Розділ 4.

Ноги приємно трусились, волосся ніяк не давалось. Як могла, привела себе до ладу. Туфлі терли ноги, тож Настя зняла їх.

В маленькому багатоквартирному будинку ліфтів не було, тож підіймалася по сходах. Денис після швидкого сексу в машині втомив її казками про красиве майбутнє, що Анастасія не стрималась і попросила повторити це дружині. Бажано, при дітях. Тепер доведеться шукати нового коханця. Не вперше.

Вона іноді любила тут мешкати. Любила в ті моменти, коли хотіла прогулятись до Кайзервальду, а від її дому було, що каменем докинути. Але не сьогодні. Сьогодні на сходовій у дверях вона застала парочку, яку і поодинці воліла б обійти. Левицька Світлана Онуфріївна, мерзенна карга і пристрасна любителька телевізійних серіалів, зчепилась в емоційному протистоянні з Іванівим Євгеном Михайловичем найгіршим дільничим міста старого лева.

Смішна картина. Огрядна жіночка з каре вишневого кольору, червоними щоками з перлами на шиї та великими круглими сережками. На опухлих пальцях персні. Вона чимось нагадувала стару одеську ворожку з якогось радянського фільму. От лише назви Анастасія не пам’ятала. І поруч худий, наче тріска, дільничий, котрому форма занадто велика. Сіре миршаве лице, гострий ніс та темно-карі очі, що ліниво закочувались догори. Якщо спробувати уявити людину, котра ненавидить свою роботу, нікого крім Євгена Іваніва просто не знайти.

- Ви всіх подруг обдзвонили? – ліниво питав дільничий.

- Мені потрібно, щоб слідчі швидко зайнялись її зникненням! – голосила стара.

Настине роздратування і втома в мить вивітрились. Зникнення?

- Вони вас те саме спитають. Чи могла Оленка...

- Марта! Мою онуку звуть Мартуся!

- Нехай. Чи могла ваша онука залишитись в подруг чи хлопця?

- Їй 12! – Світлана аж приклала руку до серця.

- Діти швидко ростуть, – відповів він.

- Це правда, – втрутилась Настя.

Однаково їх не оминути, а внучка Світлани, Мартуся, їй подобалась. Весела, світловолоса, її всюди було повно. А ще, при зустрічі, вона завжди робила Анастасії компліменти. Дванадцять років це ще не той вік, коли жінки лицемірять. Вона потім навчиться. Або Настя навчить.

- Вона в мене чемна дівчинка! – обурилась Світлана. – І вона зникла. Ви повинні її знайти!

Дільничий глянув на годинник. По виразу його обличчя Сія зрозуміла, що цікавило його будь-що, крім роботи.

- Знайдемо, не переживайте! – заявив, не зводячи погляд з Насті. – І сусідів опитаємо. Почнемо з вас, пані Мартиненко. Прогуляймось, то відповісте на кілька запитань..

- Відповім, – холодно всміхнулась Анастасія. – Прийде повістка від слідчого, то залюбки. А поки, всього доброго.

Євген стиснув губи, легко вклонив голову.

- Ми повернемось до цієї розмови, – прошипів, проходячи повз.

Настя мовчки всміхнулась. Потрібно буде його ханути й скинути весь компромат на нього знайомим журналістам.

- Де ж моя внученька?! – заголосила стара. – Як це я недодивилась?!

Світлана буда єдиним опікуном маленької Марти. Про батьків нічого не відомо, бо вони давно за кордоном. Біда сучасного суспільства – батьки влаштовують добробут дітей, майже не беручи участь у вихованні.

- В неї є комп‘ютер чи телефон? – обережно поцікавилась Настя.

- Стоїть ноутбук, але там пароль. А додзвонитись я не можу! Ну, що за лихо?! За що мені це?!

- Подивімось, де вона може бути? – запропонувала Анастасія. – Якщо ви дозволите.

- Так-так, проходь, звісно!

Настя залишила туфлі на вході. В хаті була зроблена спроба євро ремонту. Зроблена давно і без смаку. Все псували старі килими на підлозі та стіні. І всюди в наших людей має бути клятий сервант і посуд, котрий ніколи не дістають. Дивно, як Марта то не побила ще. Анастасія б не зволікала. Та на все свій час. Пройшла до ноутбука.

- В Марти є мобільний телефон?

- Звісно! Мама вислала з Італії айфон...

- Значить прослідкуємо її по find my iphone, або по геолокаціях.

- Га? – не зрозуміла Світлана.

- Типу gps сигналу... Та забудьте! Можна мені кілька хвилин?

- Так, звісно.

Проте відходити від неї Світлана не поспішала. Вона вдягнула окуляри та з розумним виглядом уставилась в монітор на котрому грузився логотип windows. Ніякого паролю не було. Анастасія полегшено видихнула: в більшості своїй, люди не ставлять пароль до користувачів. Марта виключенням не була. Звісно, й пароль спокійно можна обійти, але це дорогоцінні хвилини. Сія запустила хром. Залізла в закладки та історію. Тоді знайшла в налаштуваннях браузера збережені паролі. Потрібно перевірити її листування та спробувати знайти телефон.

У фейсбуці нічого. Останній раз вона заходила туди тиждень тому. Настю це не дивувало – для молоді фейсбук, це як для неї однокласники. Браузера опери не було, vpn програм чи розширень теж не було. Значить ВКонтакті теж відпадає. Інстаграм показав листування з кимось під ніком sinofanarchy.

- Гріх анархії? – сама собі переклала Настя.

- Це її друг, – Світлана вчиталась у листування. – Він з Херсону. Мартуся казала, що він через три роки планує приїхати у Львів, вчитись на програміста...

Вони домовились зустрітись. Досить довго спілкувались перед тим. Але Настя вже розуміла, де тут брехня. Крім очевидної переписування про зустріч (мабуть, той приїхав раніше) на неї дивився молодий красивий хлопчина, котрий аж ніяк не був 14-річним. Доглянута оливкова шкіра, стильна зачіска – прямо модель. Профіль був начебто справжнім. Начебто. Права кнопка миші на зображення, шукати картинку в гуглі...

- В мене погані новини, — сказала Настя, намагаючись не дивитись Світлані в очі. – Її друг в жодному випадку не з Херсону і фото не його.

- Як не його?

- А так, це поляк. Я не дуже по польські, але виглядає наче працює він в модельному бізнесі. Діти зараз наче подуріли з тим – хочуть фотографуватись і отримувати за це гроші. Але до кого б на зустріч не пішла Марта, її чекав не той хлопчина.

Вона таки наважилась глянути Світлані в лице. Якраз вчасно, бо та зблідла, схопилась за серце і почала втрачати свідомість.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.