Збирачі хаосу

“- Та дівка зірвала поставку? Її варто позбутися. Я вже казав. - низький хрипкий голос не пасував чоловікові в халаті й тканинній масці. У зачесаному назад волоссі блищала сивина.

- Я вже все владнав. - не було потреби, та син виструнчився рівно навпроти батькового крісла. - Озара не становитиме загрози. Тим паче я маю як її провчити.

- Твої подружки мене не обходять, доки вони не шкодять справам. Кару ти профукав, а тепер зайнятий хтозна-ким. Згук тобі не рівня без свого прізвища.

Харитон розреготався й відійшов до вікна.

- Ти подумав?.. Це сміховинно! Вона дотепна й має цінний потенціал. Ото й усе.”

Той випадок, коли завтра справді стає краще. Ще день і я зовсім оклигаю. До крові, що не зупиняється з усім моїм бажанням, та важких думок на вечір додалася застуда. Вже ранок - чи й день, я лежу з рулоном туалетного паперу й не хочу ворушитися. Мені лінь навіть доставку замовити, бо доведеться її забирати й контактувати з людьми. В туалет встати мушу.

Проходжу повз дзеркало й корчу гримасу. Кумедно: якби не страшенна втома, я б сказала, що мені пасує безлад на голові.

О ні, зараз чхну. Схрещую ноги, хапаюсь за живіт. Нестерпно! Як тільки це не летально?

Повертаючись на диван знову себе оглядаю. Хочу помитися, бодай його. І футболку змінити б. Що я їла вчора? Це соплі чи соус?

Поки зігріваюся в душі, відкриваю на провітрювання. Люблю свіжість і не люблю холоду. Голову не мила: немає чим сушити. Футболка, спортивки. Почуваюся свіжіше. Таки замовлю щось, а тоді оберу фільм і..

Дзвінок у двері. Хто там? Кур’єр, про якого я забула? Чи я надто гучно чхаю і це сусіди? Прутня. Не дивлюсь у вічко. Одразу відкриваю. Раптом що, я достатньо в гуморі для вбивства.

- Якого біса? - це все, що я можу сказати, побачивши Полоза. Мене з того світу для завдання дістануть?! - У мене лікарняний ще три дні.

- Знаю. - киває й витріщається. Добре, що я перевдяглася. Та яка в сраку різниця? Полоз схоплюється й починає витрясати пакетами. - Я тут дещо приніс. Ліки, фрукти - не знав чи є алергії, тож взяв усяке різне. Солодощі. Чай теж: заварний, дуже смачний.

- Стоп. Ще раз: якого біса, Полозе? - двері тримаю так, щоб в просвіті він бачив лише мене.

- Хотів дізнатися: чи все гаразд.

- Так, я в нормі, а тепер пеняй..

- Я приніс пакунки. Сподівався, що зможу зайти. – Полоз винувато посміхається. Навіщо це все?

- Навіщо це все? – пишаюся тим, що можу проговорювати вголос.

- Ти знаєш, що я розповів. Я знаю, що ти розповіла. - Полоз роззирається коридором. - Обговорімо усе ще раз. Я увійду?

- Ні!

Починаю закривати двері. Пішов нахрін, Полозе. Я вже почула, що я пітбуль, дурна й нічого не тямлю. ДУХ як стояв, так і стоятиме. Пішов-нахрін-Полозе.

- Озаро!

Піхвець! Дивлюся на двері знов. Він вставив руку і я маю велику спокусу натиснути сильніше, проте тоді він розтрубить хто я і.. Не знаю чи це вже важливо, та мені неприємно. Відчиняю знов і даю йому пройти. Підозрюю, що доведеться шукати лід. От трясця! Знову чхаю і схрещую ноги.

- Звідки знаєш моє ім’я? Це конфіденційно. - грюкаю дверима.

- Ми обоє знаємо, що Харитон гівнюк і триндло.

Вдих… І видих.. Стояти не так просто, коли мене похитує. Я ніби втратила куди більше крові, ніж може здатися на перший погляд. Спостерігаю за Полозом. У передпокої тісно, та я досі сподіваюсь, що ми поговоримо тут таки й не доведеться пускати його далі.

Від Полоза віє холодом. Обличчя червоне, особливо щоки. Ловлюсь на думці, що худорлявість йому б не пасувала.

От мудило, знімає куртку: гадає він тут і лишиться. Я мала б щось сказати, але я здивована бачити його в цивільному й не парадному. Худі, спортивні штани, шкарпетки з сосисками. Мені стає смішно. Реготати теж боляче і я хапаюсь за живіт.

- Ти як? - вішає куртку, тоді роззирається.

- Ванна - двері праворуч. - клацаю вмикачем. На пралці залишила брудний одяг. Дідько. По цимбалах. - Я ніяк. Бувало краще, бувало гірше.

- А що з тобою? Застуда? - Полоз миє руки, тоді коротко дивиться на мене крізь дзеркало й відводить погляд. Я не маю звітуватися перед ним, але мені так байдуже, що й вигадувати відмазки немає сенсу.

- Застуда, придурки на роботі, менструація. Усього потроху.

