Моргни, якщо ти в заручниках

Акт 6.

Пролунало тріщання лічильника Гейгера. На цій території рівень радіації різко піднімався, тому Рудий повернув кермо та направив авто в об'їзд. Вони з Рональдом їхали вже більше тижня. Маршрут відтепер проходив виключно через розбомблені міста. Пустка навколо здавалась безмежною. Повітря було важким. Все через те, що дорога проходила зовсім недалеко від місця падіння ядерної бомби. Вони рухались по крайній межі, коли навіть маленьке більше зближення вже могло стати смертельним.

- А я тобі розказував, як я колись переїхав ведмедя? - спитав Рональд.

- Таке як позавчора, - задумався Рудий.

- Блін, я думав, що не розказував. Смішна ж історія.

Рудий кивнув.

- Непогана, але може ти ще щось пам'ятаєш?

Ніс Рональда хмикнув. Він задумався.

- Та я вроді все вже про себе розказав. Може ти щось згадаєш? Я про тебе майже нічого не знаю.

- Я ж вже казав, ким я був, - відповів Рудий.

- Ми хер знає скільки їдемо, хер знає куди, а ти продовжуєш гратись в загадкового мужика.

Рудий взяв з собою в дорогу Рональда із жалю. Хоч за останній тяжкий час він замітно почерствів, але не міг просто так кинути людину в скрутній ситуації, якщо вона не була його ворогом. Вести мирні веселі розмови він заморився. Всю дорогу, він багато жартував, слухав історії, але тримався осторонь справжньої цілі своєї подорожі.

- Якщо тобі цікаво, - почав Рудий, - то я колись був другом Ґлока Пістолса.

- Ого, - повів бровами Рональд. - Ні, це... справді не те, що я чекав почути.

- Ми разом хотіли знищити М'ясокомбіната, але він зайшов дуже далеко. Ми тоді вчасно зупинились та залишили його. А тепер, я про це шкодую. Треба було Ґлока також стягти на узбіччя. Можливо, гірше б не стало.

- Ти хочеш вбити його?

- Ні, ти що. Я хочу врятувати людей. Всіх, кого встигну. Я не зможу вбити Ґлока.

Рональд вступив у Відродження Справедливості, щоб врятувати рідне місто від засилля бійців М'ясокомбіната. Вони думали, що боролись за праве діло, але коли їх лідер наказав ополчитись проти сусідньої країни, пояснюючи це боротьбою з Ґлоком та його армією, все пішло шкереберть. Він втратив все, що в нього було, перетворившись на бродягу.

- Ти ж не одинак? - спитав Рональд. - В тебе точно повинні бути якісь друзі. Рятувати людей самотужки дуже складно.

- Це правда.

- І ми їдемо до них?

- А в цьому я вже й сам не впевнений, - насупився Рудий.

Фургон з'їхав з дороги та зупинився біля радіовежі. Рудий витяг з багажника обладнання та почав ловити сигнал. Зазвучав білий шум.

- Ти впевнений, що тут ще щось працює? - засумнівався Рональд.

- Я знаю цю вежу. Її відреставрували місяць тому. Тут точно все працює. Зараз мені треба лише налаштуватись на правильну хвилю, щоб почути пароль.

- Так і не будеш говорити, до кого ми їдемо?

- Ні.

Поки процесс налаштування продовжувався, Рональд вирішив відволіктись. Він підійшов до кам'яного стовпа та почав стукати по ньому кулаками.

- Їбанутий? - спитав Рудий.

- Я в молодості був боксером. Захотілось згадати деякі прийоми. Можливо ще знадобиться.

- Ти можеш просто своєю тушею навалитись на ворога. Думаю, цього буде достатньо.

- Ага, - посміхнувся Рональд, - можу перевірити прямо зараз на тобі.

Потім йому стало нудно. Стовп розвалився. Рональд впав на землю, жалібно простогнавши від втоми, та став розглядати чисте небо. Навколо нього випалена пустеля, всі його друзі мертві, в нього нічого немає, а все про що він може думати в цю мить - це про те, що йому нудно. Чи то може апатія притупила почуття?

- А в тебе є дівка, Рудий?

Той зітхнув.

- В мене був хлопець. І я... більше не зможу з ним побачитись.

- Він помер?

- Краще б він помер.

Рональд підвівся та обтрусив одяг. Він все ще залишався брудним.

- Зрозумів, складна тема. Не буду тиснути. А в мене колись була дружина. Правда вона кинула мене, коли я набрав масу. Уявляєш, сказала, що їй потрібен чоловік, а не свиня.

Рудий раптово засміявся.

