Частина Перша. Кінець Дитинства. Розділ 1.

Початок осені. 2021-ий.

Перше, про що подумала Анастасія: Шефу час найняти в офіс секретарку. Бо задовбав! Осіння злива за вікном відривала її від зосередження на роботі. Але не так, як клієнт.

Мар'ян Ісаков, тридцяти п'яти річний, лисуватий чоловік в окулярах та з великими жалісливими очима, що міг з таким лицем прохати милостиню під церквою. Але Мар'ян заробляв. І заробляв непогано. Недолуго одягнутий в дорогий одяг. Виглядало наче вдягли вішак. Низький жирний вішак з любов'ю до потовиділення. Він заламував пальці на руках, бідкаючись на свою колишню.

- Мама мала рацію, щодо неї, — вів свій монолог. — Я то наївний вірив їй. Радів, як мале дитятко. Така красуня звернула на мене увагу...

Анастасія ледь стрималась, щоб не закотити при ньому очі. Чому їй дістається ця частина роботи?! Бо ти, жінка, Анастасіє, сказав би Гриб. Красива до холери, а фірма має мати гарне лице. Характер в тебе противний, це так. Але між тобою і Віктором...

- І казала мені, що любить мене за доброту мою, — продовжував Мар'ян. — І нічого страшного, що я в тридцять два не був одруженим...

- Тридцять п'ять, — виправила Анастасія, змушуючи того почервоніти. — Вам тридцять п'ять. І ви були одружені. Три місяці.

А Гриб таки правий, зловила себе на думці. Дійсно ж паскудний характер. Ну хто за язик тягнув...

- Вибачте, — Мар'ян дістав хустку і витер спітніле чоло.

Пухкі пальці, незграбні руки. Та тут хіба дійсно за доброту любити, — Анастасія про всяк вкусилась за язик, щоб не бовкнути вголос.

- Брехливі жінки мені попадались, — визнав Мар'ян. — Не щастить мені.

- Так, ми іноді такі, — погодилась Сія. — Назвіть суму, яку вона у вас вкрала.

- Вісімдесят п'ять тисяч гривень, — відповів після деякого вагання.

- Скільки днів минуло?

- Два. Ні, три!

- Ви розумієте, що вона могла і потратити ті гроші?

- Вісімдесят тисяч за три дні?! — очманів Мар'ян.

- А ви таки погано знаєте жінок.

Він спітнів ще більше.

- Гаразд, — зжалилась Анастасія. — Такса консультації стандартна. 15% від повернутого. Якщо влаштовує, ставте підпис ось тут. І ось тут.

- 15% від вісімдесяти тисяч, це буде...

- Дванадцять тисяч. З половиною. Але навряд чи це ще вісімдесят. Хтозна, може доки ми тут розмовляємо, ваша екскохана тратить видурені у вас гроші.

Мар'ян з червоного став блідим. Тремтячими руками він швидко розписався у двох місцях. Тоді ще хвилини зо дві благав їх поквапитись. Анастасія, як могла лицемірила, запевнюючи, що за справу візьмуться найкращі спеціалісти. Так ніби з трьох осіб в компанії в них був вибір...

Врешті Мар'ян Ісаков покинув офіс. Анастасія залишилась сама. Підійшла до дзеркала, ще раз оглянувши нове червоне плаття. Перевірила, чи не стерлась червона помада. Взагалі, ефектна брюнетка мала любов до червоного, котру дехто міг би трактувати, як нездорову. Але від милування собою її це не зупиняло.

- Дванадцять тисяч гривень, — видала, як тільки шеф підняв слухавку. — Це на місячну оренду офісу не вистачить навіть. На біса він нам здався?!

- Це далекий родич Фелікса. Сама знаєш, як у євреїв...

- Не знаю і знати не хочу. В нас і крім нього є чим зайнятись. І мені набридло грати тут в секретарку! Найміть людину сюди. Або сидіть самі.

