Розділ 16.

Мазаєв наживо виглядав міцнішим, ніж на камерах на заправці. Худий, жилавий. Він лише починав лисіти, хоч обличчя вже вкрилось зморшками. Він не встиг нічого запитати, коли Віктор просто вдарив його в кадик і заштовхнув назад в номер.

Всередині кімната була невеликою. Одне ліжко майже на весь номер та метрова відстань для проходів. Мазаєв упав прямо в прохід.

Настя зайшла слідом за Віктором. В кімнаті було темно. Єдиними джерелами світла були ароматичні свічки на тумбочках обабіч ліжка. На землі стояла розкоркована пляшка вина. У Сії все похололо всередині. Невже запізнились? Не вберегли Марту...

Марта ж, власною персоною, міцно спала на своїй половині ліжка. Одягнута, що все ж вселяло надію.

Мазаєв прокашлявся. Спробував піднятись, але Віктор ударив кросівкою прямо в обличчя. На ковроліні залишиться його кров.

- Ви що собі дозволяєте? — сказав, тримаючись за обличчя.

- А що ти собі дозволяєш?! — гаркнула Настя. — Ти, вилупок?! Хворий збоченець!

Вона розмахнулась і копнула його ногою в живіт. Мазаєв скрутився калачиком і застогнав. Віктор приклав палець до губ. Не можна було себе видавати. Вони тут незаконно.

- Беремо її й пішли, — прошепотів їй.

- Ні, я хочу почути, що скаже цей вилупок! Ти викрав маленьку дівчинку задля своїх втіх!

- Ви не зрозумієте, — відповів той.

Він все ще скрутився калачиком та тримався за розбите обличчя.

- Ти хворий, — з огидою плюнула Настя.

- Ні, це суспільство хворе! — відповів Мазаєв. — Суспільство хворе у своїй неготовності прийняти мене таким. Я не винен у своєму виборі...

- Виборі викрадати дітей? — перепитав Віктор.

- Я нікого не викрадав.

- Та ну?

Віктор підійшов до сплячої Марти. Схилився. Від неї несло вином. Напоїв таки.

- Вона пішла добровільно. Я не тримав нікого силою.

- Вона дитина!

- Вона чиста та світла душа. Не моя вина, що лише діти такі. Вони прекрасні. Коли я помічаю це, то суспільство називає мене хворим...

Настя перевела погляд на Віктора. Той дістав телефон, ввімкнув ліхтар. Настя не розуміла, куди він світить.

- У неї на зап'ястках сліди твоїх рук, — тихо, але погрозливо сказав Тост. — Шкіра ніжна, ось і видно. Ти тягнув її силою. Можливо погрожував. Точно збрехав їй...

- Я хотів її звільнити!

- Ти хотів скористатись нею, бо ти просто збоченець, — продовжив Тост. — Тобі здається, що ти правий, а всі решта ні. Але це не так. Ти хворий і твоя хвороба заважає тобі бачити правду. Ти завдав шкоди неповнолітній дівчині через свої відхилення. Розповідаєш про любов, але це не перша твоя "любов". Бували й інші, правда? Мовчиш, але по очах бачу, що правда. Через скільки ти б кинув її? Через скільки ця чиста душа стала б поламаною та почорнілою?

Настя не лізла. Вона зловила себе на тому, що стоїть з відкритим ротом. Віктор не часто говорив цілими реченнями. Ще й літературно, не перериваючись на пів слові. Виявляється, він так вмів.

- Я люблю її!

- Не любиш. Тобі, і таким як ти, потрібно лікуватись. Але для тебе вже пізно.

За вікном зблиснуло синє світло. Віктор виглянув. Хтось викликав копів. Три патрульні машини. Під'їжджали до дверей готелю. Це не просто так.

Настин телефон завібрував. Гриб чекав їх за готелем з іншого боку.

- Що ви робитимете? — запитав Мазаєв.

- Я з задоволенням проламала б твою голову, — таки втрутилась Настя. — Але не стану бруднити об тебе руки. Ти сядеш. А я простежу, щоб всі навколо дізнались, хто ти такий.

Копи вийшли з машин. Кілька з них тримало руки на кобурах. Настя могла б подумати, що вони могли приїхати з якихось інших причин, але не три екіпажі одразу.

Ще й Гриб тут...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.