Будні Сплячих Собак

Їх таки випустили з відділку. Гриб стримав слово і дружина слідчого не дізналась правду про походеньки чоловіка. І не скоро ще дізнається.

- В тебе є цигарки? — запитав Макс?

- Ти палиш? — здивувався Гриб. — Мама знає?

- Сам як думаєш?

- Значить не знає. Тримай. І подзвони мамі, бо вона хвилюється.

Простягнув йому пачку. Він і так вважав себе поганим батьком. А колишній дружині ніхто не розповість.

Макс дістав телефон. Набрав маму. Геннадій завів двигун. Машина зрушила з місця.

- Ні, мене не забирали, — брехав Максим. — Я не в лікарні. Все в порядку. Мам, нас було не десять осіб! Нас кілька тисяч вийшло. Та все добре, мамо! Я буду ввечері. Ні, не голодний. Я тепло одягнутий. Все давай. І я тебе люблю.

Геннадій не заважав. Кожний батько вчить сина брехати матері. А коли мама не вірить, то переконує самотужки. Та звісно він впав! Ні з ким він не бився. Брехня, щоб не хвилювалась і не виносила нікому мізки своїми переживаннями. Чи добре це? Ні. Але робити інакше Геннадій не вмів. Ніхто не вчив його бути батьком.

Він все ще не міг звикнути до того, як їздять одеські водії, хоч прожив тут більшу частину життя. Машина перед ним пронеслась на червоне, ледь не збивши пішоходів. Колись такі водії дограються і народ чинитиме з ними, як колись в індії. Суди відбуватимуться прямо на асфальтах і вирок завжди буде один.

- Договорив?

- Так, — Макс заховав телефон. — Висади мене десь на Шевченка.

- Я тобі не таксист! — гаркнув Гриб. — І я б хотів почути деталі. За що тебе забрали?

- Яка тобі різниця?

- Мені, в біса, є різниця. Ти мій син! Що сталось?

- Ми протестували проти незаконної забудови біля парку перемоги.

- Там хіба є де забудовувати?

- Як бачиш. Згідно з документами, то мало бути озеленення та благоустрій південної частини. Ми на власні очі бачили, як обносили парканом і збирались переганяти техніку. Ми зібрались на мітинг...

- І вас почала бити поліція.

- Ні, спочатку на нас кинулись тітушки. А потім вже приїхали копи й затримали нас. Мовляв, ми почали масові безпорядки.

- Нічому не вчаться.

- Що?

- Я про копів. Одне й те саме. Хто організатори?

- Я.

- Я серйозно.

- А ніхто й не жартує. Я один з організаторів.

Геннадій дістав цигарку і запалив прямо в салоні. Одеса посідає першість по нападах та вбивствах активістів. Мерія, бізнес та правоохоронні органи тісно співпрацюють. Одні організовують, інші закривають на це очі. Лише на стінах будинків іноді з'являються графіті, присвячені полеглим.

Геннадій доїхав до вказаної адреси. Макс хотів відкрити двері, але Гриб їх заблокував.

- Чия то була забудова?

- Лопати.

- Кого?

- Прокопіва. Відчини!

- Зараз.

Потягнувся по нетбук. Відкрив браузер. Гугл знає все. А що не знає, — знає тор.

Обійшлось без даркету. Михайло Прокопів виявився особою відомою. Від судів за затримки здачі будинків, до скандалів за будівництва на червоних зонах, тобто там де будувати не можна. В соцмережах йому приписували організацію замовних нападів. Тепер він відкусив частину парку перемоги, щоб збудувати там елітний житловий комплекс.

Для України перекваліфікація колишнього рекетира у бізнесмени було звичним явищем. Дев'яності давно скінчились, але відголос іноді лунав й досі.

В даркнеті інформації було менше, але вона була кориснішою. Один з хакерів під ніком Снікерс ($ne@k€®ß) там ділився інформацією про місцеперебування Прокопіва. Він шукав допомогу, щоб обікрасти його рахунки в банку. Погані бізнесмени наймали тітушок заради відстоювання своїх інтересів. Хороші наймали хакерів задля викрадень проєктів або грошей з банківських рахунків. А потім забудовник випадково виявляється банкрутом.

Написав тому хакеру.

- Ось цей? — показав фото з нетбука.

Гриб сподівався, що хакер у мережі. Але відповіді поки не було.

- Цей, — підтвердив Макс. — Він замовив вже шість замахів за цей рік.

- Замовить сьомий. Скільки було організаторів?

- Навіщо тобі це?

Геннадій глянув у дзеркало. Ніякого хвоста не було. Може він себе накручує?

Одне з посилань в гуглі видало сайт громадських новин. За рік в Україні стається до сотні замовних нападів на активістів. Більшість з них — на сході та півдні країни. Цього року лідирувала Одеса.

Хакер відписав. Просив допомоги з проникненням в мак бук Прокопіва. Обіцяв десять відсотків у криптовалюті. Геннадій глянув на сина. Той вже цілком сидів у телефоні.

Написав хакеру

"Чи є інформація про планові напади на активістів?"

"Це буде вартувати запропонованих 10%."

"Переживу. Так є, чи ні?"

"Є така інформація. Останній мітинг сильно дошкулив йому. Розголос призупинив процес будівництва. Він втрачатиме гроші, якщо мітинги продовжаться. Тому, якщо тебе це цікавить, потрібно позбавити його грошей."

"Де гарантія, що твій замовник не виявиться гіршим за Прокопіва?"

"Жодних гарантій. Так ти берешся?"

"Берусь. Перекидай вірус."

"Але його треба під'єднати прямо до макбука. Там хитра банківська система. Все має виглядати так, ніби він сам переказав гроші в підставну компанію. Під'єднай флешку, вірус зробить все інше."

"А що робитимеш ти?"

"Заберу свої гроші й твою долю теж. А ще можу скинути контактні дані всіх організаторів. Хтозна, раптом він вже стоїть за замовними нападами. У тебе не буде часу шукати все самостійно."

"Домовились. Ти знаєш на кого збираються здійснити напад?"

Пауза.

Невже він не відпише?

- Потрібно дізнатись більше про цього хакера, — Геннадій подумки занотував собі.

Вірус він перекине Сії, хай гляне, що там за код. Іноді код написаного софта може розповісти про людину більше, ніж сторінки в соцмережах. Програмування складалось зі способів написання функцій та методів вирішення математичних завдань. Побачивши вихідний код вірусу та розібравшись в ньому, можна буде судити про досвід хакера та в кого він чи вона вчилась. Чомусь Гриб був упевнений, що до Сії йому далеко. Він просто аматор, яких сотні в даркнеті. Але робити все самому не було часу. Писати програми то далеко не п'ять хвилин роботи.

Снікерс відписав. Скинув прізвища та імена.

Софія Гебура, Юрій Нестеренко, Андрій Пасічний, Ольга Татаренко. Та Максим Бережницький.

Показав Максу прізвища.

- Ольга в реанімації. Андрій все ще у відділку. Софія та Юра вдома у Софії.

- Поїхали до них. Знаєш адресу?

- Знаю, але навіщо?

- Переконаємось, що вони ще живі.

Макс поблід. Постукав пальцями по дисплею. Показав карту Геннадію.

Гриб вставив навушник у вухо. Їхати за кермом і розмовляти телефоном, тримаючи його рукою біля вуха — ознака дурника. Гриб себе таким не вважав. І не хотів подати поганий приклад сину.

- Сія, потрібна допомога.