепи з такою силою, що вони тріснули. Права рука навмисно здавила ланцюги на підлокітнику до гучного хрускоту кістки, що ламалася. Розум відчайдушно шукав порятунку в пекучому фізичному болю, сподіваючись, що він протверезить і не дасть захлинутися в Жазі Крові, яка переповнювала душу. Але визвольного болю не настало. Мертвий каркас нічого не відчував, залишаючи свідомість сам на сам із киплячою, безвихідною люттю.

— Але повернімося до справи, — жінка схрестила руки на грудях. — Ти взагалі хочеш жити?

Я завмер. Жити? У клітці, доти, доки світ не завалиться? Чи стати шматком м'яса на столі академіків?

— Алісо, послаб обмеження. Нехай він скаже.

У глибині приміщення щось клацнуло. Щелепа відновилася.

— Дивлячись що ти називаєш «життям», — прохрипів я.

— Свободу. Можливість ходити цією землею на власних ногах.

Я коротко кивнув.

— Чу-до-во! За півтори години розпочнеться вступне випробування до Академії. Я пропоную тобі роль... «Женця». Так тато назвав цю посаду. Нагородою стане одноразове помилування.

— Навіщо це вам?

— Ну, по-перше, Жнець може загинути — і це одна з цілей для абітурієнтів. А втрачати своїх людей імператриці не хочеться. До того ж ув'язнених твоєї сили просто не існує. За умови, що ти ще при своєму розумі.

— Донедавна він не виявляв і краплі того інтелекту, про який ви говорите, — заперечила Аліса.

— Та облиш! Я місяць шукала когось вартого уваги. Ксандр його знатно поламав, але він найкращий серед цього сміття.

— Що від мене вимагається? — я відчув, як свідомість знову починає вислизати.

— Ну-ну, не квапся. Якщо чесно, вбивати — це моє хобі, але коли ти летів із того балкона, мені було тебе навіть жаль...

Цей солодкий, нудотний голос став останньою краплею. Кайдани загримотіли. Я рвонувся вперед, розриваючи ослаблені магією ланцюги. У голові пульсувало одне: Вбити її. Зараз.

Реальність ударила навідліг. Жінка, яка була майже на три голови нижчою за мене, однією рукою впечатала мій каркас назад у крісло, буквально розтрощивши плечову кістку.

— Ти ж розумієш, що ланцюги — це формальність? — просичала Аліса. — Я можу нескінченно позбавляти тебе кінцівок, поки ти не здатен користуватися своїми «фокусами».

Голоси в голові знову посилилися, заглушаючи її слова. Мене почало засмоктувати в самого себе.

Перед очима спалахнуло світло. Таке яскраве, що захотілося заплющитися, але повіки не стулялися. Згадалося, як командир загону будив нас, підносячи лампу прямо до обличчя.

У черепі зазвучав протяжний дзвін. Той самий, із печери. Він рикошетив від стінок ядра, стаючи дедалі гучнішим, поки не виникло дике бажання схопити що-небудь і розчавити.

Рука відчувалася легкою, як пір'їнка. Серед білосніжної пелени я щось стиснув пальцями. Картинка скрутилася у вирву, відкриваючи вікно в реальність.

Я спробував підвестися, але щось із силою мухи, що влетіла, вдарило в обличчя. Щелепи стиснулися від люті, почувся тріскіт. Свідомість розширилася, і я нарешті усвідомив, де перебуваю.

Яскраве сонце заливало горбисту рівнину, всіяну фіолетовими квітами. Навколо височіли дерева-вежі. Вдалині бовваніла гора, поросла смарагдовим мохом. М'яка земля пружинила під ногами. Це була не поверхня й не підземелля. Я не знав, як сюди потрапив.

Погляд сфокусувався на тому, що було ближче.

Людина. Коротке волосся, невисокий. Заведені очі. Його одяг був просякнутий кров'ю, яка тонкою цівкою стікала на мою білосніжну мантію. Я рефлекторно хотів відштовхнути труп, але моя рука намертво застрягла в його грудній клітці.

Плями крові на мантії почали повільно зникати. Я знову щось забув? Утім, не важливо.

Що прилетіло мені в голову?

Озирнувшись, я побачив дівчину. Вона рачки повзла до величезного дерева, намагаючись сховатися. На кривавій стежці, залишеній нею, валявся витончений посох з інкрустованим кристалом у набалдашнику.

Цей предмет зацікавив мене більше, ніж поранена жертва. Але варто було потягнутися до нього, як у голові знову зазвучали голоси. Пам'ять поверталася шматками.

Я — Жнець. Інструмент екзаменаторів. Моя мета — вирізати студентів Академії. Їх тут близько сотні.

Образи: я приходжу до тями на соковитій траві. Іду на вершину пагорба. Там мене помічає хлопець.

— Треє, це Жнець! Тікай! — кричить він.

Я вже знав, що робити. Щоб отримати свободу, потрібно грати за правилами ворога.

Один стрибок. Я опинився перед хлопцем раніше, ніж він устиг схопитися. Удар рукою наскрізь. Крізь дірку в його ребрах я бачив сяйво його синього ядра.

Посередньо, — подумав я тоді. Ксандр втоптував мене в багнюку, будучи на три рівні сильнішим. Жертва навіть не встигла нічого зрозуміти.

— Нічого особистого, хлопче, — прошепотів я. — Я достатньо наївся реальності, щоб не відпускати вас живими. Скажіть Аїду, що ви від мене.

Його очі закотилися. Пазл у пам'яті склався.

Дезорієнтований, я втратив рівновагу й упав усією вагою на посох, ламаючи його навпіл.

Дідько! Навіть палицю не вберіг. Як я збираюся зачищати гробниці з такою координацією?

Немов крижаною водою облило. Розум на мить прояснився, виринаючи з липкого дурману чужого контролю. Аїд — стародавнє божество, владика мертвих. Чи міг він не передбачити, що в його власному храмі буде влаштована засідка з Директором на чолі? Цілком можливо, що вся ця місія від самого початку була кидком кісток із заздалегідь відомим фіналом. Але навіть якщо бог навмисно послав свого пішака на забій — начхати. Зараз це вже не мало ані найменшого значення.

Усередині спалахнуло пекуче бажання відчути під пальцями чиєсь горло. Час знову пішов спалахами. Немов я кліпав, дивлячись у вікно карети.

Ось я стою на пагорбі серед квітів. А наступної миті — я вже розриваю на частини тіло тієї самої дівчини, що втікала.

Щойно я поглинув її ядро, тіло знову стало повністю моїм.

І... я відчув голод.

Дивне, забуте почуття. Я не пам'ятаю, коли відчував його востаннє, але точно знаю: раніше такого не було. Моє тіло завжди належало мені.

Що ж. Щоб утамувати цей голод, мені потрібні нові жертви. І завдання виконаю, і насичуся. Два зайці одним пострілом.

Я почав спускатися з пагорба в густу лісову смугу.