Будні Сплячих Собак

- Ти впевнений, що нам сюди?

- Віктор так сказав. Диви, там можна проїхати. А казав, що пішки доведеться йти...

То мені так сказав той старий, — подумки відповів Тост. Говорити чомусь не хотілось...

- Прокидайся!

Віктора смикнули за плече. Тост боявся поворухнутись. Ніби кожна клітина стала одним суцільним болем. Навіть очі було боляче розплющувати. Ось він зробить рух і щось у ньому зламається. Ні, хай так посидить, доки не пройде…

- Допоможіть його занести! — голос Лисиці звучав десь далеко.

Може вона й не тут.

- Та не реви ти так! — голос не зупинявся. — Він не помирає. Ні, це не через тебе! Не волай, бо тебе чути! Гено, заведи її в дім, тоді вертайся. Допоможеш занести його.

Тост обурився. Ще чого! Не треба його діставати. Зараз посидить і все пройде...

***

- Проспить до завтра, — Лисиця зайшла у вітальню.

Вона вже встигла переодягнутись, змити макіяж. Волосся звʼязала в гульку позаду. І втомлено сіла на диван.

- Виглядає, ніби його потяг переїхав.

Геннадій розпалював пічку. В бабусі в селі колись така була. Потрібно натопити, щоб прогріти хату. Лисиця тоді заявила, що Віктору потрібне тепло. Гриб не дуже розумів, як йому то допоможе, але не сперечався. Швидше за все то Ілона просто не хотіла мерзнути.

- Струс мозку, швидше за все. Можливо тріщини, травми хребта, але переломів немає. Але нічого критичного. Кілька днів сцятиме кровʼю. Пощастило, що впав на дах, а не на землю.

- Це ти називаєш, пощастило?

- Ти бачив, яка там висота.

- Через скільки він зможе повернутись до роботи?

Гриб приклав руки до вогню. Жар полумʼя розходився торкався кінчиків пальців. Не так і погано було запалити в хаті.

- Швидко бігати напевне не зможе. Йому треба спокій.

- Сподіваюсь, Борису гірше.

- Ти про того лисого? Хто це такий?

- Тінь. Один з кращих кіберкопів України. Уявляєш, якби я не обісрався зі своїм збиранням компроматів, був би його начальником.

Вдовольнившись, що дрів у пічці достатньо, сів біля неї.

- Але ти обісрався, Гено. І з цими двома теж.

- Це ти зараз на що натякаєш?

- Вони молоді, розумні. Мені вони подобаються. Я не хочу, щоб з ними трапилось те, що з попередніми людьми.

- Не трапиться, — Геннадій обійняв її за плечі.

***

Завтра Настя візьме себе в руки. Сьогоднішня тривога поступиться місцем завтрашній самовпевненості. Вона спуститься по сходах з мішками під очима та залишками макіяжу, копне сплячого Геннадія ногою і на його сонне «га» кивне на двері.

Вже на перекурі Настя вилається, звинуватить, що він її залишив.

- Ви знаєте, що мене не збирались везти в поліцію, чи в СІЗО?! Ні ви, ні Фелікс не змогли б допомогти!

- Ми зустріли Віктора по дорозі, — Гриб говоритиме спокійно, марно намагаючись ігнорувати ранковий мороз. — Він зголосився витягнути тебе. І він знав, куди тебе б повезли.

- А він вас попередив в про кіберкопів?

Гриб не відповість. Не буде потреби.

- Ось як воно буде, — Настя заговорить спокійно, що неабияк насторожить Гриба. — Ми припинено свою діяльність. І знайдемо законні методи заробітку. Або я йду.

- Сія...

- Ні, Мартиненко Анастасія тепер. Я стомилась пхати голову у різні авантюри. А вчора я зрозуміла, що не хочу закінчити у вʼязниці. Не хочу дивитись на побитого Віктора, переживаючи за нього. З мене досить! Вибирайте тепер! Можливі варіанти законної діяльності я вам надішлю!

- Ти знала, що у нас небезпечна робота.

- Вона не була такою небезпечною до вчора! Мені шкода Ілону, і я сама вирішила допомогти. Будемо вважати, що допомогла. Тепер допоможіть нам усім. Прийміть правильне рішення.

Вона зайде всередину, а Геннадій так і залишиться стояти на вулиці...

***

- Настя залишилась біля Віктора, — Ілона притулилася до нього.

Ніби передчувала, як потім згадає Геннадій. Сія мовчки піде, залишивши їх з Віктором удвох. Чи спробує вона переконати Віктора — Геннадій не знав. Вони не говорили потім про це. Тост так чи інакше залишиться.

Залишиться, бо більше нічого не вміє. Йому немає куди йти, у нього немає цілі, окрім лізти з головою в наступну авантюру, яким би боком це не вилізло.

Ключі від офісу Настя залишить в охоронця. Вона забере свої речі. Забере ті дрібнички з офісу, на котрі ніхто ніколи не звертав уваги. Але коли їх немає — це відчувається.

Але все це станеться потім. Не тепер.

- А ти залишишся біля мене? — він сам не зрозумів, як сказав це в голос.

- А куди я звідси дінусь?

- Я не лише про зараз. Ти вилікуєшся. Я буду поруч. Залишайся у Львові зі мною. Давай спробуємо...

Ілона повернула до нього голову. Поцілувала.

- Я хочу, Гено. Дуже хочу. Але не можу. Я постійно їжджу на схід до хлопців. Ти ж не хочеш чекати мене й переживати, чи я повернусь. Я ж через тиждень теж поїду. Крайній раз перед лікуванням.

- Я чекатиму. Хочеш, поїду з тобою.

- Не хочу. Я маю з ким їздити. За вісім років у мене хороша команда.

- Але ти ж приїдеш? Тобто, хоча б завітаєш у гості?

- Завітаю, Гено. Обовʼязково завітаю.

Гриб тоді хотів у це вірити. Хотів вірити всім серцем. Хотів, попри те, що життя навчило його нічого не очікувати. Тоді він забув науку. Він просто не знав, що більше не побачить свою Лисицю.

Вона загине в кінці квітня двадцять другого року, під час евакуації поранених. Загине швидко, протитанкові міни не залишать шансів нікому в тій машині швидкої допомоги.

Але зараз він цього не знав. І вона не знала.

Зараз вони були одне в одного. У них були гроші на її лікування.

У них були сподівання на інше життя...

Кінець третьої історії.