Збирачі хаосу

Біля виходу з підземки гамірно, тож я стою позаду, перед дверима управління. Здалеку чути вигуки дітей. Праворуч вимкнений фонтан. Старий арсенал колізеєм огинає площу. За великими вікнами ресторанчики. Я витріщаюсь на них, немов в акваріум, а вони дивляться на мене. Це єдина мить, коли наші світи перетинаються.

- Соломеє! – першим я відчуваю потік психе, а тоді вже чую вигук.

- Я.

Денис в оточенні звіролюду. Синхронізовані, хоча загрози немає. Хіба що вони самі й створюють небезпеку. Зустрічаю погляд Шістки: хотіла б я бути з нею проти всього світу. Денис виступає вперед і вип’ячує груди. Ну що вже не так? Ім’я в мене задовге чи лямки сумки закороткі?

- Дене, - голос врізається мені в спину, як і хвиля психе. Я здригаюсь, але залишаюсь на місці. Денис втискає голову в плечі – приємне видовище. Досі чую лише голос: - Ми з Соломеєю заїдемо за Харитоном. Чекайте нас на місці.

- Звичайно. – Денис киває раз мені за спину, а вдруге дає відмашку пакуватися в бус. Мене більше не існує.

Розвертаюсь. Це Полоз. В толстовці й штанях. Виглядає зовсім просто. Дивлюсь в обличчя - ніби не спав вічність. Гадаю, відколи мене перевели до спецпризначення, я маю ще гірший вигляд.

- А де пояс? – моє пальто розстебнуте, але я не очікувала, що Полоз оглядатиме мене настільки ретельно.

- Я не постійно його ношу, але це чудова річ, тож дякую.

- Піди візьми.

Це не пропозиція. Це наказ. Бляха. Який настирний! Голова пульсує. Киваю і повертаюсь в управління. Зі Штрикачкою я почуваюсь спокійніше, однак Полоз щоразу нервується, коли бачить її. Нарешті попросить повернути? Що з ним взагалі не так? То він мене уникає, то.. Слово «турбота» сюди не пасує.

Пояс ховаю в сумку. До цих штанів мені не пасує.

Звіролюд роз’їхався. Полоз стоїть, спершись спиною на дверцята. Машина скромніших габаритів і марки. Його власна? Прогрівається. Щойно бачить мене, викидає недопалок, шумно видихає й сідає за кермо.

Салон просякнутий його запахом і я не можу не звернути уваги. Власна. Вказую на сумку, закинуту на заднє.

- Взяла. - злегка киває. Обличчя залишається стурбовано-застиглим. Клятий пояс, на чорта він мені його віддав? Нічого незрозуміло, а я ненавиджу невизначеність. - Власне там, у лікарні, я намагалася подякувати.

- Соломеє, я забув усе, що між нами було, тож навіть не намагайся сказати “ти змінився” чи іншу хрінь. - Полоз виставляє рукою бар’єр. Якби я приставила долоню, то його була б в півтора рази більша.

- Чого ти раптом вирішив, що я тебе знаю? – це вже нестерпно. Він говорить половину від того, що думає. - Чи я маю вечерю з хріном тим забути? Скільки минуло часу? Доба хоч набереться?

Лікарня й перебування Полоза не клеяться докупи. Чи мала я бути уважнішою й поцікавитися минулим колег? Їхати в одній машині не хочеться. Жалкую, що Штрикачка далеко. Приклеююся до сидіння й одразу пристібаюся. Попереду багато місця для ніг, та я продовжую стежити за його рухами. Які номера в машини? Вона чорна чи просто темна? Чому ми тільки вдвох?

Рушаємо. Без музики, без радіо. Забрати Нестяму – це де? Перетинаємо міст. Так скоро й до моєї квартири дістанемося! Полоз веде плавно. Я не відчуваю потреби порушувати тишу, окрім того, що мені хочеться визнання. Я знаю, як його отримати:

- Я б хотіла обговорити вчорашнє. Це було корисно, правда? - посміхаюсь до нього.

- Єдина причина, чому ти досі з нами - Харитон вважає тебе цікавою. - Полоз напружений. Аби він був одним з моїх братів, я б спробувала його залоскотати.

- Не думала, що говоріння правди може здатися цікавим.

- Так і є, якщо тебе оточують брехуни. – Полоз тре очі й кладе обидві руки на кермо. Я продовжую дивитися. Губи природньо такі малі чи він напружений? - Ще Харитон любить оточувати себе неврівноваженими. Судячи з того, що я бачив і чув, ти саме така.

- Навзаєм. - мені вдається викликати посмішку. Всередині теплішає. Не вірю, що цей чоловік може скоїти щось лихе. Я бачила, як він це робив, але не вірю. - Скільки тобі років?

- Достатньо, щоб не продовжувати цю розмову.

Я не бачу кільця. Намагаюсь згадати коли взагалі його востаннє бачила. Звіролюд, що встиг одружитися й розлучитися - це цікаво! Я ж не маю часу навідати квартиру, щоб полити неіснуючі квіти.

Перетинаємо межу міста, звертаємо в ліс. Я маю битися в істериці, але якщо подумати раціонально, хіба не до цього все йшло? «Догралася» - чудове завершення шляху Озари Згук.

Надії не справджуються. Ми спиняємося перед маєтком, який нагадує про посвяту. Нестяма вивалюється з сумкою, закинутою на плече. Він однаковою мірою може бути налиганим і тверезим як скельце. Широким жестом він салютує мені, тоді пакується на задні й тисне руку Полозу.

- Я знов розчарований, Соломеє. Чи знаєш ти дефеніцію слова «святково»?

- Денис не попередив мене. – випалюю швидко й по тілу розтікається тепло. За це не буде наслідків, але приємно зробити йому підніжку. Зустрічаюсь з поглядом Полоза – миттєва кара. – То піски – що це буде?

- Поставка. – відповідь Нестями незвично коротка. Примітно, що жінка на складі сказала те саме. Або це справді аж так просто, або вони усі мають спільну легенду для мене. Чомусь у друге я більш схильна вірити.

Рушаємо. Нестяма триндить про останні мандрівки, автопарк, вечірки – і я хоч так можу торкнутися колишнього світу. Слухати його щонайменше приємно.

В присутності Нестями Полоз кермує різкіше. Попри це, рухи його залишаються плавними. Я залипаю до самого приїзду.