Моргни, якщо ти в заручниках

Погляди зіткнулись. Марнесса стискала в руках дробовик, але не могла ним скористатись. Валентин був занадто близько до Аламара. Вона чудово знала про можливості свого ворога, тому не могла йти на ризик. Він був занадто швидше.

- Ти нормально себе почуваєш? - ввічливо спитав Валентин.

Зуби Марнесси стиснулись від відчаю.

- Краще ніж зазвичай.

- Я радий за тебе. Бачу, ти вже обходишся без коляски. Це прекрасно. Люблю коли люди зцілюються. Шкода, що сьогодні більше такого не буде.

- Якщо ти зробиш хоч один рух, я тебе вб'ю.

Валентин повів бровами.

- Ні. Ти не зможеш.

Вона повільно розвернула дробовик та націлила йому на обличчя. Він спокійно дивився на направлений в свій бік ствол та посміхався. Вони обидва точно були в його руках.

У вухо врізався чийсь плач. Валентин зсунув погляд на задні сидіння та замітив там немовля. Ось це справді його здивувало. Навіть трохи збило з пантелику. Всередині з'явилась тінь сумнівів.

- Добре, пора з цим кінчати, - сказав він та хутко вирвав зброю з рук Марнесси. - Витягайте їх з тачки та тягніть за мною. Вони мені знадобляться.

Бандити накинулись на машину та почали виривати двері. Хижі руки вчепились в людей та потягли назовні. На голови накинулись мішки. По ребрам пройшлась черга зухвалих ударів.

В іншому кінці міста Рудий чекав на своїх друзів, але вони ніяк не могли з'явитись. Він поглядав на годинник, звіряючи час і нарешті зрозумів, що щось було не так. План провалився.

- Бляха.

Рудий сів в свою машину. На пасажирському сидінні був Нейт.

- Думаєш, на них напали? - спитав він.

- Точно знаю.

Єдиний спосіб їх знайти - це поїхати тим маршрутом, яким вони гіпотетично могли рухатись від свого дому до місця зустрічі. Скоріше за все, самим коротким. Так і було зроблено. Побудувавши в голові напрямок, Рудий погнав машину вперед.

Пролітаючи через розтрощені вулиці, він себе накручував. Похмурі думки все більше витісняли будь-які інші. Стало складно сконцентруватись на дорозі.

- Ей, - сказав Нейт, - тримай себе в руках.

- Та стараюсь.

- Це на тебе не схоже. Зазвичай, ти більш стриманий та оптимістичний.

- Просто сьогодні я злий. Дуже-дуже злий.

Нога сильніше натиснула на газ. Двигун заревів від навантаження. На вулиця почали все частіше зустрічатись бандити. Їх кількість росла паралельно зі зближенням до місця, де Аламар зупинив машину.

- Стояти, уїб... - не встиг сказати злодій з рушницею, як все його тіло зникло під колесами Рудого.

Він гнав вперед, збиваючи всіх, хто намагався його зупинити. Звичайні жителі не були готові до такого засилля хаосу, тому часто боялись та гальмували, коли їм стрибали під колеса, чи наставляли зброю. Рудого такими провокаціями було неможливо взяти.

Звернувши в черговий поворот, він замітив знайому машину. Це була та сама автівка Аламара. Вона вщент розбита, а навколо біснувався натовп із злочинців. Рудий влетів в нього на повній швидкості. Десятки тіл порозлітались в різні боки. Хтось через дах, хтось під низ, когось кинуло на узбіччя. Але людей на шляху було так багато, що машина швидко забуксувала і вже не могла далі продовжувати рух.

Двигун заскиглив, випускаючи дим, поки колеса намотували кишки бандитів на шини. Ті, кому вдалось не потрапити під прямий удар, були шоковані такою жорстокістю.

- Що цей мудило собі дозволяє? - пролунало агресивне питання.

Біля важеля ручного гальма лежав автомат М4. Рудий висмикнув його та відкрив вогонь по ворогам через вікно. Наче колосся вони посипались на землю. Кривава димка здійнялась у повітря. Гільзи відскакували від лобового скла, летіли на бардачок, котились під сидіння. Розпечені, гарячі вони іноді прилітали Рудому в голову, відскочивши від стінок. Він ігнорував опіки, не спускаючи пальця з гачка.

- Никаємось! Бляха, він їбанутий! - кричав хтось із ворогів. - Никаємось!

- Я пощажу вас, якщо ви скажете, де ті люди, що були в розбитій автівці, - раптово заговорив Рудий, припинивши стріляти.

- А хуя за щоку не хочеш?

- Я б пожартував, але зараз немає настрою.

- Ну так будем його піднімати, підрило.

Бандити різко виглянули всі разом з укриттів та накрили шквальним вогнем машину Рудого. Кулі дірявили корпус, розбивали всі вікна, проходил наскрізь двері. Рудий з Нейтом пригнулись, але було марно. Обстріл був занадто потужний. Зі спини Нейта хлинула кров. Він закричав, але його голос було не чутно через невпинний потік стрілянини.

