72. Симулятори психе можуть вимірювати різні показники, проте це з похибкою відображає реальну взаємодію
« - Згук. Я сказав її прибрати. Вже двічі. – Єрмак переглядав списки до нової зачистки.
- Вона мені подобається, живуча, неочікувано корисна. Обирай будь-яке пояснення. – Харитон сидів навпроти за обіднім столом. За останні місяці він знахабнів і розслабився. Єрмак часом сам не міг витримати його погляду.
- Твої прив’язаності вже створювали нам проблеми. Вона Згук: це погано скінчиться.
- Вона дівчина.
- Тим паче»
Тиждень відколи ми з Лавром з’ясували що й до чого, я передала підчищений запис до архіву і не поговорила з Полозом. Повний файл корисний для справи – це очевидно, та я однаково тягну час. Покликати його до себе? Передати в автівці? Напроситися в гості? У виправдання маю те, що особисто я Полоза майже не бачила. Він як завше уникає перебувати зі мною в залі. Роботу нам всім Нестяма ще не вигадав.
Після завдання Лавр надає перевагу тренуванням наодинці: страхається, що я ще раз застосую Щелепи. Налаштовую програму. Хочу жорсткіше і складніше. Вдих-видих. Рівень тільки завантажується, а я відчуваю вторгнення психе. Роззираюсь. Силуети в симуляції не мають відповідних форм, але здогадатися неважко. Якщо психе можна назвати надстабільною, то це вона.
- Не проти? – Полоз вимовляє це до чи після того, як списує «поганця»?
- Не знала, що ти маєш час. – на мене. Пульс пришвидшується і я роблю кілька прийомів, аби його виправдати. – У Шістки все гаразд?
- Вона супер. – звісно, супер.
Рівні злітають один за одним. Це не моя заслуга. Полоз знає, коли підхопити, а коли надати перевагу. Дурня, але скаладється враження, ніби він вивчив мій стиль і знає скільки психе мені потрібно краще, ніж я сама. Здичавіла, ага.
- Немає справ деінде? – це протилежне до того, що я маю сказати.
- То заважаю? – психе м’яко проникає крізь пальці. З наступним рівнем віддаю назад. Вона вже не моя, вона наша.
- Насправді ні, я хотіла поговорити про дещо особисте. За особистих обставин. – застосовую щелепи. Це менш ефектно, ніж в житті. – Ну, не тут.
- Та-ак. – протягує Полоз. – А я хотів попросити про послугу.
Яку ще послугу? Плече ятрить болем. Я втрачаю координацію, а тоді гублю частку психе. Наша спільна ефективність падає, але ще кілька раундів у мовчанці ми таки дотискаємо. Можна було би й більше, але з пульсуючим болем я скидаю шолом, а на екранах позначка в шістнадцять. Мій абсолютний рекорд!
Полоз також дивиться на табло. Збоку помітний шрам за вухом. Раніше я менше звертала на нього увагу. Певно, йому було важко повертатися до ДУХ. А як всім було приймати його?
- Ставлю сотню, що ви з Шісткою до тридцятого доходили. – весело вимовляю, ніби мене це зовсім не бентежить. Полоз мовчить. На панелі з’являються показники сили, злагодженості, швидкості. – Невже сорок? Ні, тільки не кажи, що за п’ятдесят.
- Лише раз. – Полоз нарешті дивиться на мене, а я продовжую витріщатися на табло, де біля злагодження позначка сімдесят чотири відсотки. Майже як перевірка сумісності, хвилююче. – Вперше було, хах, чотири.
- Не вірю. – я досі витріщаюся на показник. Це відсоток вдалих психеоперацій, проведених між нами, а ще програма рахує чи ми не заважали одне одному у власних діях. Впираю руки в боки, нарешті можу дихати й стояти рівно. Дивлюся на Полоза. – Яке у вас з Шісткою злагодження? Може питання некоректне, але я не знаю як воно має бути. Сотня – це звісно круть, але будьмо відверті: ніхто її не має.
- Є правило: аби заважати одне одному менше, ніж додавати користі. У нас з Шісткою востаннє вийшло вісімдесят один. Зізнаюсь, я не мав багато часу тренуватися разом. – Полоз знов дивиться на табло. – Але це не найважливіший показник. Ти права: не все має бути на максимум. Поглянь: твоя сила на сімку, а швидкість на дев’ятку – це дисбаланс. Ти забагато думаєш і розтрачуєш психе раніше, ніж робиш. Краще нехай це буде одиниця, але рівна з усім. Ще до прикладу попередні результати. З Лавром ти не береш психе, хіба вимушено. Віддаєш різко й рвано. Так у тебе падає витривалість.
Полоз говорить швидко. Все вже проаналізовано. Я для нього складаюся з чисел. Тут підтягнути, тут послабити. «Здичавілим важче, але ти впораєшся». В грудях стискає. Мене ніби накрило холодним залізним обладунком. Стискаю і розтискаю кулаки. Тут нічим дихати. Зрештою ловлю себе на тому, що мені сумно. Смуток стискає мене і хочеться стати невидимкою. На початку Полоз триндів про Нестяму, тепер Лавра – і я не бачу у всьому цьому себе. А ні: я ж оті циферки на табло. Там підкрутити, там вивільнити.
- Гаразд, втямила. – схрещую руки на грудях і вмить опускаю. Надаю обличчю нейтрального виразу. - А що ти хотів?
- Ох, так. – Полоз тре скроні. Час залипає і я вже хочу його підігнати, як він продовжує: – У мене сьогодні робітники. Встановлюють кухню, а ще там підвал недороблений. Чи можу я в тебе попрацювати? Треба звіти поскладати. Я от за годинку вже буду вільний. Знаю, ти ще туттренуватимешся.
- Це обшук?
- Ні-ні, я б…
- Не сказав.
- Так, не сказав би. – Полоз підтискає губи, сує долоні до кишень. – І все ж це не він. Пробач, дарма спитав.
Ідеться про переворот в ДУХ, я певна, але Полоз міг би завернути це в будь-який інший привід чи просто припертися до мене. В квартирі немає нічого, щоб він міг там нишпорити. Зрештою там є лише мої лахи, а в Полозі прекрасно те, що я абсолютно його не цікавлю.
- Я буду о восьмій. Тумбу біля ліжка відкривати не раджу. Сподіваюсь, палеолітичні Венери налаштують тебе на робочий лад. Як ні, я маю велику бібліотеку. – витягаю з кишені ключі. Звичка мати їх при собі з’явилась десь відтоді, як я до кінця усвідомила, що капсули створені не для збереження приватності. – Ще на кухні може бути печиво й шоколад, але відкриті упаковки не бери: я не пам’ятаю, коли була востаннє.
- Дякую.
Полоз посміхається і зважує ключі на долоні. Найкраще зараз повернутися до тренування, але я досі думаю про сімдесят чотири відсотки й щелепи судомить. З Лавром результат коливався між сім і дев’ятнадцять.
- Ти хотіла мені щось сказати? Ну, поговорити про особисте.
- О, це вже вдома. – я ніколи не називала квартиру домом вголос.
- Гаразд, тоді побачимось. – Полоз востаннє дивиться на табло. Екран погас і більше немає чого аналізувати. Його губи досі напружені й стягнуті в смужку. – Твої результати чудові, Сіль. Старайся – і все в тебе буде добре.
З цими словами Полоз залишає мене наодинці. Через скло бачу як він віддаляється й зникає в ліфті. Раніше я б вбила за ці слова, проте зараз від нього мені їх замало.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!