Будні Сплячих Собак

У Насті вдома було багато вина й шампанського.

Лисиця легко погодилась. Зачинили офіс, викликали таксі, наслухались по дорозі компліментів від водія, ввічливо та водночас твердо відмовились від пропозиції поїхати «в одне місце на каву» і зайшли до Сії. Було вже далеко за північ.

- Дім милий дім, — сказала Сія.

Хоч будинок біля Кайзервальду був старим, проте на ремонт вона не скупилась. Кремово-білі стіни в довгому коридорі. Кілька маленьких картин в чорних рамках на одній стіні й довга біла шафа, вся в дзеркалах з іншого боку. Лише біля дверей була ніша. Там Сія тримала здоровенний молоток. Лисиця мовчки глянула на нього, але нічого не сказала. Сія прослідкувала за її поглядом.

- Чоловіків я до себе не воджу, а цвях іноді забити треба, — сказала.

- І тому на ньому вже пилюка?

- Так нічого останнім часом забивати, — знизала плечима.

То її навчив Гриб.

- Ти молода ще, Настуню. Живеш одна. Хай буде про всяк щось тяжке. І так, аби ти завжди знала де то лежить.

Досвід у Насті був маленький. Всього кілька разів її, так би мовити, брали в поле. Більшість разів завершувались добре, та були й позапланові ситуації. А після знайомства з Арсеном Сіренком, вона розуміла, що мусить мати чим захиститись.

- Я думала у тебе стіни будуть червоного кольору, — Ілона вивела її з роздумів.

- Я люблю червоний, але не люблю несмак. Проходь на кухню.

Кухня була в трохи темніших кольорах. Чорна витяжка й лампа. Деревʼяний стіл з металевими чорними ніжками. Одну стіну займала кухонна деревʼяна стільниця, вся побутова техніка була прихована, зашита всередині.

Настя дістала два бокали. В іншій шафі знайшла кілька пляшок шампанського. Почати потрібно з чогось дорогого та вишуканого.

Чоловіки часто дарували їй алкоголь. Вона не просила, проте менше дарувати вони не переставали. Тому, верхня полиця в шафі була закладена винами, шампанським, вермутами та коньяками.

Лисиця викликалась допомогти з приготуванням. Працювала вона майстерно, видно було досвідчену господарку.

Сія поводила пальцем по пляшках. Візьмемо ось це. Червоне напівсолодке. Те, що потрібно.

- За твоє одужання, — цокнулись бокалами.

Вино ніколи не було приємним, але Настя не скаржилась.

- Дякую, — всміхнулась Ілона.

Пили повільно, закушуючи нарізаним сиром.

- Дивно, чому Геннадій не розповідав мені про тебе, — Лисиця підлила їм вина.

- Хіба він багато розповідав про роботу?

- Колись давно. Ще до чотирнадцятого. Він тоді зовсім іншим був. Хвалькуватий, зухвалий. Потім війна, поранення, звільнення по негативу, розлучення. Думаю, десь в глибині душі він винить себе, що недостатньо слідкував, що і кому говорить.

- Це чоловіки, — Сія відпила вина. — Розбалакують усе на світі. Гірше нас. Роздуй його его й він викаже все на світі.

Досвід у неї був. Що не залицяльник, то власник планів, амбіцій та обіцянок. Чоловіки любили багато обіцяти. Сія часто не звертала на це уваги. Сказана вголос обіцянка, швидше за все, виконаною не буде.

- Або наробить дурниць, — погодилась Лисиця. — То як ти стала хакером?

- Я ним була, від коли дісталась до компʼютера з інтернетом, — відповіла ненадовго задумавшись.

- Але для цього хіба не потрібно знати математику?

- Так я і знала, — Сія підлила ще вина. — Шкільні олімпіади, міські, обласні. Навіть двічі всеукраїнська. До поки мене не знайшов Гриб, я планувала йти в аспірантуру, писати наукові роботи. Але ось я тут.

- Геннадій свого часу любив набирати молодих спеціалістів, — посміхнулась Ілона. — Навіть на службі намагався набрати молодих до себе. Та й після.

- Він мені цього не розповідав, — оживилась Настя. — Я думала, ми з Віктором перші.

- Ні, — Ілона взяла пляшку і долила їм. — Він після звільнення перетягнув до себе ще кількох. Але то вже хай він розповідає, бо я не знаю всіх деталей.

Чомусь ця новина насторожила Сію. Вона починала разом з ними. Вони тоді переїхали з Києва до Львова. Вона так і не задумалась, чому.

- Мене він зміг врятувати від можливої судимості, — Сія сама не розуміла, чому розповіла.

- Та ну? — Ілона підняла брови.

- Так вже сталось, що найкраще мені вдавались скрипти та програми для зломів. Не знаю, чому так.

- І ти пустилась берега.

Сія кивнула. Промовила тост за них красивих. Найбільше хакери попадаються на дурницях. Великий відсоток пускається берега і вирішує ламати усе підряд. Заплатити за електричний самокат? Дзуськи. Магніти на домофонах для невдах, вони зламають його. Ображав однокласник, в кафе принесли не те замовлення — дістаємо ноутбук і починаємо свою роботу. Рано чи пізно на них звертає кіберполіція.

