Будні Сплячих Собак

В готелі він зняв три кімнати. Одну для Софії, інші для себе і хлопців. Але Макс був невблаганним. Він хотів додому.

- Більшість активістів стають жертвами по дорозі додому, — плювався Геннадій.

- Може досить? — стомлено відповів Макс. — Там нікого немає. Навіщо я здався їм? Софія та Юра старші. І вони в безпеці.

- Чорт забирай, Макс! Навіщо ти тоді взагалі дзвонив?! Щоб зараз пхати голову в петлю?!

Макс відкинув голову. Заплющив очі.

- Я пхаю голову в петлю, як ти висловився, бо хочу жити в нормальній країні. Я хочу, щоб моя мама та сестра теж жили в нормальній країні. І я хочу їх бачити. У мене немає твоєї витримки та терпіння, батьку. Тому вези мене додому! Або не хочеш, то не вези. Доїду в таксі...

Гриб мовчки завів машину.

***

Настя пішла, коли пересвідчилась, що Віка в стані закрити двері. Про всяк поставила їй на тумбочку пляшку води й пластинку знеболювальних. Завтра в неї буде поганий день. Спустилась ліфтом. Вино трохи стало розбирати її. Голова все ще твереза, а ноги відмовились ходити. На вулиці сніжило. У світлі ліхтарів політ сніжинок нагадував танець. Кілька впало їй на щоки. Глянула на небо.

- Ну й день! — прошепотіла до себе.

Попри все вона почувалась радісно. Кіберкопи вже відстежують замовників. Невдала спроба конкурентів викрасти дані стала цьому каталізатором та водночас прикриттям. Та й працювати на росіян Настя не хотіла. Не під час війни. Це неправильно — вирішила тоді вона. Так думали Тост та Гриб. Це радувало. Значить в них більше спільного, ніж просто любов до крадіжки даних.

Віктор чекав на вулиці. Він оперся на капот. Настя поволі підійшла до нього. Чомусь захотіла зробити це граціозно, але сніг та ожеледиця цьому не сприяла. Дістала цигарку. Простягнула Віктору пачку, але той відмовився. Вона придивилась.

Вилиця розбита, ніс дивно набряк. Губа тріснута. Під очима мішки. Тост горбився. Можливо від холоду, можливо від втоми. Мабуть, її вечір був не найбільш напруженим з них трьох...

- Ну й вигляд, — не змогла промовчати.

Віктор лише мугикнув. Небезпека минула, постійне мовчання знову починалось.

Віктор сів на пасажирське сидіння. Защепив пасок безпеки. Оперся головою на вікно. Настя не стала запитувати. Сіла на місце водія.

- Ти ж знаєш, що я поганий водій? — запитала.

- Кращий, ніж я зараз. Пристебнись.

Їхали мовчки. Настя уважно вдивлялась перед собою. Права у неї були, проте користувалась вона ними дуже рідко. Ввела свою адресу. Карта намалювала маршрут. Нічний Івано-Франківськ зимою був пустим. Лише іноді поодинокі водії плювали на правила дорожнього руху. Але то були рідкісні явища. Переїхали міст. Настя винаймала квартиру на південному бульварі, тож їхати було не далеко. Навігатор, що дивно, все чітко показував.

- Не розбагатіли ми сьогодні, — врешті порушила тишу.

- Ні.

- Але ми правильно зробили. Знаєш, деякі речі не варті грошей. І справа не в тому, хто потім би прийшов по нас. Просто...

Вона замовкла. Підбирала слова. Червоне на світлофорі. Віктор мовчки дивився на дорогу.

- Совість? — тихо запитав він.

- Так, — подумавши, відповіла Настя. — Я б не хотіла одного дня прокинутись і побачити наслідки таких дій. Якби ми передали дані росіянам, були б жертви. Можна купити квиток в іншу країну. Але як ти купиш свою совість, коли черговий гроб повертатиметься в одне з міст?

- Ти зробила, що мусила.

Всю інформацію про хакерів, котрі прийшли після Віктора, Настя виклала у даркнеті. Один з проукраїнських білих хакерів помітить і передасть кіберкопам, чи СБУ. Ще до ранку кількох затримають й посадять надовго. Або не посадять, а просто візьмуть на олівець. Хтось з них домовиться і здасть інших. В прокурорів додасться роботи.

На росії лютуватимуть та шукатимуть винних серед своїх. Але то вже Сію не обходило. Доки вони наважаться і підготуються, Datasupport вже вигадає щось, аби такого не повторилось. Це погано й для сплячих собак, тож треба буде поставити собі уявне нагадування: не ламати в datasupport нічого найближчим часом.

- Як ти? — запитала, глянувши на Віктора.

Він повільно кліпав, дивився на дорогу. Ніби наказував сам собі: не спати.

- В порядку, — врешті відповів. — Добре, що це закінчилось.

- Те, що ти зробив, — Настя спробувала поглянути йому у вічі. — Ти ризикнув і врятував охоронців. Хоч міг і не робити цього.

- Пусте.

- Ти насправді не такий черствий, котрим здаєшся. Тобі не все одно.

- Собі я черствим не здаюсь.

- Вже вдруге за кілька місяців ти мені допомагаєш. Чому?

- Іноді до мене приходить альтруїзм.

Він таки заплющив очі. Дихав важко. Настя захвилювалась, чи немає в нього якихось ран, про котрі він не знає. Але змусила себе відкинути цю думку. Він в таких ситуаціях бував часто, його вчити не треба.

- Це просто втома, — Тост ніби читав її думки.

Настя зупинила машину. Припаркувалась біля тротуару.

- Ми приїхали. Ходімо.

- Куди?

- До мене. Ти засинаєш, куди тобі їхати. Ну ж бо!

- Я посплю в машині.

- Ти замерзнеш тут. Чорт забирай, — раптом обурилась. — Я не повинна просити чоловіка заночувати в мене!

- Ти не просиш, — криво всміхнувся Віктор.

- От власне, тому пересиль себе і ходімо. Ти не десятикласниця на вписці. І зітри зі свого обличчя цю либу, бо виглядаєш, як кретин.