Збирачі хаосу

“Телефон біля щоки Лавра вже добряче нагрівся. Так буває, коли спілкуєшся з студентським товаришем раз в ніколи.

- Тож, друже, оце й усе. Кручуся потроху. - смішок у слухавку. - Я б звісно загріб тебе до себе, але стати законником - твоя мрія, тож..

- Я бачив Озару. - слова виплюнулися, а Лавр не встиг їх стримати.

- Згук? - слово відділила протяжна тиша по обидва боки. - І? Вона щось казала?

- Ні, та.. Якось все вийшло неправильно, Яре. - Лавр засукав рукави, тоді встав і відчинив вікно. Зітхнув: - Ти ж розумієш, що ми тепер по різні боки. Я не зможу..

- Не зможеш спілкуватися з терористом чи знову хочеш суку підім’яти під себе? - “терористом” прозвучало смішливо, ніби жартома.

- Стулися.

- Сам стулися.

Телефон більше не мерехтів і повільно охолоджувався на підвіконні. Лавр сопів і дивився на місто. За кілька кварталів є будинок з залізними доберманами, а під землею маленька капсула, де спить Озара Згук і ні в дідька не знає про цей світ. ”

- Ви переспали. - спершу я бачу насуплене обличчя Шістки, а потім у свідомість вриваються слова.

- Ну раз ти вже сама вирішила, перейдімо до справ. - не скажу ж я, що проторохтіла всю ніч про свої проблеми, а єдину годину сну в мене калатало серце, що Полоз вибереться зі спальні, деактивує імплант і примусить мене до..

- Справи - то справи.

Шістка шкіриться. Мені б її бадьорість! Насправді я можу розгледіти кола під очима, замилений погляд, вповільнені рухи, але волію не звертати уваги, інакше доведеться порівняти з собою.

- Ми сьогодні не маємо тренуватися, тож я збираюся в кіно з Асланом. Тобі б я теж радила трохи пригальмувати й насолодитися життям, доки.. ну… Хтозна чим все обернеться. - я надто прямо витріщаюся чи Шістка шаріється з інших причин? - Поспи бодай трохи, бо я вже починаю думати, що ти сексилася з упирем, а не…

- Дякую за турботу. Колись ти навчила мене не лізти в чужі справи, тож тут межа.

Мені хочеться обійнятися з Шісткою. Хай які її жарти, ми справді можемо скоро валятися потрощеними на кораблі. Піддаюся пориву. Шістка обхоплює мене й трохи здіймає над землею. М’язи важать багато, та вона сильна.

Дивлюся позаду неї й всередині все стискається. Лавр. Тренується в двох метрах від нас. Не подає виду, але запевне чув розмову. Сподіваюсь, його це зачіпає. Мені досі хочеться відвісити йому ляпаса, який забракло здібностей зробити в телефонному режимі. Лавр раз в житті хотів бути шляхетним, а я покинула зустріч сукою з квартирою і круглою сумою на картці. Незручно вийшло.

Браслет вібрує. Що ще? “Не поспішай. Затримуюсь на 20 хв.” Хух! Маю піти в душ і знайти новий одяг, а звертаю до їдальні. Між сніданком і обідом поживи мало. Бляха. Виходжу на холод і рухаюсь засніженою вулицею. На біса мені соцпакет управління, якщо я харчуюся деінде?

- Хот-дог. Без гірчиці. Карткою. І чай - отой – бегемот… ага. Дякую. - усе в тумані, доки я трохи не втамовую голод.

Від учора в мене влилося три склянки чаю, тож після цієї я швидко рухаюсь до вбиральні. Найближча в управлінні. Коли повертаюсь на площу, Полоз вже чекає біля авто. Мені смішно з того, що він також не першої свіжості й у вчорашньому вбранні. Простягає ключі:

- Зроби мені ласку.

Приймаю з ваганням. Наші стани схожі: на його місці я б пристебнулась і схопилась за ручку дверцят. Хтозна чи ми доїдемо. Драматизую, звісно, але такий вже ранок після безсонної ночі.

Музика глушить тишу, я бачу рух Полоза і сама її вирубаю. Ми залишаємося наодинці з містом. Полоз дає короткі вказівки. Три слова – це вже розкіш. Центральний центр закінчується і ми заїжджаємо в плетиво вузьких перереставрованих вулиць. Вузькі проїжджі частини, ще менші тротуари. Ліпнина, що ризикує впасти комусь на голову. Я перебільшую, але мене з дитинства лякають кам’яні постаті, що випинаються з фасадів.