- А-а, зрозуміло. - обличчя сіпається, тоді він справді посміхається. – Для Насті - колишньої - я щомісяця закуповував половину кондитерської. Сподіваюсь, тобі дещо сподобається.

Чому я маю це слухати? Ми ж ніби прояснили, що не говоримо про особисте. Чому я взагалі не випхаю його геть? Це все збіса особисте!

Полоз розгортає пакети. Гаразд, заради цього я мала потерпіти. Вмикаю командний тон:

- Ці два у вітальню. Десерти запхни в холодильник. Гранат - мені негайно.

Розрізаю. Дістаю миску. Другу. Переходжу в вітальню. Сподіваюсь, зі сторони не виглядає, ніби мене захитує? Надто різко сідаю на диван. Полоз озирається: коридор переходить у суміжну зону вітальні-кухні, тож він бачить мене практично з будь-якої точки квартири, хіба що двері в спальню прикриті. Всміхаюсь, ніби так і мало бути. Ху! Відгортаю край простирадла й піднімаю з підлоги квадратні сірі подушки.

- Можеш тут сісти чи деінде.

Обводжу поглядом кімнату. Варіантів безліч: диван, підвіконня, кухонні стільці, підлога. Полоз сідає, підтягує до себе одну ногу. Я віддаю тарілку з гранатом. На своїй длубаю насінинки і вдаю, ніби його не існує. Принаймні намагаюсь, бо я не можу не думати про присутність чужака в моєму прихистку. Полоз роздивляється і робить це доволі шанобливо. Супиться, схрещує руки, повільно веде очима. Мені лестить, що моїм багатством цікавляться. Зараз я і сама маю можливість оглянути все уважно. Диван встановлений спинкою до зони кухні й слугує умовною межею. Протилежна стіна – це суцільна чорна шафа з полицями для дрібниць. Рослин я не маю, а все витримано в темних чи насичених тонах. Книги за кольорами, тематичний декор - здебільшого похмурий чи сяйливий. Ми сидимо на дивані темного смарагдового відтінку. Це була одна з останніх покупок, немов начинка до пирога.

- У тебе затишно. - дякую за очевидне. - Мені подобається свічник. І диск з Горгоною.

- Єдине, що тобі справді подобається - це те, що я тебе впустила.

- Це не так. - Полоз супиться й дивиться прямо. Ні, це саме так. - Як уже сказав, я прийшов дізнатися як ти. Також є новини від Михайла.

Якби ми були в кіно, почулися б вражені зойки, а так я просто дивлюся й намагаюся зрозуміти чи я вірю в це лайно. Полоз - пес Нестями. Він робитиме так, як каже хазяїн. План викурити мене з управління вчора підмочила Шістка, то що ж тепер? Улестити й залишити? Переманити на свій бік? Я маю Щелепи й імплант, та мені вже байдуже чи я матиму їх далі.

- Кажи або йди геть. – знову ламаю чоловіків. Ну що ж зробити?

- Дані з телефона вказують на наступні поставки. Харитону ця інформація потрібна для маніпуляцій з Хірним, але ми використаємо її на свою користь. Більше не буде непередбачуваних смертей. Спершу зберемо команду, тоді накриємо Хірного – і з його даними напевне дістанемося Єрмака, Роси і всіх причетних.

- Супер, як ми будемо переманювати на світлий бік? – змовницьки схиляюсь до нього. - Підкуп печивом?

- Ти – ніяк. – Міжбрівна складка доводить, що в нього таки є брови. Мене винесли за дужки. Знов. – Без жартів: не варто. Гра небезпечна.

- Я ж пітбуль.

- Озаро…

Плескаю в долоні, тоді наставляю на нього вказівного пальця. Наманікюрений було б ефектніше, проте наразі для мене це надто непрактично.

- Я Соломея і ти не будеш більше цим маніпулювати.

- Подумав: раптом тобі хочеться, щоб його згадали. Ім’я має значення.

- І що ж моє означає для тебе? - висякуюсь в папір, тоді кутаюсь міцніше й з’їжджаю головою на подушку. - Давай, скажи що ти знаєш про Озару Згук, а тоді що думаєш.

- Твій брат працює на Росу - технічний відділ - розвиток і розробка. - цього мало, Полозе. Я мовчу. – Всеволод Згук хотів викупити частку управління, але йому дозволили менше одного відсотка акцій, як і іншим громадянам.

- Що знаєш про МЕНЕ?

- Випускниця академії. Там ти була популярнішою – і це пояснює деяку твою поведінку. - Полоз мнеться. – Ніби всі тобі винні.

- Ти знаєш, що я накоїла в академії? - я не хочу про це говорити, не маю потреби, проте хочу почути це від нього.

- Ти прикривала примуси. Усі чотири роки. – він стенає плечима, ніби я крала жуйки в магазині.

- Багато людей обожнювали мене, але це не скасовувало того, що я мерзенна сволота.

- Я не знаю що ти хочеш від мене почути. За вказівкою Харитона я робив ще гірше. Зараз твої здібності цінні й спрямовані на допомогу людям. - Полоз відкладає тарілку. - Так, ти винна, проте зараз робиш усе, щоб очистити своє ім’я.