- Оце вона сука.

- Взагалі-то, я кохав її. Але так... вона сука.

Білий шум з приймача поступово почав перетворюватись в більш чіткий сигнал. Пролунало кілька звуків схожих на писк, але в різній тональності. Потім ще раз. І ще раз. Це було закільцьоване послання.

- Ти щось розумієш? - підвівся Рональд.

- Все. Так, вставай, пора їхати.

Швидко погрузивши обладнання назад в машину, вони продовжили рух. Після кількох хвилин мовчання, Рональд не стримався та озвучив важливе для себе питання:

- Я ж не свиня?

- Боже, тебе це реально хвилює?

- Вона тоді зруйнувала моє життя. Звичайно хвилює!

Рудий протер очі та виніс свій вердикт:

- Може хіба що трошки. Так... порося.

- Пішов ти на хуй! - Рональд штовхнув його в плече.

- Та я жартую. Все нормально. Ти не порося, ясно?

- Я не порося.

- Все. Проїхали.

Розбита артилерійським градом дорога нарешті змінилась відносно цілим асфальтом. Їхати стало набагато легше. Фургон більше не підстрибував на кожному камінчику. Це було добрим сигналом. Це означало, що вони майже приїхали. Десь в глибині грудей Рудий відчув підступаюче облегшення.

В далині, позаду почав звучати гуркіт. Він поступово посилювався дававши зрозуміти, що його джерело наближалось до фургону, наздоганяючи без проблем. Рудий стиснув руки на кермі.

- Що за лайно? - озирнувся назад Рональд.

- Блядсьский вертоліт, - відповів Рудий, не відводячи погляду від дороги.

Так і воно виявилось. Вертоліт здійнявся над фургоном та зменшив швидкість, залишаючись зверху, не обганяючи та не відстаючи.

- Ви викрали наш фургон, - заговорив в гучномовець хтось з екіпажу вертольота. - Зупиніться, і це буде вашим єдиним шансом на виживання. В іншому випадку - нам доведеться відкрити вогонь.

Ополченці Ґлока дізнались про смерть патрульного загону та швидко віднайшли викрадений транспорт. Рудий знав, що зупинятись безглуздо. Вони спробують їх вбити в будь-якому випадку.

Нога натиснула на педаль газу. Фургон прискорився.

- Їбать, сами напросились! - викрикнув пілот.

Поряд з машиною пройшлась кулеметна черга, здіймаючи хмари пилу.

- Нормально цілься, довбойоб! - наказав пілот стрілку.

- Ми тут трясемося в повітрі, чого ти від мене хочеш?

Вилетіла ще одна кулеметна черга. Цього разу вона влучила в дах фургону, прорізавши довгу лінію із дірок. Рональд зігнувся від страху. Остання куля пройшла прямо поряд з його вухом.

- Стає гірше! - сказав він. - Вони починають влучати!

- Помовчи. Все під контролем.

- Тобі що, не страшно?

- Та мені начхати на них! Це просто купка ідіотів! Я не боюсь людей, хай вони стріляють скільки заманеться.

В цю мить три кулі пробивають бокове скло та врізаються Рудому в плече та груди. Кров вискочила через вікно, давши зрозуміти переслідувачам, що вони нарешті влучили. Але не зважаючи на серйозні рани, Рудий зовсім не збавив ходу.

Він продовжував гнати вперед, наче нічого й не сталось. Рональд поглянув на його травми та заговорив:

- Тебе майже на шматки не розірвало. Я бачу твої легені.

- Ну... дізнаєшся краще мій внутрішній світ.

Рудий натиснув на гальма. Фургон зупинився перед напіврозваленою будівлею. Він знав, що це саме те місце, куди й треба було дістатись. Хитра посмішка охопила його.

- Він здох? - спитав пілот.

- Можливо, - відповів кулеметник.

На даху будівлі з'явився майже непомітний людський силует. Невідомий витяг ракетницю та вистрілив по вертольотові. Вибух! Палаючий шматок металобрухту врізався в землю, розтягуючи за собою широченний хвіст із диму.

Стримуючи кров, Рудий виліз з машини та кульгаючи покрокував до будівлі. Рональд підбіг до нього та взяв під руку.

- Дай, я допоможу. Ти вже не ходячий.

- Я не проти, що ти мене несеш, - сказав Рудий. - На тобі, як на дивані.

Двері будівлі відчинились. До раптових гостей вийшов той, хто стріляв з ракетниці. Він зняв капюшон та маску, що ховала обличчя. Це був Леонард.

- Привіт, Філіпе. Виглядаєш паршиво.