Моргни, якщо ти в заручниках

Багаття зігрівало шкіряний намет. Дим виходив через отвір в центрі. Група хворих людей лежали на соломі, вкриті порваними ковдрами. Холодний піт заливав їм очі. Всі вони хворіли малярією.

- Де цей проклятий лікар? - прорізався голос у хворого.

В палату зайшов Локус Брастус. Це був рослий широкоплечий чоловік із кейсом в руках. Він прибув як лікар в цю африканську країну та безкоштовно допомагав місцевим.

- Зараз вам стане легше.

Він відкрив кейс та почав копатись у медичних інструментах з ліками. Мікстура від малярії наповнила шприц.

- У вас дуже тяжка та запущена форма хвороби, - сказав він. - Треба зробити уколи в око.

Пацієнти кричали від цієї болючої процедури, але його міцні руки без проблем їх стримували. Локус розумів, що для того, щоб вилікувати самі тяжкі хвороби, треба пожертвувати власним комфортом та трохи потерпіти. Самих буйних персон довелось вирубити кулаком і тільки потім колоти око.

- Через дві години симптоми відступлять.

Локус покинув намет. Зовні був санітарний табір. Сюди привозили місцевих солдатів, що отримували травми на мінних полях, підчас мінометних обстрілів та відкритих боїв. Також тут лікувались і люди, що ловили в савані дикі хвороби. В цій країні йшла громадянська війна. Раби проти Работорговців. Лідерка повстанців, Олена просила називати себе Спартаком, але ніхто цього не робив, бо її тактика занадто провальна, десятки тисяч жертв щодня. Ніхто її не поважав.

Цей табір лікував виключно людей з правами, не рабів. Тих хто був по іншу сторону барикад - розстрілювали на місці та спалювали тіла.

Локус підійшов до командира. Він читав газету із сигарою в зубах. Склавши ногу на ногу, цей міцний чоловік сміявся з новин, де розповідали про черговий розбитий загін рабів-повстанців.

- Ахаха, які вони невдахи. Дурні варвари думають, що здатні щось протиставити справжній цивілізації.

- Я думаю, якщо дати їм освіту та навички, ми не будемо нічим відрізнятись, - сказав Локус. - Анатомічно, в нас немає відмінностей.

- А як же теорія про те, що мозок рабів на двадцять відсотків менший ніж у людей?

- Це старий міф. Якщо починати вірити у кожну безумну теорію, то це якраз ми станемо варварами.

Командир нахмурив обличчя та схопив Локуса за шию.

- Ти називаєш мене тупим?!

Локус обережно взявся за руку командира та відвів її в сторону. Він терпів цю грубість тільки через те, що хотів продовжувати лікування людей, які цього потребують. Місцева м'ясорубка створювала нескінченний потік роботи, але він був готовий взятись за все це без вагань.

- Я хочу, щоб ви не уподоблялись ворогу.

- Хах, я й так краще всіх цих примітивних дикунів!

Наступного дня командиру відірвало обидві ноги. Він пролежав цілий тиждень в траншеї та поїдав власні відірвані кінцівки, запиваючи кров'ю. Замість хліба йшла суха земля. Ця катастрофічна ситуація повністю зламала його. Гангрена, малярія, дизентерія, холера - це лише маленька частина того, що він підхопив.

Коли рятувальний загін віднайшов його, командир вже був схожий на висушений скелет, завернутий в шкіру. Локус спустився до нього в траншею разом з двома санітарами.

- Ви стали схожі на примітивного дикуна, - сказав він. - Напевно, це доля.

Незважаючи на особисту неприязнь, Локус все одно забрав його в свій табір та прийнявся лікувати. Його не хвилювало особисте ставлення та погляди власних пацієнтів. Йому подобався сам процес відновлювання здоров'я.

Локус часто подорожував по світу в пошуках місць з тяжким санітарно-медичним станом, там де війни та природні катаклізми. Але в цій країні він застряг надовго. Занадто великий потік хворих та травмованих. Це наче нескінченна боротьба зі смертю, а Локус - легендарний воїн, що стіною захищає людство.

В дитинстві він був завжди ідеально здоровим і ніколи не хворів. Тому йому завжди здавалось дивним, що люди хворіють та страждають через неідеальне здоров'я. Йому захотілось вивчити причини такого невдалого положення людства. Виявилось, що людські організми - це картковий дім, що починав сипатись від самих легких поривів вітру. Але, незважаючи на це, підлягав відновленню.