- Тут праворуч. - голос Полоза заспокійливий. Звертаємо й одразу столичний блиск зникає. Забиті вікна фабрик, графіті й облізлі гаражі - харкотиння індустріалізації. - Бери лівіше і в об’їзд. Тут камера, тож…

Полоз рвучко опускає захисні панелі від сонця. З пасажирського боку дзеркало посунуте на чверть: бідолашна, управління не дивиться в люстерко, а мав час він зраджувати тобі тільки з роботою. Полоз каже їхати далі, тоді гальмувати перед гаражем з зеленою позначкою миру. Куряча лапа в колі геть не спонукає людей покінчити з війнами. Дивно, чому так?

На вулиці Полоз кидає мені ключі від гаража. Я осудно дивлюся у відповідь, а тоді нахиляюсь підняти. Замок іржавий: я б збила його ногою, якби захотіла. Безпека управління залишає бажати кращого.

Трикляті сірі стіни й жовта блимаюча лампа. Коли полетять голови, нехай заберуть з собою дизайнера.

- Тут тринадцять наборів захисту, якщо не помиляюсь. Перевір синхронізацію кожного. - Полоз рухається по колу й смикає кришки: чи легко дістатися. - Праворуч в ящиках - психетехнології. Ліворуч - автоматична зброя: вас можуть глушити. Раптом що, набирай, гаразд?

- Ми вже з’ясували, що ми туди за цим “раптом що” і йдемо. - до патруля я б нізащо не повернулась, але від думки зіграти роль на один вечір, ще й з амуніцією, серцебиття пришвидшується.

- Озаро, ти не знаєш, кого зустрінеш.

- І від цих слів мені не легшає. - серйозно дивлюся на нього, понижую голос. - Все буде гаразд, Полозе. Я обіцяю.

Вагається, тоді киває. Я вмію переконати кого завгодно, окрім себе самої. Посміхаюсь і шепочу:

- Єдине що: я можу спеціально все провалити, бо ти називаєш мене Озарою. – змахую віями. Сарказму в моєму голосі достатньо.

- Так, ти ж просила.. Пробач, Сіль. - Полоз червоніє. Гадаю, холод. - Але яке тобі подобається більше?

“Озирнись, озирнись, озирнись”. Хапаю ротом повітря. Спиною пробігають мурашки. “Озирнись”..

- Соломея було б правильніше, хоч я й поцупила його в рекрутерки. Тобі б не сподобалося знатися з Озарою Згук. Вона була лайняною людиною, тож мені довелося її добити. - я вибачливо стенаю плечима, тоді стріляю в нього очима. Це недоречно, припини каламутити воду – але я не можу. – Чому Сіль? Це найгірше прізвисько, яке я отримувала від хлопця.

- Соломея - Соля - Сіль. - Полоз ніби хоче додати ще щось, але переводить увагу на авто. - Якщо зголодніла, то я як раз збирався перекусити. Складеш компанію? Я не наполягаю: як ні, то відвезу тебе куди захочеш.

- Так, хочу в одне місце. - я витримую секундну паузу, аби підморгнути й затримати на ньому погляд. - Там смачно готують.

Від посмішки Полозове обличчя розпливається. Мені хочеться його торкнутися, але я просто повертаюсь в машину. Називаю заклад азійської кухні. Здіймає брови, хвильку думає, тоді активно киває. Рушаємо різкувато й дрифтуємо на льоду. Може я поведу? Полоз вирівнює авто з легкістю, відчутною лиш на пасажирському сидінні. Придивляюся збоку. Його вигляд мене ще більше заспокоює. Дорога коротка і знайома, тож я дивлюся на Полоза. Мимовільно супиться на світлофорах і підтискає губи, коли тисне на гальма.

Замовляємо одразу. Хот-дога ніби й не було: від запахів бурчить живіт. Полоз знімає браслет і залишає в кишені куртки. Сідаємо навпроти.

- Чи думав ти про смерть? - питання дурне, але воно вже озвучене і я маю виправитися. - Спецпризначенці часто ризикують життям, тож ти мав думати про це, коли обирав.

- Що спільного між бути духом і померти? - Полоз всміхається так, як роблять це із зашморгом на горлянці чи ножем під серцем. Я рада, що не маю гадати. - Ти це не обираєш. Часом між ними взагалі немає різниці.

Дзеркалю Полозову усмішку. Тілом шириться тепло, ніби мені сказали те, що я давно торочила всім довкола. Мені хочеться знати його історію і водночас боюсь почути “це було ще за часів заснування ДУХ”. Полоз старший, та я б означила нашу різницю не більш як в сімку. Принаймні вона мало відчувається.