Переважно закінчується адміністративною відповідальністю, штрафами та переляками. Іноді когось показово садять. Сія іноді задумувалась: її б посадили, чи просто взяли до себе. Мабуть, таки перше. Тоді вона ще не вміла ховати сліди. І не знала, що потрібно ламати.

- І як вони це провернули?

- Віктор вкрав телефон, щоб його не забрала поліція. І ще проник в кімнату гуртожитку, очистив усе на ноутбуці.

- Це він уміє, — посміхнулась Лисиця.

Час, — вирішила Сія.

- Ніяк не зрозумію, звідки? — зобразила здивування. — Це все Гриб навчив?

- Щось він, щось ні, — задумалась Ілона. — Він взяв його до себе на підробіток з пʼятнадцяти років. Дозволив йому отримати достроково середню освіту.

- А де весь цей час жив Віктор?

- Цього я не знаю. Геннадій якось обмовився, що він іноді зникав на кілька днів. Потім зʼявлявся.

- Де його сімʼя?

Лисиця промовчала. Поновила келихи. Сія не збиралась здаватись.

- Тепер ми його сімʼя.

- Не розумію.

- Бо ти захоплена і не бачиш очевидного.

- Гриб казав щось подібне.

- І не дарма. Розумієш, ти красива дівчина, ефектна, стильна, розумна.

Настя видушила з себе легку посмішку. Це вона знала і без Лисиці.

- Рано чи пізно, ти знайдеш чоловіка, якого покохаєш. І це не Віктор. Він втрачений. Його не цікавить спокійне життя. Більше не цікавить. Він біжить сам від себе, лізе під удари з головою. Я боюсь за нього, боюсь за Геннадія. Вони рано чи пізно дограються. Не встигнуть доїхати до мене, нікого з моїх сірих янголів не буде, аби врятувати їх після котроїсь з ваших авантюр. На сході напруження, ми на порозі повномасштабної війни. Більшість моїх вже там, готуються.

Лисиця випила келих одним духом, наче то була горілка.

- Я стомилась за них переживати. Стомилась переживати за солдат, друзів, колег. Я змирилась з тим, що мене розбудить дзвінок і оголосить, що оці два небайдужих мені чоловіка — таки догрались. Я до останнього не хотіла звертатись по допомогу, бо розумію, що це ще один зайвий та невиправданий ризик.

- Але таки звернулась.

- Так. І тому, що більше не було опцій. І тому, що вони однаково кудись би влізли. Як не заради мене, то заради грошей. Але я не хочу, аби ти повторила їхню долю. Аби вони потягнули тебе за собою. Ти молода хороша дівчина. Ти не така, як вони.

Настя задумалась. Вони ледь не допомогли терористам, мірялись силами з конкурентами, кіберкопами. Гриб тримав їх у рамках. Забороняв переходити усі межі. Але з кожним разом вони підходили усе ближче до тієї примарної межі неповернення.

- Це останній раз, — сказала Настя. — Я думала, якщо чесно перейти в інше русло. Хай сплячі Собаки займуться більш чесною діяльністю.

- Он як? — Лисиця не вірила. — То чому не зараз? Чому не раніше?

- Раніше ми з тобою не були знайомі, — Сія знову наповнила келихи. — Ти турбуєшся про них. Я теж турбуюсь. І про Геннадія, і про Віктора.

- Ти ж не здасись, — Ілона зрозуміла, куди це все йде. — Така ж вперта, як я колись.

Обоє одночасно засміялись.

- Мені просто потрібно перестати про нього думати, — сказала Настя. — Знаю-знаю, це всього лише зациклення, обґрунтоване, що він мене ігнорує. І розумію, що воно пройде. Я просто хочу аби пройшло.

Лисиця гучно видихнула.

- Ми знайшли його на окупованих територіях. Без документів, речей, самого. Худий виснажений, в синяках з опіками, котрі не гоїлись. Він вцілів після того, як проросійська потороч розстріляла евакуаційну колону. Не знаю як. І не знаю, чому його не застрелили. Може не побачили. Вцілів він єдиний. Тоді йому було лише чотирнадцять чи пʼятнадцять. Ми говорили про це лише раз. Далі цю тему не підіймали.

- Мені шкода, — алкоголь в цей момент підійшов до горла. — Але...

- Він злий сам на себе, — продовжила Ілона. — Злий, бо не міг нічого вдіяти. Злий, бо все його життя в один момент зруйнувалось. Злий, бо не може жити далі. Він все ще застряг у тому автобусі. Він все ще лежить там серед уламків. І його не дістати. Все те, що він робить, як хапається за будь-яку роботу це лише його спосіб втекти від страху, який колись пережив. Ти хороша людина, Настю, але чи готова ти бути з ним у тому автобусі? Чи варте твоє зациклення цього?

- Не знаю, — чесно сказала Сія. — Тепер вже не знаю.

- Знаєш, — Ілона поклала долоню їй на плече. — Все ти знаєш. Не дай в якийсь момент затягнути себе в ту діру. Він там застряг, але він там живе. Він звик. А ось ти згориш. І не повернешся.

- Але ти ж повертаєшся з війни. Ось ми тут сидимо...

- Ні, Настю, — в Лисиці заблистіло в очах. — Ніхто звідти до кінця не повертається. І не знати, чи повернеться взагалі.