Збирачі хаосу

« - Русе Приходько, чи відбулося щось незвичне, коли ви поверталися до кімнати.. як ви кажете? З 19:10 до 19:38.

- Ні.»

Ликерію треба провчити – і я знаю до кого звернутися. Я не щодня прокидаюся з думкою про цукерку, та останнім часом трапляється частіше, ніж мені хотілося б.

Збираюся, доки телефон блимає сповіщеннями. Лавр приїхав до батьків і це нудотно. У нього є чорна одноока мопсиця, що приваблює мене часом більше, ніж він сам. Лавр повернеться за три дні, тож пропустить не лише вечірку, а й парубоцький вечір команди. Рус пропонує зустрітися, якщо я хочу чогось на «Р»: р-розважитися, р-розім’ятися, «підстав своє».

Я б справді могла відкопати відео з перших вечірок. В кого вони можуть бути, так це в Ярка. Можливо, це надто брудно, та тільки можливо, бо Ликерія наривається відколи Лавр віддав корону мені. Нічого не маю проти конкуренції й вільного вибору, та я вершина ієрархії і їй не варто забувати про це.

Лайкаю однооку Лайлу й кидаю сльозливі смайли до решти повідомлень Лавра. Русові відправляю вогник і видаляю переписку. Лавра не буде довше, ніж я очікувала, та обережність не завадить. На жаль, у нашому світі чоловікам дозволено більше, при чому самими ж чоловіками. Ну й таке.

У лісі звично. Я легко проходжу бар’єр, тоді пробираюся хащами і далі все вертиться одноманітно приємно. Я вже не пам’ятаю, що казала вчора. Рус показує нові штучки з психе, я калібрую його майстерність поцілунків. Його кривить від слів «На майбутнє» чи «Для твоєї наступної пасії», та краще окреслити, що між нами відбувається: чоловіки бувають наївно-тупими.

Ликерія… Певно, прийде на вечірку сьогодні. Що як напоумити Ярка зробити новий матеріал? Не вірю, що вона аж така свята. Усі ми маємо щось сокровенне. Варто тільки поштрикати вулик – і рій сам себе покаже. Рус бухтить, що я не зосереджена, тому в мене знов кров. Дурня! Ликерію може скомпрометувати й менше. Скажімо, дитячі фото, де її карамельне м’яке волосся насправді безладно куриться русими баранцями. А що як і очі насправді не нефритові були? Що як вона псує собі зір миш’яком, наслідуючи аристократок минулих століть? Може це все технологія – якась штука, що тримає вигляд?.. Чому взагалі нефритові? Хто придумав це слово до її бляклих болотяних баньок?

Квітка… О, ця курва теж заслуговує на свою порцію лайна! Я не звинувачую саме її: усіх Лавр причаровує, та не кожна знахабніла брати моє. З примусом ти лялька, але Квітку він не змушував. Ні в її кімнаті, ні на турнірі, ні їдучи з довбаної академії. Що як наші пальці однакові й кільце припасується до неї? Чи переживу я таку ганьбу на випускному?

Я не мрію бути дружиною деміурга, не маю почуттів до Лавра. Він і сам ніколи не промовляв клятв кохання. Майбутнє – це примара, доки перстень не обвиває палець, доки не поставлені підписи. Чому взагалі я про це думаю? Хіба Квітка мені рівня?

Замизганий светр просить закінчити раніше. Якийсь там проєкт, та справа ж в мені, чи не так? Іди в сраку! Нехай усе це йде в сраку! Забембав! Не людина, а гузно собаче! Частину я кажу про себе, решту - в обличчя. Він лиш кидає: «Не плужи» - і розходимося. Мене підхоплює хвиля, тож я ще довго блукаю лісом, заспокоюючися. До справ потрібен холодний розум, а мені вже остопизділо витрачати зусилля на психе, що тільки виснажує мене і не дає жодних результатів.

Ми тут вже цілий день простирчали. Живіт крутить. Я не їла, за виключенням злизування власної крові й сліз.

Дивлюся на повню. Жовтий диск вислизає з-за дерев, пульсує в небовисі. Чи ти хоч не штучний? Чого тобі?! Те, що я чаклунка й жінка, не означає, що я тепер тобі підвладна! Чи це я також кажу вголос?

З носа тече. Срань.

«Воно мені до сраки не вчепилося» - щось таке я сказала Русу насамкінець, коли не змогла виконати найпростіше й почула про паузу. Піти вибачитися? Я ж насправді так не думаю. Чи думаю?

Клята Ликерія! Довбана сука, щоб вона скисла! Я тебе створила, курво, я тебе й потоплю.

- Чогось хотіла, мала? – Ярко стоїть переді мною й шкіриться.

