Моргни, якщо ти в заручниках

Навколо було тихо. Закинутий баскетбольний майданчик за цілий рік встиг покритись товстим шаром пилу та сажі. Поплавлені та повалені паркани вже не могли відгородити його від оточуючого світу. Та й сам світ в цих краях давно перетворився в однорідну масу, яка давно втратила життя.

На глядацькій лавці самотньо сидів Бенджамін. Закочені рукава пом'ятої сорочки та густа щетина малювали образ людини, яка конкретно себе запустила. Він курив дешеву цигарку та розглядав навколишню занепалість важким стомленим поглядом.

Обійшовши паркан, на поле вийшов Ґлок. Виглядав він понівеченим. Купа травм, синців та шрамів покривали тіло, але стан його був залізобетонно впевненим. Він підійшов до лавок та присів поруч. Навіть мигцем глянувши, Бенджамін замітив при ньому зброю, що ховалась під довгим чорним плащем.

- Я не хочу битись, - сказав Бенджамін.

- Мене це не цікавить. Я збираюсь тебе зараз вбити і присів, щоб трохи передихнути. Думаю, завалити тебе буде непросто.

- Це правда... Але можливо ми все ж знайдемо якийсь компроміс? Невже тобі подобається кидати своїх людей на смерть? Невже ти не відчуваєш нічого, коли дивишся на ці руїни?

Ґлок підняв брови.

- А ти?

- Відчуваю, бляха, і мене це турбує.

- Раніше я за вами, гнидами, такого не замічав.

Бенджамін відкинув окурок подалі в бік та схрестив руки.

- Знаєш, взагалі, це ж я вбив твою подругу і... всіх інших твоїх друзів, коли ви напали на маєток. Я вистрілив тобі тоді в голову...

- Ну так чому ти намагаєшся натиснути на жалість, сучаро?! - перервав його Ґлок.

- Ми були ворогами.

- Нічого не змінилось.

- Змінилось все! - різко розсердився Бенджамін. - Я влаштовував жахливі речі, руйнував життя мільйонів і мені жилось круто. Я справді кайфував від цього. Немає в світі нічого кращого, ніж бути самим могутнім і всім керувати. Ти зараз зайняв наше місце. І думаю, ти розумієш, про що я кажу. Ти зараз напевно дрочиш на те, яким пиздатим став.

Ґлок зробив глибокий подих. Він справді черпав свої сили через те, що останнім часом мав багато перемог. Він задовольнявся своєю незламністю, але Бенджамін не розумів, що це було не все, що відчував його ворог. Він просто не міг приміряти на себе його досвід настільки глибоко.

- Хочеш сказати, що ти втомився? - спитав Ґлок. - Ти так довго був мудаком, що вичерпав свої сили. Можливо гадаєш, що це карма наздогнала тебе і тепер хочеться поскоріше позбавитись від цього прокляття. Не вийде грати в мораліста. Ти занадто сильно забруднив свої руки. І я також.

Замість якихось якісних аргументів, в голові Бенджаміна колотився аморфний шум. Він відчував себе загнаним в глухий кут. Прекрасно усвідомлював, що Ґлок просто хоче його смерті, але не хотів з цим миритись. Незважаючи на все оточуюче пекло, йому хотілось жити.

- Я знаю, що тобі треба, - сказав Бенджамін. - Просто давай не будемо більше замішувати в це інших людей. Якщо ти хочеш позбавитись від М'ясокомбіната, то хай це буде у вигляді епічного поєдинку.

- Вас двоє. Одного тебе мені буде замало.

- Я розберусь із Іваном сам.

Ґлок здивувався.

- Ось так все просто?

- Хех, - сумно зітхнув Бенджамін, - як бачиш, я справді сильно втомився від цього лайна.

- Чесно кажучи, таким ти мені подобаєшся набагато більше. Не намагаєшся удавати із себе хуй пойми кого.

- Тоді давай через два дні. Прямо на цьому місці. Тільки ти і я.

- Тільки без трюків. Ми двоє... і все.

Дата "Х" була назначена. Все повинно було скоро визначитись раз і назавжди. Обидва пройшли через справжнє пекло, обидва встромляли палки один одному в колеса і тепер вони влаштували собі ідеальні умови, щоб нарешті зі всім цим покінчити.

***

Леонард поглянув спочатку на Марнессу, а потім на Рудого. Всі троє разом в одній кімнаті - такого не було вже більше трьох років. Дивне відчуття охоплювало Леонарда через те, що це була не радісна зустріч старих друзів, а обговорення тяжких втрат.

