Розділ 31.

Двері відчинились і дівчина обійняла Макса з порогу. Низька, пухкенька, вона ледь діставала йому до грудей. Руда з коротким каре та зеленими очима. Гриб охрестив би її відьмою, але у неї був маленький милий носик, а не довгий та гачкуватий, як у всіх відьом. На порозі був ще один. Худий, наче тріска з довгим волоссям зав'язаним у хвіст. Макс визволився з обіймів, тоді обійнявся з тим хлопцем.

- Це Юрій та Софія, — відрекомендував батькові друзів.

- А це хто? — з недовірою глянув Юра. — Виглядає, як мусор.

- Майже вгадав, — паскудно всміхнувся Геннадій.

Давно вже не на службі, а все ще не подобалось. Ніяк не міг відвикнути.

- Це мій батько, — сказав Макс. — Він мене витягнув.

- Ми боялись, що ти в лікарні, — Софія з Юрієм переглянулись, тоді обоє глянули на Максима. — Проходьте.

Квартира була яскравим втіленням пострадянського декору. Це коли на старих шпалерах, котрі пам'ятали ще Хрущова, висів плазмовий телевізор. Лінолеум весь у тріщинах. Роззуватись не хотілось. Але манери ніхто не скасовував. Софія пішла на кухню ставити чайник. Вони пішли за нею.

В кухні біля холодильника стояла гітара. Серед колись білих стін кружляв чорний цигарковий дим від численних недопалків з попільнички прямо на столі.

- Ти бачив Андрія? — запитала Софія.

- Він в СІЗО.

- Оля в лікарні, — сказав Юра. — У важкому стані. Нас шукають.

- А що з Лесею та Ігорем?

- Вони не виходять на зв'язок.

І не вийдуть, — подумав Гриб. Проте казати не став. Не факт.

- Той гівнюк оголосив нам війну, — Софія приєдналась до них за столом. — Мені скинули інформацію з закритого телеграм каналу, що за наші голови гарно платять.

- А чого ви чекали? — хмикнув Геннадій.

Молодь переглянулась.

- Мій батько все ще в радянському союзі, — Максим спопелив його поглядом. — Або застряг у дев'яностих.

- Буває, — Софія зняла чайник з плити. — У мене самої такі родичі. Нащо тобі того?! Сиди не світись, про навчання думай.

Передала йому чашку з кавою. Гриб тихо подякував.

- Вам зручно бути ходячим шлунком, — не вгавала Софія. — А що потім робитимете, коли нас переловлять і пересадять?

- Сподіватимусь, що вас не повбивають у в'язницях, — Гриб відпив гарячої кави. — Якщо ви закінчили прирівнювати мене до манкуртів, то послухайте, що я скажу.

- Ти не переконаєш нас відступитись! — сказав Макс.

Гриб закотив очі. Занадто молодим був його син для такого. Або занадто старим став сам Гриб.

Його підлітковий вік припав на дев'яності в Одесі. У нього були друзі, котрі дивились на тодішніх братчиків і хотіли бути як вони. Гриб теж хотів до моменту, поки одного з його товаришів не посадили, а другий не зловив кулю під час суперечок за ресторан. Проходив не в тому місці й не в той час.

Фізичні задатки Геннадія дозволили йому потрапити в десант, а звідти вже у Харківський МВС. Так і закрутилась кар'єра в міліції, а потім в поліції.

Коли у 2014-му почалась війна, майор Бережницький отримав переведення в кіберполіцію. Тоді в Україні це була лише тінь того, що є зараз. Але Гриб перейшов з двох причин. Він не хотів звільнятись та брати участі в колаборації з російськими найманцями, як ото вийшло другого травня. В Одесі все ще збираються дві групи на цей день у різних місцях.

У ті часи міліцію за людей не тримали. Було за що, бо в кращому випадку вони залишались осторонь. В гіршому допомагали окупантам, як ото в Донецьку та Луганську. Гриб так не хотів. Присяга для нього була не пустим звуком. Тож він подався туди, де здавалось спокійніше. Аж до 2017-го, коли указом президента реформована кіберполіція отримала неймовірні повноваження та приплив кадрів.