Продовження крутиться на язиці. Я маю сказати, бо за їжею буде вже недоречно.

- Підліткою я вважала, що помру рано. Мені й зараз здається, що..

- Мало часу?

- Ні.. - застигаю і перевіряю відчуття. Полоз мовчки втуплюється в мене. Уважний? Знуджений? - Часу вдосталь, але ніби для мене він зайвий. Хтось інший проживе довге й щасливе життя, а я маю померти молодою.

- Соломеє.. Сіль, мені шкода..

- В академії я вважала, що мене - зрадливу дружину - застрелить чоловік, коханець чи шанувальник. Байдуже хто, аби тільки багато бризків і я бліда на підлозі. - картина постає перед внутрішнім зором. Я могла б лежати прямісінько тут, посеред зали. Всі б зітхали й гукали… До щік приливає кров. Я горю - і це дико приємно! - Зараз моя найближча нагода - “Корабель”. Публіки мало, та я ж могла б зробити це красиво. Головне не впасти обличчям додолу, а то мене перевернуть, а там - ну - ніс в юшку чи брова розбита. Е-е, такого б я не хотіла. Атож, корабель не найкращий варіант. Принаймні той пустий склад, в якому може відбутися перестрілка чи казна-що. Якщо вже помирати на чортовому кориті, треба обрати бал чи перше плавання, хіба ні?

Я сміюся. Стіл злегка дрижить - і це приводить мене до тями. Скам’яніла глиба височіє навпроти мене. Руки вперті ліктями в стільницю. Тіло злегка сіпається, бо нога вибиває ритм. Я не бачу, але за вібрацією легко здогадатися. Він дивиться на мене і не дихає. Принаймні таке враження через багрянець обличчя.

- Навіщо ти це розповідаєш? - він от-от вибухне.

Бо це весело. Бо люди ніяковіють. Бо я тебе перевіряю. Бо хочу захисту й уваги.

Бо я справді заслуговую померти молодою. Хоч зараз.

Посмішка. Стенаю плечима. Хихочу. Торкаюсь його зап’ястків - гарячих і м’яких. Відчутно вдавлюю пальці. Зазираю в очі. Це досі гра чи я справді почуваюся відповідальною?

- Пробач. - зазвичай цього досить, але я буду мразотою, якщо не поясню. Принаймні те, що можу вимовити й не провалитися крізь землю. - Часом з’являються всякі думки. Я дурна, юна і ще зовсім не бачила смерті, тому, гадаю, романтизую. - далі кривляю сама себе: - “Як би було прекрасно лежати горілиць і нізбіса не відчувати”... - понижую голос: - Утопічно - так, проте більше мені подобається щось робити. Власне, тому я в управлінні й тому створила всім нам проблему, про яку сама ж і нию. Пробач ще раз.

Я бачила до всирачки смертей. Я почуваюся амбасадоркою смерті, і вона геть не така прекрасна. Ти просто здихаєш - оце й усе. Ні руху, ні почуттів, ні думок. Я б не відмовилась. Єдина проблемка: померши, я не спокутую провину, не знищу психе, не завершу справу на “Кораблі”. Скоєного не виправити, як і не змінити майбутнього, коли ти вже мертва. Якщо достатньо неуважно бути духом, то справді можна ним стати - вже по той бік у світі мертвих. Обов’язково доведеться.

- Я тебе колись відправлю за кодом червоним. - Полоз полегшено зітхає, накриває мою долоню своєю. Я єхидно посміхаюсь. Його пальці значно більші за мої й я почуваюся за столом з велетнем. Почасти так і є, якщо зважати на його силу. Полоз супиться й прокашлюється: - Я також часом думаю про смерть. Це природньо. Просто ти розповідала так яскраво, ніби.. ніби я мав з цим щось зробити: врятувати тебе чи що?

- О, підгрузила, а ти ж просто на обід з колегою вийшов. - підтягую руки ближче до себе. Я все спаскудила. Контакт завершено. Вибачливо розтягую вуста. Зводжу брови будиночком. - Якщо я потребуватиму твоїх дій, повір, ти знатимеш. Я не з тих, хто боїться просити про допомогу. Просто з більшістю я сама пораюсь, а розмови про смерть - е-е - додають сенсу, тямиш?

Полоз стенає плечима й затримується в позі. Я вже уявляю його черепахою. Це смішно, але досить на сьогодні незручних слів. Відволікаюсь на їжу на сусідніх столах, доки не приносять нашу. Більше не потрібно вигадувати дурниці: набиваєш рота й - ой, перепрошую - не можеш говорити.