- Ти справді хочеш піти проти Ґлока? - спитав у Рудого Леонард.

- Я думаю, його треба вгомонити. Силою. Він остаточно з'їхав з глузду, слова тут можуть бути безсильні.

- Самсон не дасть тобі жертвувати людьми.

- Ну, я на це й не розраховував. Я знав, що ви відмовитесь. Головне, щоб не старались мене зупинити.

Леонард склав ногу на ногу.

- Ну взагалі, я так давно не бачився з Ґлоком, що в мене більше немає до нього симпатії. Це Марнесса вічно за нього заступається.

- Я просто не хочу, щоб ми створювали собі зайві проблеми, - втрутилась в розмову вона.

- Хоча, вона права. Битви затихають. Скоро повинно настати затишшя. Якщо ми продовжимо колупати цю рану, вона ніколи не заживе.

Рудий покрутив головою. Те, що війна почала йти на спад для нього як раз сприймалось як влучний момент для нападу. Не було нічого проще, ніж атакувати виснаженого протистоянням з М'ясокомбінатами, Ґлока. Але було зрозуміло, що старі друзі точно його в цьому не підтримають. Залишилось надіятись на нових.

Рональд попивав пиво серед місцевих вантажників, що тягали коробки з кораблів. Вони зупинились на перекур і він до них приєднався.

- Ні, я такий дебелий коробок не підніму, - сказав він, пригубивши пляшку.

- Ти хоч раз в житті працював?

- Ну... я колись займався проєктуванням риболовних чоботів.

З-заду до нього підійшов Рудий та поклав руку на плече.

- Він вас ще не втомив?

- Ні, - відповів роботяга, - розповідав щось про чоботи. Мені аж цікаво стало.

- Розкаже повністю іншим разом. Зараз він мені потрібен.

Вставши осторонь, Рональд допив пляшку та очікуючи поглянув на Рудого. Його трохи розслабив алкоголь, але він все ще готовий був утримувати увагу на розмові.

- Якась справа намалювалась? - спитав Рональд.

- Мені подобається твоя спостережливість. Треба, щоб ти мене підстрахував в бою.

Рональд занепокоєно проковтнув слину, що забилась в горлі.

- Ти ж в курсі, що з мене такий собі боєць?

- Не переймайся. Я все зроблю сам, а ти просто прикриєш тил. Там все пройде швидко. Ти навіть не замітиш, як ми закінчимо.

Після недовгих умовлянь, Рудому все ж вдалось переманити на свою місію одного союзника. А більше йому й не треба було. Він розраховував на коротку, але ефективну вилазку. Лише одна річ не могла чітко сформулюватись в його голові: чи треба вбивати Ґлока? Скоріше за все, так. Якщо залишити його живим, він точно піде на помсту, а це призведе ще до неймовірної купи жертв. Рудий більше не хотів ніким жертвувати.

***

Бенджамін повертався на базу, обдумуючи, як він буде позбавлятись від Івана. Між ними вже давно не було взаємного розуміння, але просто взяти його і вбити - це дуже складне рішення. Помимо цього, сили в них майже рівні, якщо не враховувати здобуту інвалідність Івана. У відкритій сутичці він міг бути неймовірно небезпечним. Але "бити ножем в спину" Бенджаміну також не хотілось. Це було занадто підло.

Зайшовши на базу, він наблизився до вартового, що листав якусь стару облізлу книжку. З інтернетом останнім часом було дуже туго, викручувались як могли.

- Де Іван? - спитав Бенджамін.

- Е-е... та таке як в себе сидить. Начебто нікуди не ходив. План якийсь розробляє.

- Дякую.

Підіймаючись по сходах до того самого кабінету, Бенджамін стиснув кулаки. В його уяві пролітали картинки того, як він завалює Івана, розбиває йому голову, жбурляє його об стіну. Руки схопилась за ручку дверей та відчинила їх. Звисаючи стоячки над мапою, Іван робив там якісь записи. Він стояв спиною, тому не бачив, хто до нього зайшов. Але відразу зрозумів. По звуку важких кроків.

- У мене з'явилась неймовірна ідея, Бенджи, - заговорив Іван.

Бенджамін витримав невелику паузу, перед тим як сказати щось у відповідь.

- І що ж це за ідея така?

- Кинемо відразу чотири ядерні ракети в... ось ці позначені точки.