Війна у двадцять першому столітті велась не лише зброєю. Потрібно було вберегти країну у віртуальному просторі. Він двічі побував у відряджені на фронт. Перший раз, коли звільнили Слов'янськ. Тоді потрібно було вивезти дані з ноутбуків, котрі позабували бойовики. Частково потім перетворення тих на добриво своїми ж було через таку халатність. Вдруге довелось їхати за лінію розмежування у 2015-му. З Дебальцеве Геннадій замість даних привіз осколок під нижнім ребром і легку контузію. Пізніше він дізнався, що в той день президент України кричав на президента Росії славнозвісним: Я цього не дозволю!*

(*Мова йде про мемуари Емануеля Макрона, тодішнього президента Франції. Він описав, як президент російської федерації погрожував захопити всю Україну. На це Петро Порошенко, тодішній президент так само відповів криком)

Коли саме Геннадій забув про присягу, згадати не вдавалось. Просто раптом амбіції взяли гору над здоровим глуздом. Тепер від чесного Геннадія залишилась лише тінь. Максим нагадував його колишнього. Залишалось лише сподіватись, що нагадувати він продовжить на волі, а не десь у в'язниці чи могилі...

- Я не збираюсь нікого ні в чому переконувати. Я збираюсь зробити так, щоб вас не повбивали.

- Он як? — не повірив Юрій. — Ви? Вас виперли зі скандалом, хіба ні?

- Чувак! — скрикнув Макс, але Геннадій обірвав його крик жестом.

Вони йому подобались. Молоді, гарячі. Їх не підкупити, не злякати. Тому таких вбивають.

- Це правда, — Геннадій уважно глянув Юрі в очі. — Вигнали з великим скандалом. А мій син не розповідав за що?

Юра глянув на Максима, в очікуванні, що той підкаже. Але Макс мовчав.

- Мене вигнали за шантажування колег по роботі та державних службовців. За роки я назбирав стільки матеріалу, що вистачило б закрити їх у в'язниці на кілька років. Деякі б отримали довічне. Тому не сиджу я. І тому зі мною нічого не сталось за стільки років. Бояться.

- До чого ви ведете? — перебила Софія.

- До того, що ще до ранку ми знищимо Михайла Прокопіва.

- Ми не злочинці! — запротестував Макс. — Він має відповісти по закону!

- І як ти його притягнеш? Справи закривають. Нічого конкретного у вас немає. Один з ваших в реанімації. А на вас оголосили полювання всі одеські тітушки. Тому, якщо у вас немає кращих ідей, ніж переховуватись в розбитій квартирі, то раджу послухати.

***

Замок нарешті видав потрібний звук. Тост заховав відмички й обережно відчинив двері. Глянув на годинник. У нього ще було тридцять хвилин. Він сподівався, що охоронці не палитимуть на балконі.

Ото буде сюрприз, коли хтось з них впреться поглядом в стрілу будівельного крана за шість метрів від себе. Ще й прив'язаного до поруччя. З іншого боку, загрожував вітер. Іноді сильні пориви ламали стріли та відправляли ті вниз. Віктор сильно сумнівався в аж такій міцності конструкцій чи тим більше мотузки, котрою були з'єднані, кран та балкон...

На щастя двері вели в один з офісів. Віктор безшумно прокрався між столами. На кожному з них було по два, а то й три монітори. Один по центру, два часто перевернутих вертикально. Сія теж так робила. Казала, їй так легше читати довгі рядки коду, або логи*. Тост розбирався в мовах програмування (професія зобов'язувала), але сам писати не любив. Хіба це команди на отримання доступу. Щоб запрограмувати щось, як Настя, у нього не вистачало зосередженості.

(*логи — це свого роду запис кожної дії певних програм)

Підійшов до дверей. Смикнув за ручку. Зачинено. На дверній коробці була біла панель для прикладання перепусток. Працювало це як домофон з тією різницею, що все було під'єднане до мережі, аби охорона знала, хто заходить і виходить. Але ті були зайняті, тож навіть не помітили. Проте її потрібно ще відімкнути.

- Сія, тут пропускна система з перепустками, — прошепотів.

- Знайди якийсь роутер і впусти мене, — відповіла. — Бачу, один в куті.

Тост роззирнувся. Камера була в куті, значить роутер в іншому. Підійшов до білої коробки з трьома антенами. Вся внутрішня мережа офісу розкидала інтернет з'єднання між кількома роутерами, а до тих своєю чергою вже підключались комп'ютери. Дістав з сумки нетбук. Під'єднав оптоволоконним кабелем до роутера. Команди він знав на пам'ять.

- Готово. Я в мережі, — доповіла Сія. — Вікусю, ще кілька хвилин!

- Це що зараз було? — перепитав Віктор.

- Я з моєю кращою подругою. Обговорюємо, які чоловіки дебіли. Можеш поділитись своєю думкою на цей рахунок.