Поруч з вікна валить світломузика і неонові вогні скачуть на його гримасі. Найгірше те, що якби я й спробувала зідрати його пику нігтями, кожен наступний шар виглядав би огидніше. Вечірка у розпалі, тож аж дивно, що він тут вештається. Чи це я сама попросила його вийти? Я вже не пам’ятаю. Ух, яка я люта!

- Так, маю прохання. Ти ж зберігаєш старі фото й відео з вечірок, так? Мені потрібно пригадати дещо, тож прошу. – я простягаю долоню. Мене втомлює саме говоріння й стояння, тож сподіваюся, що моя посмішка виглядає щирою.

- У вас з Лавром не клеїться, так? Я підвозив Квітку. – Ярко змовницьки схиляється до мене. - Виглядає все серйозніше.

- Не твоє собаче діло. Телефон.

- У-у, мала, в тебе є один варіант потрапити в телефон. – що це? Якого біса? – Зараз поясню.

Ярко торкається моєї руки, я відступаю на крок і вириваю зап’ясток. Гравій – поверхня непевна, а я здуру взула підбори.

- Та ти охолонь. Все гаразд. – Ярко здіймає відкриті долоні. Рукав сорочки опускається і я помічаю свою смерть. Ну як, досі відчувала тілом, а зараз до розуму підбираються немов холодні поколювання. Тонкий металевий браслет. Не годинник, чортів браслет. – Тобі ж хочеться на вечірку, правда? Народу багато, все буде гаразд. Ніхто без дозволу не лізе, ти ж знаєш. Я особисто відповідатиму за розваги і, звісно, безпеку. То як, хочеш піти, мала?

Вечірка? Трясця, як давно я не була на них! Це ж так весело!

- Так, звісно! – я хочу танцювати, сміятися, та вуста раптово сіпаються донизу. Чому я раніше не погоджувалася? Не збагну.

- Ходімо всередину. Ти така гарнюня сьогодні!

- Завжди, довбню, завжди.

Вечірки – це чудово, та Ярко досі огидний. Я не хочу підходити до нього, не те що розмовляти. Взагалі-то була якась справа, але, гадаю, краще після святкування, бо це ж остання вечірка року, та й усього мого навчання! Можливо, я навіть сама зафільмую падіння Ликерії Солод.

Йдемо до входу. На доріжці перетинаємося з Замизганим светром – Русом Приходько. Він крокує далі, але витріщається на мене незмигно. Я хочу на вечірку, але я маю поговорити з ним. Я винна, проте..

- Все гаразд, народ? – Рус дивиться на нас двох і зіщулюється. Не знаю чого він очікував: що я не буваю на вечірках? Так, я щось таке казала, проте, хлопче, я не звітую тобі. Я нікому не звітую.

- Все нормас, чи не так, мала? – Ярко бере мене за руку.

Це неприємно. Ярко неприємний. За мить думка метається й перетворюється на посмішку. Я сміюся, хоча мить тому відчувала страшенний незбагненний сум. Сміюся і докидаю:

- Все чудово! А тобі чого треба? – поза лісом він мені не цікавий. Рус розтуляє рота, але нічого не каже.

- Облиш, ходімо всередину. Ти ж хочеш? – рука Ярка піднімається до мого ліктя.

- Хочу!

Рус, вулиця, темрява – усе це залишається позаду. Вогні й музика захоплюють мене. Це почуття єдності, неподільності, тіло до тіла – я скучила! Ликерія – це йобане стерво – теж тут. Вона переглядається з Ярком і я бляха впевнена, що між ними щось є. Йду до напоїв. Беру содову, відкриваю й кілька шипучих ковтків приводять мене до тями. Що в нас тут? Майже всі футболісти, знайомі гульвіси, кілька зайд і бісове море дівчат. Я не надто готувалася, тож, сподіваюся, жодна курва не має такої майки, як моя!

Посуньтеся! Королева виходить на танцпол! Тіла труться одне об одного і я не помічаю, як поруч опиняється Ярко. Сахаюся убік.

- Гей, жеребчику, я тут заради танців, не для тебе!

- Ну звісно, мала, - торкається пальцями мого плеча. – Просто тут так гаряче, що може варто танцювати топлес? Що скажеш?

Зупиняюся. Серце гупає в грудях. Думки каламутяться і я не можу впізнати жодне обличчя довкола. Бісова перевтома – я маю добряче відірватися! Тут так гаряче, ого! Я справді не можу більше це витримати. Знімаю майку й розкручую її в повітрі під вереск публіки. Груди підстрибують в такт рухів і я ще ніколи сильніше не раділа їхнім маленьким трикутним формам.