Палець Івана шелестом пройшовся по мапі. Бенджамін обережно підійшов ближче та, вставши поруч, подивився на мітки. Йому було все одно на них, в нього були зовсім інші думки.

- Тобі подобається моя ідея? - нахабно посміхнувся Іван, наче щось приховував.

- Взагалі-то... не дуже.

- Я не здивований. Ти прийшов мене завалити.

В цю мить Бенджамін різко напружився та застиг.

- Що ти таке верзеш?

- Думаєш, я йобаний придурок? Я залишив на твоєму одязі жучок і прослухав твою розмову з Ґлоком.

Зісковзнувши з мапи, палець Івана хутко опустився під стіл та натиснув на приховану кнопку. З'явилась невидима неймовірна сила, яка потягла Бенджаміна до стіни. Він намагався пручатись, але все було марно. Його притиснуло наче пресом.

- Магніти, друже, - злісно посміхався Іван. - Мене не притягнуло, тому що я одягнув костюм з мідними підкладками.

- Добре, блять, ти мене розкусив! Ну й що далі?!

Іван штовхнув ногою щось під столом і звідти висунувся ящик до гори набитий динамітом. Довгий гніт вже горів. Вибух повинен статись за кілька десятків секунд.

- Ось так і закінчується дружба, Бенджи. Дуже болісно...

Помахавши рукою, він пошкандибав до дверей, залишивши Бенджаміна помирати від вибуху. Але той не збирався здаватись. Він сильно хотів жити і збирався боротись за своє життя до самого кінця.

Бенджамін тягнувся вперед, намагаючись звільнитись, але притяжіння справді було дуже сильним. Йому вдавалось відірвати себе від стіни лише на пару сантиметрів. Зуби зчепились від люті, слина вилітала з рота, очі почервоніли. Бенджамін рвався вперед і стіна почала тріщати за його спиною.

Кинувшись із останніх сил на підлогу, він вирвав зі стіни велетенський магнітний блок, який відразу прилип назад до його спини. Але тепер Бенджамін був вільним, хоч і з важучим тягарем ззаду.

Діставшись до ящика з динамітом, він замітив, що вибух буде секунди через три. Все було дуже погано. Не роздумуючи, Бенджамін схопився за ящик і жбурнув його в двері, у напрямку сходів. Купа динаміту покотилась вниз і збила з ніг, Івана, який намагався втекти. Перемішавшись із шашками, він спіткнувся і впав на підлогу.

- Ні! - прокричав Іван і в ту ж мить пролунав вибух.

Він був настільки потужним, що навіть Бенджаміна, що знаходився на другому поверсі разом із металевим блоком на спині, підняло в повітря і пробило ним стелю. Зате після злету, магніт зламався через обрив дротів. Спина Бенджаміна від'єдналась від нього і тепер він спокійно полетів на землю.

Удар був болючим, але це його не хвилювало. Він зміг перемогти, хоч і був на волоску від смерті. Руки тремтіли, голос сів, але він був радий всередині. Він майже звільнився від свого минулого.

***

Аліса сиділа на дивані та гладила своїх дочок. Дівчатка лежали в неї на колінах та задрімали. Вона знала про смерть Сенфорда, але в її думках все ще були М'ясокомбінати. Їй треба було до них дістатись, треба було довести справу Єстона до кінця.

Але для цього не завадили б союзники. Більшість тих, хто був на боці Аліси, померли від рук Мародерів. Раптово вона згадала про свого колишнього чоловіка, з яким жила ще до Єстона. Аліса пам'ятала, що він працював колись в його організації.

- Ні, дзвонити цій свині було б дуже херовим планом, - прошепотіла вона. - Хоча... я нічого не втрачаю.

В неї вдома була копія всіх баз даних Єстона. Він залишив їх у неї на випадок падіння власних серверів. Дуже зручно. Аліса підключилась до останків світової мережі та почала шукати свого колишнього чоловіка, використовуючи інформацію про нього з власних архівів.

Знайшовся. Виявилось, що після падіння Відродження Справедливості, він перейшов до людей Самсона Елемарта. Аліса віднайшла їх волонтерські контакти та зателефонувала в той пункт, де імовірно мав знаходитись її колишній.

- Я вас слухаю? - пролунав голос по той бік.

- Мені можна поговорити з Рональдо Пейтоном? - спитала Аліса.

- А хто питає?

- Я... його колишня дружина. Скажіть, що це Аліса. Він зрозуміє.