- Вона в курсі?

- Вона ініціатор цієї бесіди!

- Я не про це.

- А, ні. Моя робота їй здається нудною. З нею не посперечаєшся. Зануда ти, Вікторе.

Тост не відповів. Від'єднав нетбук і пішов до дверей. Обережно відчинив.

- Так, Віко, то співробітник подзвонив, — пролунало в навушнику. — Без мене, як без рук. Ага, той неприємний. Що йому передати?! Він і так знає.

Тост прислухався. Охоронці якраз кляли нападника, що не забив гол. Тепер залишалось знайти серверну.

- Треті двері наліво, — Настя немов знала про що він думає.

Коридор був довгим і вузьким. Між кабінетами стояли величезні білі принтери. Не надто практично, якщо говорити про безпеку. Але економно. Принтери теж були в мережі, щоб співробітники могли видрукувати щось необхідне.

- Двері відчинені, — сказала Настя. — Зачинись зсередини, якщо не хочеш, щоб тебе побачили...

- Не вчи!

Під серверну виділили цілу кімнату. Для офісу вона була замаленька, але щоб обкласти стіни серверами, вартістю в понад сотню тисяч гривень кожний — цілком. Віктор дістав ліхтар. Посвітив навколо.

Досвід одразу допоміг знайти до чого під'єднати ноутбук. Тепер його чекало довге звантаження потрібних даних. Очікування то завжди найбільш неприємна частина роботи. Але Віктор звик. Йому не вперше бути на самоті...

- Чим займешся, коли ми розбагатіємо? — Настя не збиралась давати йому спокій.

Віктор не відповів.

- Серйозно, Тост! Не ігноруй мене! Це може бути найбільший кавалок грошей за нашу роботу.

- І що це змінить? — запитав Віктор.

- Не знаю. Ти багатий. Можеш купити все що захочеш. Поїхати, куди захочеш. Я б могла жити на березі океану. Пила б Маргариту і нічого не робила. Ти міг би навідувати мене. Ти ж будеш мені писати?

Віктор не відповів. На дисплеї висвітлилось вікно. Копіювання даних. Зелена смужка поволі заповнювала усе. Віктор тим часом заліз в документацію. Якщо за це платять, варто детальніше ознайомитись, що це. Маючи доступ до мережі, Тост почав шукати все, що пов'язане з даними.

- Тост?! — не вгавала Настя. — Чому ти такий мудак?

- Тобі зайнятись нічим? — прошипів у відповідь.

- Як бачиш. Віка так накидалась, що заснула. Тягнула мене на дискотеку, де збираються чоловіки за сорок. На полювання, так би мовити. А тепер ця мисливиця хропить так, що я на кухню чую. Гриб має подзвонити. Я сьогодні на двох стільцях. Тож у нас поки є час поговорити.

- Я починаю шкодувати, що попросив про допомогу саме тебе.

- Мудак ти, Вікторе. Але цікаво чому? Тебе не любили в дитинстві? Чи якась панянка розбила твоє серце, тому ти такий злий?

- Артилерійський снаряд.

- Не зрозуміла.

Пояснювати Віктор не став. В документ, котрий він читав говорилось про контракт з міністерством оборони.

- Про що ти говориш? — не вгавала Сія. — Ти найбільший інтроверт з усіх інтровертів. А я багатьох знаю...

- Сія!

- Що?

- Це замовлення міністерства оборони. Пересилаю тобі документ. Дванадцята сторінка, четвертий рядок.

Настя хотіла сказати, що з тим вмістом алкоголю, читати це останнє, що вона хотіла. Проте не встигла. Миттю прогортала вниз, куди вказав Віктор.

- Ой, трясця! — видала.

Метод шифрування, котрий розробляли Datasupport, повинні були отримати розвідники для безпеки даних. Ворог не зможе читати звіти та листування солдат. Стало зрозуміло, чому їм стільки обіцяли.

Проте політика Сплячих Собак була простою. Вони не чіпали державні замовлення. Якщо випливе, що вони щось таке продали — Cert.ua прийде по їхні голови. Їх судитимуть за державну зраду. Довічне ув'язнення їм гарантоване.

- Ви перевіряли замовників? — запитала Настя.

- То робота Гриба.

Cert.ua оголосить їх у міжнародний розшук. З хакерами не церемонились ніде.

- Хай поки копіюється, а я тим часом перегляну, що є в документації. Будь там!

- Ніби в мене великий вибір...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.