- Мені не потрібне ім’я. - закушую губу. Його погляд чистий, відвертий, проте не викривальний. Не бачу в ньому огиди - і це вже створює незручність. Я не знаю як реагувати на таке. - Замовлю їжу. Будеш? За десерти дякую, але я потім.

Паскудна втеча. Полоз стенає плечима. Замовляю піцу й відкидаю телефон убік. Полоз вдає, що його цікавлять полиці. Там справді є на що подивитися, але його погляд засклілий і відсутній. Саме час вжалити посильніше. Так зробила би Озара Згук і, гадаю, втекти від себе неможливо.

- Поговорили про мене, а як щодо твого імені?

- Воно справжнє, але був час, коли хотів змінити. Ти обрала не того з команди, щоб розпитувати про минуле.

- Ну не знаю, ти сам сюди заявився. – я підморгую. Полоз посміхається і втоплюється в спинку дивана.

- Коли я подарував тобі пояс?

Також відкидаюсь на спинку. Це було так давно, що майже неправда, а ще я вагаюсь чию саме він намагається перевірити пам’ять. Зітхаю й говорю так спокійно, як тільки можу:

- Випадкове завдання зі звіролюдом. То був найгірший день в моєму житті й брат відправив по мене бус. Я ніхріна не знала чим ви займаєтеся, до всирачки боялася і звіролюду, і того всього, що ви умієте робити з психе. Мене просто приставили реєструвати відповіді, бо я нібельмеса більше не вмію, а Гремі сказав, що ви маєте показати мені що таке роботи й, певно, відвадити. Не знаю... Я впоралася так добре, що ти зняв з себе пояс і подарував мені. – роблю пантоміму, ніби передаю йому річ, але в останній момент ляскаю по ляшці. - Бляха, Полозе, це було збіса дивно! Я думала, ти клятий екзгібіціоніст.

- О ні, і це було наше знайомство? – Полоз закриває обличчя руками. Він акцентує на «наше», ніби пригадує, але думає про когось іншого. Це мене майже ображає, бо не можна забути незрівнянну Озару Згук навіть в найгірші часи.

- Так! – переводжу на сміх. Полоз стурбований, але також стиха гигоче.

- А далі ми зустрічалися?

- В сенсі?.. А. Ні, ми навіть не перетиналися. - я продовжую сміятися. Ледве не пропускаю його полегшеного стогону. - Я працювала на Михайла, а тебе, мудило, побачила ще раз за рік в лікарні. Ти послав мене. Що це було?

- Ну, я обнулився. – відривається від дивану.

Пауза страшна. Мені хочеться її закрити, проте я не знаю як і чим, щоб це було доречно. Відвести очі в бік було б зараз неправильно, тож я дивлюся на його зсутулену поставу. Полоз супиться, тоді заспокоюється й говорить ніби жартома.

- Я вдарився головою і забув усі обличчя. Це рідкісна травма. Капгра. Хотів почати нове життя, а вийти з управління не вийшло. Думав оце, що ти мене знаєш, а я тебе забув.

- Піхвець. – «мені шкода» застрягає в горлі.

- Зараз вже краще. Я заново вивчив усіх, хто мені потрібен по роботі.

- А.. - все, на що я здатна, вказати на безіменний палець.

- Розлучення.

- Мені шкода. – таки сказала.

- Було б гірше триматися разом. Її ображало, що я не впізнаю. Мене засмучувало, що я загубив свою Насту. Це не мало більше сенсу.

Як там казала Шістка? Просто втіш? Я підсуваюсь до Полоза й обхоплюю його плечі. Швидка переміна від мудила, якому я хотіла руку прищимити, до обіймів, але хрін з ним. Життя складається з контрастів.

- Якщо її ти також обізвав сукою, тоді зрозуміло, чому не склеїлося.

- Я не називав тебе сукою. - його голос ламкий, але от він уже сміється. Добре. - Пітбулем, не сукою.

- О, в дупу формальності.

Розчіпляю руки, але залишаюся близько. Чому б ні? Він теплий і приємно пахне.

- Може, фільм? Якщо, звісно, не поспішаєш…

Кивок. Його очі вологі – я помічаю, але не вказую на це.

Вмикаємо ноут. За пів години приїздить доставка, Полоз забирає. Я не встигаю потягнутися за гаманцем, навіть «дякую» не говорю. Розставляє усе і продовжуємо перегляд. Фільм про потворного монстра, що вкрав свято. Насправді у нього є серце, тільки от від усього лихого воно зменшилося. На кінець голова гуде від сліз. Боковим зором бачу, що Полоз теж розкисає. Питання скінчилися.

Ще кілька фраз і вошкань в коридорі. Надворі стає темно і Полоз щось там має зробити для Харитона. Ну звісно. Вдягає куртку. Я схиляюсь на одвірок. Мені вже краще, хоча втома нікуди не зникла.

- Якщо ти покличеш мене Озара на роботі, я сприятиму твоєму знищенню. – говорю на прощання.

- Так. - Полоз шкіриться, а я ж серйозно. - Одужуй, Озаро. На виконанні нікого повчати.