Локус захотів дати людям можливість відновлюватися, тому і став лікарем.

Вночі стан командира погіршився. Кривава блювота та постійна діарея мучали його. Локус зайшов до нього в окрему палату.

- Вбий мене, - простогнав командир. - Я неймовірно страждаю.

- Ні, я такої опції не пропоную.

- Яким же я був уїбаном. А тепер... перетворився на немічне лайно.

Локус зробив йому укол.

- Зараз стане легше.

- Я знаю, що ти ніколи не любив мене, Локусе. Чому не вб'єш?

Лікар вкрив командира ковдрою та поглянув в очі. Погляд Локуса був впевненим та розсудливим.

- Це правда. Я зневажаю тебе. Але мої принципи не дають мені кинути твоє тіло помирати, або вбити власноруч. Мій єдиний ворог - це смерть. Все інше - просто суб'єктивні незручності.

Пролунав вибух. Земля затряслась. Зовні намету почалась метушня. Солдати хапались за гвинтівки та кудись бігли. Вірогідно, це було вторгнення. Ворог настиг табір.

- Раби атакують! - крикнув хтось назовні.

- Вони прийшли по мою душу, - командир опустив голову на подушку.

- Досить скиглити. Я врятую всіх, - рішуче сказав Локус.

Він вийшов з намету із піднятими руками. Збирався зустрічати ворога. У місцевих бійців не було жодного шансу утримати табір. Більше дев'яноста відсотків солдат - це поранені. Розлючені раби вбивали всіх без пощади. Вони витягали поранених солдатів з наметів та наколювали їх на штики, чавили інвалідів машинами, підпалювали живцем.

- Будете знати, як знущатись над нами, суки! - кричали раби та злорадствували.

До них підійшов Локус, не опускаючи руки.

- Я - нейтральна сторона. Лікар. Цивільний. Я не приймаю участь у бойових діях.

- Ні, - повернуся до нього капітан рабів, - ти привілейований щур! На кіл його!

Відразу три штики прокололи тіло Локуса з різних боків. Холодна сталь наживилась на його органи. Кров повільно просочилась крізь брудну сорочку пустельного кольору. Локус впав на коліна. Розлючений натовп оточив його та почав бити палками по голові та закидати камінням.

Від тяжких побоїв він звалився на землю. Краєм ока, Локус бачив, як командира витягли із намету та прив'язали до стовпа. Прямо в нього на грудях раби намалювали мішень та прийнялись тренувати влучність. Очі Локуса заплющились. Він втратив свідомість. Медичний табір був повністю розорений та знищений.

Локус гадав, що це все. Що повстанці і його розітнуть та випатрають. Було дуже незвично опинитись в такому положенні. Відпочатку, Локус притримувався сторони Работорговців, бо серед них було просто безпечніше. Ніхто не міг передбачити, що ледве озброєні раби зможуть нанести такий сильний удар.

Крижана вода вилилась на голову Локуса. Потім проскочив черевик прямо по ребрах. Його намагались розбудити. Від таких болючих методів, він швидко прийшов до свідомості.

- Ти нам потрібен, лікарю! - сказав повстанець, тикаючи в нього штиком.

- Якщо так просити, люди зазвичай не погоджуються, - видавив Локус.

- Не вийобуйся! Ми не вбили тебе тільки тому, що ти міг би стати внагоді. Наш лікар не знає, що таке ліки та як ними користуватися. Допоможи йому.

Локус обдивився себе. Всі його рани були все ще відкритими і напевно навіть почали гнити. Ніхто його не лікував. Він не міг встати.

- Якщо хочете, щоб я це зробив, понесіть мене на руках.

- А хуй за щоку не хочеш?

- Довбойоби, ви мене порізали мов капусту і хочете, щоб я ходив? Подивіться на ці дірки та порізи. Я вже напівмертвий.

До солдата підійшла молода дівчина. Вона поглянула на Локуса та розсердилася.

- Ну підійміть вже його та віднесіть до Спартака!

- Ніхто, крім тебе не називає твою матір Спартаком, Еммо, - сказав солдат.