- Ти йолоп, Ярку, та ти чортів геній! – я маю це визнати, хай що він сам з себе представляє.

- О, тоді ми могли б станцювати. Давай, тобі ж хочеться.

Музика така повільна. З усіх тут присутніх я надала б перевагу йому. Стаємо в пару. Його долоні на моїй спині, навіть дещо нижче, але ж ми в танці. Довгі й холодні. Це збуджує… Сміюся з тої вчорашньої Озари, що боялася зізнатися подругам в почуттях. Звісно, нічого в мене з Ярком немає. Та хотілося б..

- Ходімо в кімнату. Тут забагато народу.

- Будемо вдвох? – мені тривожно. Тіло тягнеться до виходу, відлипає з обіймів, але чому? Тут доволі приємно. Шумно, та це навіть плюс.

- Та ще когось захопимо, мала. Щоб ти не хвилювалася.

Ярко залишає руку на моїй спині й проводить до кімнати. Ще двоє футболістів, не друзі Лавра, інакше б я їх знала. І Ликерія - також топлес. Саме час її засняти, але ми ніби подруги. Наїжачуюся: руки в боки, ноги в стійці.

- Чого ти тут? Будь деінде.

- Тобі трьох не забагато? – цукерка сміється.

- До чого це?!

- Дівчата, спокійно. – Ярко гладить мою спину, тоді веде до крісла. – Присядьмо.

Він загрузає в кріслі. Я опускаюся на бильце.

- Зручніше на колінцях, мала. Всідайся. Всі свої.

Виконую. Добре. Ярко дістає телефон, вмикає фронтальну камеру. Це дивно, та хрін з ним. Усе ж добре.

- Хочеш мене поцілувати? Так, я не такий красень, як Лавр, та тобі ж хочеться. Уяви, що я маю дохріна грошей і поцілуй мене.

Цікава гра. Гроші я люблю, та й власне Ярко симпатичний. Виконую. «Ще». Виконую. «Нижче». От спокуснику! Розстібаю сорочку, стаю перед ним на коліна. Вуста вибудовують доріжку по шиї, ключицях, грудях, через пупок… Далі розстібаю ремінь.

- Стоп. – не розумію. Дивлюся на Ярка. Мені хочеться проігнорувати і продовжити, та я не можу. Чому не можна?! – Я знаю межі, ти Лаврова сучка. Хочеш вивільнити енергію? Потанцюй для нас. Роби усе, як тобі хочеться. Не безкоштовно, звісно.

Один з хлопців дістає пачку купюр і завмирає в очікуванні. Ликерія сидить на колінах в іншого й примружено дивиться на мене. Ярко облизується. Телефон досі в нього. Чи дозволить він продовжити, якщо я добре станцюю? Можливо.

Музика слабка, тож я наспівую свою мелодію. «Так, трясця, співай!» Вони сміються – їм подобається – мені радісно! У танці торкаюся грудей, тоді залишаюся без туфель. Підходжу до футболіста й кілька купюр застрягають між тканиною і тілом. Дрібнота, але це чесна праця! Спідниця злітає легко й я вже думаю зняти усе, як знов облом:

- Одягайся. – нерозуміння в моєму погляді безмежне. Мені раптово сумно і я не можу це пояснити. Я щось зробила не те? Я не там, де маю бути? Ярко додає: – Гаразд, хочеш ще трохи поцілуватися й помацати? Ходи сюди. Тільки руками, згодна?

Мені весело. Я люблю цього хлопця, цих веселих людей! Навіть Ликерія мені знов подобається! Вона досі стерво, та ми обидві не цукрові, хоч вона й цукерка. Ха-ха!

- Повернешся сама додому? Тобі все сподобалося? Завтра спишемося.

Так-так-так. Ярко сує мені свою футболку, пропахлу потом. Вечірка відпад! У будинку була така тіснява, що зараз мені хочеться надихатися. Усе стає сумно. Я чудово розважилася, ніяких проблем чи збочень, та збіса сумно.

Печаль огортає мене і я доходжу до будиночка в сльозах. Я не розумію. Що сталося? Що досі відбувається? Мене трусить. Квітка питає щось тривіальне:

- Тобі зле? Зробити чаю? Коли лихоманить, я лягаю спати.

Ну гаразд, останнє слушне. На моє дякую Квітка вип’ячує очі ще більше. Фу, припини!

Зачиняю двері. Відкриваю вікна. Роздягаюся. Я така втомлена! Хочу сцяти. Накидаю халат. Йду до вбиральні. Усе має бути простим. Геть усе. Повертаюсь. Загортаюся в підковдру. Паморочиться в голові чи просто темно? Справді спекотний вечір чи я зробила щось до біса жахливе? Та мені ж хотілося. Чи не так.