- Ні, ні, ні! - схопився Рудий та накрив собою Нейта.

Куля влучила Рудому в бік, але в шоковому стані він навіть не встиг відчути біль. Через кілька секунд постріли затихли. Бандити вистріляли всі свої набої.

- Вони здохли? - хтось спитав.

- Хуй його знає.

- Так йди перевір.

- Сам іди, мені стрьомно.

Перекинувшись поглядами, всі вони зрозуміли, що ніхто не горить бажанням йти перевіряти, чи залишився там хтось живий. Було вирішено розібратись просто закидавши авто коктейлями Молотова. Так можна було точно бути впевненим, що ніхто там не виживе.

Пляшки полетіли по машині та почали розбиватись. Полум'я стало різко розповсюджуватись. З одного боку машина палала більше, ніж з іншого. Саме там язики вогню змогли скоріше пролізти в салон. Непритомний Нейт загорівся. Потім полум'я, через сидіння, дісталось і до правого рукава на курточці Рудого, який скотився до коробки передач після стрілянини.

- Хай горять, сволоти, - сказав бандит.

Коли вся машина стала покрита вогнем, вони всі розвернулись та пішли геть. Їм набридло вже воювати на цій дорозі.

З останніх сил, Рудий виштовхнув двері головою та скинув Нейта на дорогу. Вогонь повністю охопив куртку, тому її довелось викинути. Рудому вдалось вислизнути назовні не загорівшись.

Він почав хутко тушити Нейта. Все було марно. Більша частина його шкіри вже вкрилася кіркою. Волосся повністю зникло.

- Ти не помреш! - сказав Рудий. - Не помреш!

Він накрив Нейта собою, притуливши його до асфальту. Цього разу вогонь вдалось затушити. Туман накрив свідомість Рудого. Від болю та відчаю він повністю розгубився і забув, що вони вдвох лежали біля палаючого автомобіля. Вибух! Обох чоловіків відкинуло на кілька метрів.

Тим часом Марнессу, Аламара і Романа відтягли в якесь темне приміщення без вікон та меблів. Лише самотні двері розмістились на одній із стін. Дитина гучно рюмсала від страху, голоду та болю. Марнесса з усіх сил намагалась його заспокоїти, але в таких умовах це було неможливо. Вона не могла заспокоїти навіть саму себе.

- Ми виберемось звідси, - сказав Аламар. - Треба тільки якось дістати телефон.

- Ого, який неймовірний план, - саркастично відповіла Марнесса, вона була не в настрої.

- Я хоч щось думаю.

- Ці покидьки будуть нас катувати. Єдине, що можно тут зробити - це якось їх всіх завалити.

Аламар відмахнувся, хоча в темряві цього було не видно.

- Ні. Це дуже небезпечно. Так ми тільки накликаємо на себе додаткову загрозу.

- Повір, гірше не стане. А так, у нас буде хоч один шанс на порятунок.

Заскрипіло замкове гніздо. Хтось провертав ключ, намагаючись відчинити двері. В кімнату просочилось світло. Всередину зайшов темний високий силует. Коли очі звикли до ламп, Марнесса зрозуміла, хто це був. Вона ніколи особисто не зустрічалась з ним, але багато про нього чула, про його зовнішність та силу. Це був М'ясокомбінат. Але вона не знала, що взагалі він був не один.

Іван зробив крок всередину та оглянув полонених. Він знав Марнессу, знав про її роботу з Ґлоком.

- Я не хочу витрачати попусту час, - заговорив Іван, - так що давайте перейдемо відразу до справи. Де Ґлок Пістолс? Кажіть, або я почну вас жорстко вбивати. І малого також.

- Думаєш, я поведусь на твої погрози? - нахмурився Аламар. - Я щодня дивився в очі таким сукам, як ти. Я знаю, що у вас головах. Ви - психи, збоченці. Думаєте, що тільки сила може керувати світом.

- Це що якась смішна альтернативна філософія? Мені похуй, що ти там кажеш.

- Типова агресія типового дикуна. Всі ви скоро здохнете від своїх власних гріхів. Я витратив майже все своє життя на те, щоб допомагати оточуючим. Я вірю, що моє добро має більший вплив, ніж твоє безумство. Погрози на мене не діють.

Іван витягнув пістолет та вистрілив Аламару в живіт. Він зігнувся від болю та впав на коліна. Кров полилась по штанях.

- Ну як там твоє добро? Рятує тебе?

Ще гаряче після першого пострілу дуло притулилось до лоба Аламара. Шкіра почала нестерпно запікатись. Але довго мучитись, йому не довелось. Іван знову натиснув на гачок і мізки Аламара шматочками полетіли на Марнессу.

- Наступним буде малий, - поглянув на неї М'ясокомбінат.