Видно, це була дочка Олени - лідерки рабського повстання. Наскільки відомо, ні вона, ні її колишній чоловік, ні дочка не були рабами. Вона свого часу просто начиталась Карла Маркса та захотіла відновити класову справедливість, втягнувши країну в криваве протистояння.

- Я сказала, тягніть його до мами! - наголосила Емма.

- Слухаюсь.

Підійшли ще двоє солдат. Вони підхопили Локуса під руки та поволокли до свого лідера. Олена лежала на купі соломи без руки, з кишками назовні. Місцевий "лікар" тицяв пальцями в кишки, чекаючи, що вони якось пролізуть назад в живіт.

- Приберіть цього ідіота, - наказав Локус.

- Мій хазяїн вчив мене на шамана. Тут просто не ростуть трави, що мені потрібні.

- Ага, піди на хуй, там їх пошукай.

Солдати заїхали шаману по голові та викинули із куреня. Взамін, вони піднесли до лідерки Локуса та просунули йому всі ліки та інструменти, що знайшли в зачищеному таборі. Він оцінив поглядом інвентар. Хоч там і було все потрібне, працювати в таких жорстких умовах, ще й під прицілом, було морально тяжко.

- Мене звуть Спартак, - заговорила Олена.

- Годі, ніхто тебе так не називає.

Приклад влучив по голові Локуса.

- Не смій так розмовляти із нею!

- Та дайте йому вже працювати, я помираю! - сказала Олена.

Локус опустився над пораненою жінкою. Травми були серйозними. Влучання танкового снаряду. Майстерні руки помістили кишки назад у черево. Він дістав кетгутову нитку та почав зашивати розрив. Потім зробив кілька уколів антибіотиків. В умовах антисанітарії ця операція була ненадійною, але зробити якісніше не було фізичної можливості.

Розібравшись із травмою живота, він перейшов до руки. Уміло обробивши розрив, він відхилився назад.

- Готово.

На голову накинули мішок та знову відлупцювали. Локуса потягли геть із куреню Олени.

- Гей, він же допоміг матері, - обурилась Емма.

- Буде сидіти в клітці, - сказала Олена. - Він корисний, але хай дізнається на власній шкурі, як жили всі ці люди роками.

Його занесли в окремий намет із полоненими. Всадили в кутку та почали зварювати клітку прямо навколо нього. Іскри від електродів сипались йому на голову. Локус нагнувся та прикрився руками, але кілька опіків все одно залишилось.

Закінчивши роботу, вони залишили його на самоті. До Локуса тут ставились гірше ніж до тварини. Через біль, голод та запаморочення він вже не так високо цінував свої моральні якості, завдяки яким приїхав сюди лікувати людей. Навіщо взагалі всім цим займатись? Якщо не в цей день, то в наступний, весь табір накриють артилерією. У Олени нуль шансів на перемогу.

- Дякую, що врятував мою матір, - заговорила Емма. Вона прийшла навідати полоненого.

- Я просто виконував наказ, щоб вижити, - відповів Локус.

- Я чула, що ти самовіддано приїхав в цю країну, щоб лікувати людей.

- Так і було. А зараз... Я не знаю.

Емма підійшла до клітки та відкрила замок ключем. Вона оглянулась, чи немає поруч зайвих очей.

- Поки ніхто не бачить, я можу вивести тебе звідси.

- Чому ти мені допомагаєш?

- Бо в тебе я вірю більше, ніж в це кляте повстання. Такий необдуманий збройний конфлікт не позбавить цю країну рабства. Навпаки, скоро тут всі будуть в ланцюгах.

В двадцяти метрах від намету прилетіла ракета. Потужний вибух відштовхнув на підлогу Локуса і Емму. Потім ще дві ракети. Табір почали бомбардувати. Ось і настав кінець.

Піднявшись на ноги, Емма вибігла із розірваного намету. На місці, де стояв курінь її матері тепер залишилось величезне урвище. Лише в десяти метрах звідти, вона побачила частину голови, що належала Олені. Лідера повстання було знищено одним прицільним пострілом. Раби-повстанці бігали хто куди, але ракетний обстріл не припинявся. Додаткові вибухи перетворювали натовп на літаючі в диму клапті.

- Це кінець, - сказав Локус.

- Так... - опустила голову Емма, - тікаємо звідси.

В останню мить, вони встигли покинути місце, в яке вже летіла чергова ракета. Від табору залишилось лише винищене поле, перекопане та перемелене с людськими трупами та технікою.

