Будні Сплячих Собак

- Ти ніби не любиш, аби обходилось без побоїв, — продовжила Настя. — Дивне садомазохісте задоволення.

Не відповів. То тільки в кіно бійки закінчуються безболісно. На практиці, розтягнуті звʼязки, тремор в колінах, синці та подряпини. Розбиті кулаки, порваний одяг.

Притиснув футболку до рани. Не вистачало ще забруднити тут все.

Сія відчинила двері у ванну кімнату. Спочатку його вигляд шокував її, але погляду не відвела. Брюнетка показала йому аптечку.

- Знайшла в тебе на кухні, — випередила його запитання.

- Як ти зайшла?

- Марія Миколаївна дала ключі. Я закрила двері за собою.

Її погляд сканував його вздовж і впоперек. Взагалі не приховувала. Ще й посмішка нахабна.

Тост захотів вигнати її геть. Вона зірвала йому побачення. Прикрилась роботою, але така вже вона є. Просто любить псувати життя всім навколо.

Але не було часу сперечатись.

- Давай допоможу, — Настя розкрила аптечку.

- Ти знаєш, що робити?

- Ти за кого мене маєш? — обурилась. — Це не складніше, ніж щось зламати.

Тоді подумала. І додала вже менш впевнено.

- Але ти можеш сам проконтролювати процес.

- Там є рукавиці. Одягай.

- Те, що я іноді, ходжу на побачення з іншими чоловіками...

- То для тебе рукавиці! — Тост відчув, що знову закипає. — Від чужої крові треба берегтись.

- А, ну добре. Вони трохи завеликі. Червоних не було?

- Не було. Дістань пінцет. Оглянь мою руку, чи немає там уламків скла.

Настя спочатку обережно і невпевнено взяла його вище ліктя. Подивилась йому в очі. Тоді швидко перевела погляд на рану.

- Є один маленький.

- Діставай.

- Буде боляче.

- Потерплю.

Було боляче. Але Тост терпів. Скло часто кришиться і робить для рани важче загоїтись. Треба було позабирати.

- Є.

Промив рану. Тонка цівка стекла по руці на раковину. Змішалась з водою й відправилась в злив.

- Серветки є?

- Сухі чи вологі?

- Сухі.

- Залишила в сумочці нагорі. Збігати?

Хотілось спровадити її геть і зачинити двері. На зливному бачку унітаза стояв рулон туалетного паперу. Зійде. Витер руку. На папері все ще залишились криваві рани.

- Подай антисептик.

- Ось це?

- Так.

Продезінфікував рану. Пекло, проте Тост лише стиснув щелепи й гучно видихнув.

- Подай кровоспинне.

- Що?

- Оцю наліпку.

Сія обережно розпакувала її. Тост приклав до рани. Запекло ще гірше, ніж від антисептика. Здоровою рукою гримнув по умивальнику. На очах виступили сльози.

- В стоматолога теж так себе поводиш? — не втрималась Сія.

- Навіть гірше.

По погляду стало ясно, що вона не розуміє, жартує він чи серйозно.

- Що далі?

- Замотуй руку бинтами.

- О, це я вмію добре, — побачила його погляд. — Тобто, краще ніж усе решта.

Мотала вона дійсно добре. Двічі перепитала чи не вільно, чи не тисне.

- Готово, — з задоволенням поглянула на власну роботу. — Краще, ніж було.

- Дякую, — тихо сказав.

Хотів вийти, але Настя заступила дорогу. Він насупився. Глянув на неї максимально холодно, як лише вмів. Настю то не хвилювало. Або не подавала виду.

- Ти збрехав мені про знайомство з Грибом! — сказала.

- У нас ще робота.

- Зачекає! Ти збрехав. Ти вкрав телефон в Лисиці. А вона їздить на схід до військових. Гриб був під Іловайськом. Я зіставила дати. Що ти там робив, Вікторе Марʼюк?

Тост мовчав. Думав, чи нагадувати їй про домовленість не лізти в особисте життя. Але проблема в тому, що він колись сам не стримався. Він знав про минуле Насті. Про неблагополучну сімʼю, ґвалтівника вітчима, матір з тягою до алкоголю. Знав про неї те, чого б волів не знати.

- Виживав, — Тост сів на край ванни. — Війна почалась, коли мені було 15. В мене було небагато способів вижити на не окупованій території. Без грошей, їжі та місця куди піти. Всі мої речі згоріли або забрали з того автобуса...

Настя не перебивала. Вона з жахом усвідомила, що неготова до такого. Думала Віктор малолітній злодій з колонії для неповнолітніх, або просто з неблагополучної сімʼї. В голові згадались новини про розстріляні евакуаційні колони. Окупанти тоді не жаліли нікого аби просто нажитись.

- Крадіжка телефону тоді здавалась простою справою. А далі ти знаєш.

- Знаю. Гриб взяв тебе під своє крило. Його син твій одноліток, ти знав це?

Тост кивнув.

- Я не знаю, що тобі на це відповісти, — чесно сказала Настя. — Я розумію твою привʼязаність до Лисиці. Розумію, що ти відданий Грибу, яким би неприємним скупердяєм він не був.

- В тебе є ще питання?

Настя сіла біля нього. Хотілось курити, але вона згадала, що залишила цигарки у квартирі Віктора. Вона вже не знала, чи хоче щось знати. Але згаювати момент щирості Віктора (і коли він за раз говорить більше двох слів) вона не збиралась.

- Де ти навчився так битись?

- Якийсь час жив разом з безпритульними дітьми. З ними й навчився.

- Та ну?

- Ми просто іноді бились з циганами чи азербайджанцями.

- Серйозно? А до того нічого не вмів?

- Чому? До того чорний пояс з дзюдо і чемпіонати України.

- Вигравав?

- Іноді. Потім вже Гриб познайомив мене зі своїм другом, тренером з боксу, то ходив займатись до нього.

- Бокс, дзюдо, бійки з нацменшинами та іншими безпритульними. Зброєю навчив користуватись добродушний пан Геннадій?

Тост кивнув. Поглянув на ганчірку на землі. Потрібно відтерти все від крові. Це заплутає сліди, якщо прийдуть копи. І збереже без того зіпсовані нерви сусідці.

Як мило з його боку, — Настя таки стрималась, аби не бовкнути вголос. — Взяти малолітнього безпритульного злодія з окупованих територій і перетворити його на...

Вона все ніяк не могла підібрати точну характеристику.

- В мене останнє питання? — Настя поглянула на нього. — Чому ти мене постійно ігноруєш? І чому то уникаєш, то кидаєшся на допомогу?

Тост вперше поглянув на неї з повною розгубленістю в очах. Виявляється, крадій та хакер не від усього вміє захищатись.

- На яке запитання відповідати?

- На всі.

Віктор задумався. Поглянув на Настю. Вже без вічного холоду в очах.

- Не знаю, — тихо сказав. Тоді слабо всміхнувся, театрально знизавши плечима. — Характер такий.

Настя щосили вдарила його кулаком в плече. Пощастило, що не в рану. Тост зойкнув, схопився за плече. Настя миттю схопилась за кулак.

- Мудень ти, Вікторе, — піднялась. — Треба було залишити тобі аптечку і піти.

- Ти зіпсувала мені побачення, — нагадав.

- І надала першу допомогу. І ще допоможу прибратись тут. Треба відмити все від крові.

Відкрила двері. Зупинилась на порозі, розвернулась й додала з посмішкою.

- І ще я псуватиму тобі всі наступні побачення. Просто так. Бо можу.

Вигляд розгубленого Віктора чомусь підняв їй настрій.