- Сія... — миролюбно почав Гриб.

- Якщо я ще раз почую про те, що я жінка, присягаюсь, я піду у серверну і ввімкну там emp* пристрій. А що не згорить від перенапруги – розіб‘ю молотком!

- Хотів сказати, щоб ти сьогодні взяла вихідний, – швидко видав Гриб. – Тост займеться. Перешли йому усе, що маєш.

На тому й попрощались. Сія подумки вилаялась. Найцікавіше вічно Віктору. Шеф беріг її після останнього разу. Він не говорив цього, але чітко дав зрозуміти, що до роботи в полі вона не готова. Йому так зручніше. Нехай Настя кодить. Вона б і сама не проти, але їй доводиться стирчати тут і вести діалоги з клієнтами: на рідкість неприємними людьми. Навіть цей Мар‘ян. Це ж як треба любити гроші, щоб лягти під нього. Анастасію пересмикнуло від однієї думки про це. Настрій провести вечір не самій — зник.

- Дякую, пане Ісаков, — пробурчала сама до себе. — Вмієте ви обламувати всі плани.

(*EMP або ЕМІ — електромагнітний імпульс. Пристрій, котрий використовують для дистанційного знищення електроніки та комп'ютерної техніки)

***

Геннадій вагався, чи дзвонити. Він сидів один в просторій квартирі на дивані. Але сірість осені за вікном додавала їй депресивності. На дивані перед ним ноутбук. В руці склянка з коньяком. Над ним гучно гупали та лаялись. Геннадій підвів очі вгору.

Це до розлучення. Досвід у нього був. Тепер він вже інстинктивно вмів визначати, до чого призведе сварка. Нехай і не остання, проте завжди є переломна. Та, після якої вже не повернутись. Рубікон пройдений. Геннадій занадто добре знав це.

На власному прикладі...

Він боявся, що вона не підніме слухавки. Боявся на стільки, що не хотів дзвонити з самого ранку.

- Алло? – відповіла після 4-го гудка.

- З днем народження! – радісно проспівав Геннадій. – Щастя, здоров‘я, та лише позитивних моментів у довгому житті!

- Дякую, Гено, – тепло відповіла колишня дружина. – Рада, що ти не забуваєш...

Якби не нагадала Настя, то б й забув. Світлана Бережницька тепер носила інше прізвище. І мала іншого чоловіка. Чесного. Хірург офтальмолог з інституту Філатова. Добре хоч не ще один силовик. Геннадій не заперечував. Любов давно минула і з певного часу їх тримали тільки діти. Син з ним не розмовляв з часу його звільнення з кіберполіції зі скандалом.

І це вбивало Геннадія.

По місту тоді пішов розголос. Перспективний офіцер шантажує колег заради службового підвищення...

Для Одеси це не дивно, поліція там брудна. Але від ганьби, яка впала на його сім’ю це не врятувало. Траплялись навіть випадки цькування в школі. Макс не підіймав слухавки, не відписував на повідомлення. Геннадій намагався не слідкувати за ним. Він дав собі слово не зламувати синові листування. Важко втриматись, коли ти можеш це зробити. Але шеф тримався. І мовчання між ними тривало. Зате молодша донька час від часу перекидалась з ним кількома словами. Їй не було соромно за батька. Хоч щось.

- Як я міг забути? – збрехав Геннадій. – Святкуєш?

- Так, – відповіда Світлана. – Вибач, що не кличу.

- Та я і так не в Одесі.

- Знаю. Як Львів?

- Стоїть. А діти вдома?

- Максима ще немає. Кличу Ксенію.

- Дякую, – всміхнувся Геннадій.

- А то я не знаю, чому ти дзвониш, – їдко відповіда Світлана. – І ні, ми не купимо їй телефон, ми це обговорювали. Їй лише десять.

- Гаразд-гаразд, – швидко погодився. – Дай, будь ласка, їй слухавку...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.