Студений світ

За затертим дерев'яним столом, схилившись над ветхим фоліантом, сиділа стара дварфка. Почувши шум, вона повільно повернула голову, ковзнула байдужим поглядом і... повернулася до читання.

Завмерши, оглянув притулок. Земляна лежанка в кутку, а всі стіни від підлоги до стелі забиті книжковими полицями. І більше нічого. Сама господарка виглядала точно так само, як дварфи на барельєфах мостів: широкі, потужні плечі, мускулясті (хоч і обвислі від старості) руки, грубі риси обличчя. Чорне як смола волосся з сивиною спадало до плечей.

Обережний стук кістяним пальцем по найближчій полиці привернув увагу.

Вона роздратовано зітхнула й відірвалася від книги.

— Знову якийсь тупий скелет заблукав, виконуючи доручення цієї гниючої гидоти? — пробурчала вона скрипучим басом, потім примружилася. — Якщо загубився, вихід там само, де й вхід. Забирайся.

Невже в цьому проклятому місці є хтось живий, з ким можна поговорить?

Примиренно піднявши обидві руки, відповів:

— Зізнатися чесно, дійсно заблукав. Але смію запевнити, що це не той, про кого ви думаєте. Жодних доручень не виконую.

Дварфка здивовано вигнула густу брову й поманила вузлуватим пальцем.

«Підійди до неї. Здається, вона просто хоче роздивитися ближче», — порадила Тсуна.

Коли відстань скоротилася, очі старої розширилися від здивування.

— Невже ти... спустився згори? З самого замку? Чи в цього божевільного бовдура все-таки вийшло створити нежить із повноцінним розумом?

— Згори. Шлях пролягав із поверхні.

Вона задумливо пожувала губу й похитала головою.

— Вибач, уже погано бачу. Але й без очей зрозуміло, як ти тут опинився. Швидше за все, вляпався в просторову пастку Ренальда на вході. Він — єдиний дварф, що залишився тут. Той, хто створив усю цю армію нежиті.

— Так ось звідки вони... Вибачте, але ви не могли б пояснити, як саме він це робить?

Дварфка важко зітхнула.

— Так і бути. Давай поговоримо. Давно не бачила нових облич. Але спочатку... — вона тицьнула пальцем у грудну клітку. — Давай-но начистоту, хлопче. Ми тут не одні. Терпіти не можу тих, хто підслуховує!

Не маючи іншого вибору, Тсуна матеріалізувалася на плечі, звісивши маленькі ніжки.

— Доброго дня.

Стара аж підстрибнула на стільці.

— Святі ковадла... Ти — Елементаль?!

Тсуна ввічливо кивнула.

— Як ваші імена, діти?

Назвавши імена по черзі, дочекалися відповіді:

— А я Агура. Приємно познайомитися, — дварфка трохи розслабилася. — Бачила елементаля лише раз у житті, у нашого короля, Харибди Серафима, і то, коли була зовсім крихітною.

— Можна нетактовне питання? — подала голос Тсуна. — Скільки вам років?

Агура хрипко розсміялася.

— Щось близько двохсот тридцяти. Ще не така вже й розвалина.

«Дварфи — долгожителі. Будемо знати», — подумки зазначила Тсуна.

— Так як усе-таки з'являється ця нежить? — повернулася розмова в потрібне річище.

— У природі? Зазвичай мертве ядро роками просочується елементом Тьмы глибоко під землею й у результаті оживляє тіло у вигляді безмізкого зомбі. А, наприклад, вища нежить наразок кістяних кентаврів формується зі стихійних завихрень Тьми, що зливаються воєдино. Це природні шляхи.

— А штучні?

Агура спохмурніла.

— Знати навіть це — уже рідкість для чужинця. А як Ренальд створює своїх монстрів... Це довга, кривава історія. Якщо хочете, розповім.

Синхронний кивок став відповіддю.

— Років двісті тому в наш замок заявився чоловік, — почала Агура, стискаючи кулаки. — Просто в Залу Засідань. Він заявив, що якщо клан не підкориться й не стане на нього працювати, він виріже нас усіх, як свиней на бійні. Уявляєш нахабство?

— Перепрошую, — довелося обережно перебити цей гнівний порыв. — Але ви говорите про це так, ніби самі були присутні в тій залі на раді. Хто ви, пані Агуро?

Стара гірко всміхнулася. У її потьмянілих очах спалахнув важкий, лютий вогонь.

— Хто я? Я та, хто ділила трон із королем Харибдою Серафимом. Колишня королева підгірного народу. І... до мого вічного, незмивного сорому, мати цього нікчеми, Ренальда.

«Тобто цей божевільний творець нежиті — спадкоємний принц?!» — ахнула Тсуна.

— Спадкоємець? — Агура презирливо сплюнула на земляну підлогу. — Він народився слабаком! Крихкий, жалюгідний, нездатний навіть утримати в руках шахтарське кайло, не те що бойовий молот. Позорисько королівської крові, а не спадкоємець. Я з самого його немовляцтва бачила, що з цього слимака не вийде справжнього правителя, і ніколи не приховувала свого огиди. Так воно й вийшло.

«Але ж причина його зради лежить на поверхні...» — подумки протягнула елементаль. «Мати сама виплекала в ньому комплекс меншовартості. Він просто хотів довести родині свою значущість, здобути силу будь-яким доступним шляхом».

Схоже на правду. Але стара королева, засліплена жорстокою дварфською гордістю, навряд чи коли-небудь вибудує цю очевидну логічну цепочку й визнає, що сама підштовхнула сина в обійми тьми. Для неї він просто був «бракованим».

— І що було далі? — пролунало запитання, щоб повернути розмову в конструктивне річище.

Вона сердито закашлялася.

— Ми, горді дварфи, природно, дали бій. Поранили його за такі слова, і він утік. Однак наш тогочасний король виявився боягузом. Він вирішив, що чоловік повернеться з армією, і наказав клану покинути замок. Більшість пішла, розсіявшись континентом. А ті, хто залишився, сховалися тут, у старих шахтарських поселеннях під замком. Але цей виродок повернувся й усе одно нас знайшов. Ми стали його морськими свинками для моторошних експериментів. Уникнути цієї долі змогла тільки я, роками ховаючись в ілюзорних печерах і пересуваючись крізь камінь.

— Але як вдавалося ховатися так довго? — здивувався я.

— Магія Землі, хлопче мій. Ми, дварфи, вміємо «плавати» крізь породу й змінювати її структуру за своїм бажанням. Ми як ельфи, тільки наша стихія — не повітря, а твердь.

— А звідки ви дізналися про рунну інженерію? — втрутилася Тсуна.

Агура задумливо погладила обкладинку старої книги.

— Ми розшифрували базові руни за пару років до приходу того чоловіка. Потратили на це життя не одного покоління.

Але ж Аран казав, що рунами вміють користуватися тільки люди. Схоже, імперська історія сильно перекручена.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив я.