Локус і Емма обережно виповзли із зони бойових дій та дістались лінії фронту, де були розташовані сили Работорговців. Їх там прийняли як біженців. Нагодували, вилікували, але не випускали із ізоляції. Спочатку треба було допитати їх. Військові відпрацьовували версію, що вони були засланими шпигунами.

Локуса повели в спеціальний тісний кабінет. Щойно він переступив поріг, як побачив Емму. Вона лежала на підлозі в калюжі власної крові. Так і виглядало допитування. Чоловік в сорочці із закоченими рукавами назвав себе сержантом Діксом.

- Вона не сказала нічого корисного, - сказав він, хапаючи Локуса за комір.

- Ви повинні мене знати! Я лікар.

Кулак прилетів йому в живіт. Локус зігнувся.

- Так, ми в курсі, хто ти, - кивнув сержант. - А ще, ми в курсі, хто вона. Йобана дочка Олени Солос! Тебе, скоріше за все, ми поїбашимо трохи і відпустимо додому. А її - застрелимо та викинемо в пустелі.

- Вона врятувала мені життя. В неї немає намірів з вами боротись. Тим паче, після того, як ви знищили всю ворогуючу сторону.

- Так і є, але вона може наслідувати приклад своєї матері та підняти нове повстання. Так завжди буває.

Локус присів на підлозі та поглянув на лежачу поряд Емму. Здавалось, вона була непритомною, чи просто настільки побитою, що не могла підвестись. В будь-якому випадку, Локус не міг на це дивитись. Його розтоптали обидві стороні конфлікту, вони вели себе як звірі. Він більше не хотів нікого рятувати, крім однієї людини. Емма повинна вижити, навіть ціною його власного життя.

- Як же ви її замучали, - тяжко промовив Локус.

- Ну, мої методи жорсткі, але ефективні.

- Бідна дівчинка. Неможливо дивитись на страждання невинних людей.

- Куди ти хилиш?

- Я хочу припинити для неї це пекло.

Сержант Дікс покрутив головою.

- Цього не буде, я вже казав. Ти можеш врятувати тільки себе.

Локус кинувся на неї, схопив за голову та зламав шию. Хруст рознісся по всій кімнаті. Сержанта охопив гнів, він вдарив Локуса ногою.

- Нахер ти це зробив?!

- Я позбавив її від страждань, - посміхнувся він.

Після допиту, Локуса відпустили. Емму ж погрузили у фургон та відвезли в пустелю. Для всіх це вбивство в кабінеті здавалось трохи дивним кроком, але Локус продумав все із самого початку. Поки адміністратор відійшов від комп'ютера, він заглянув у журнал переміщень та дізнався, куди вивезли дівчину.

Локус пішов в гараж, взяв собі автомобіль та виїхав в пустелю. Насправді він не вбивав Емму, він зробив трюк, який виглядав наче вбивство, але в реальності прости сильно сповільнив її метаболізм та серцебиття. Вона була живою. На жаль, це могло продовжуватись не довго, в умовах, в яких її залишили, тому Локус гнав на повній швидкості.

Він натиснув на гальма, локтем відкрив двері, біг. Обійняв, підняв та поніс. Погрузив на заднє сидіння. Руки самі все робили. Перша допомога, уміле лікування. Всі свої набуті роками навички він вклав у ці дві хвилини. Піт стікав по його лобі. Емма прийшла в себе. Локус посміхнувся. Так і закінчилось його суворе відрядження в Африку, після якого він вже не був тим лікарем-ідеалістом. Війна пропустила його через криваві жнива та виплюнула новою людиною.

Повернувся додому він разом із Еммою. Через місяць вони одружились. Він продовжив займатись лікуванням, але тепер виключно як комерційний спеціаліст. Більше ніякої благодійності. Через рік в нього народився син, назвали Сенфордом. Потім ще дві дочки - Роуз і Катерина. Ближчим часом, сім'я стала його основним пріоритетом.

Локус Брастус зневірився в своїх ідеалах, але все ще вважав, що може вплинути на цей світ, змінити його. Люди навколо розділені та злі, вічно воюють один з одним. Згасити їх бойовий пил можна було, але для цього потрібна була могутня сила, яка придавить все людство своєю важкою стопою. І він здогадувався, як її створити.