Збирачі хаосу

«- Ти знаєшся з тою популярною лярвою? Озарою Згук?

- Пересікалися раз, не більше. – Хлопець пригладжує руде волосся й вертить у руці пристрій, схожий на пульт. – Мене цікавлять тільки психетехнології. Вона могла б стати машиною, але - диви на неї – суцільне розчарування.»

Я починала з того, що клала руку біля аркуша й писала олівцем власне ім’я. Кривувато, але це був справжній телекінез! Після я плакалася Русу, що болить голова, ніс постійно хлюпає і він казав, що я страшенно марнотратна і маю більше займатися фізичними активностями.

Тепер для таких дрібниць організм крові жалкує, хоча, зізнаюся, я не надто налягала на тренування тіла. Мій коник – інші фізичні задоволення. Їжа, самомасаж, взаємний петинг – цього вистачає на зараз.

Я можу вимальовувати в зошиті каракулі, доки викладач бубонить поняття-зеленого-не-маю-що. Будова пристроїв мене мало цікавить. Підсилення, вдосконалення, ще якась хрінь.. Я, трясця, чаклунка! Втуплююся в зошит на фразі «Запишіть це», тоді підглядаю до Мединки. Доки мій аркуш світить білизною, на її зображено об’ємний прямокутник – як це його – паралелепіпед у розрізі з детальним оснащенням. «Психетехнологія Р27». Доки не закінчаться довбані цифри, нормальних назв ніхто не придумує.

- А це?..

- Кухонний мультитаскер. – шепоче, тоді вказує на різні частини олівцем. – Отут подача енергії. Отут частинки, що мутують під психе. Може бути ложка, міксер, ніж, виделка… З блендером проблема, бо це занадто важко уявляється. Його додають до інструкцій, проте, ну знаєш, легше вже нормальний дістати.

- Ага.

В ДУХ не погодилися б. Давнє удаване характерництво, як каже Рус, - хіба тільки він? Хрін з ним. ДУХівці використовують технології на максимум. Кажуть, що в їхніх будинках панує справжній мінімалізм. Три-чотири, а то й одна психетехнологія заміняє усю техніку й пристрої в будинку. У мене часом в кінці дня не вистачає сил здійняти ложку, не те що створити!

Уроки перетікають повільно. Три спарені заняття. Аудиторії відрізняються кольором стін і матеріалами, та оснащені однаково, за традиціями старих вишів. Кафедра, дошка – часом проєктор – ряди лавиць, розміщених рядами або у формі амфітеатра. Останнє заняття цікавіше – застосування технологій, нехай і контрольоване. Після також є фізкультура, куди Рус рекомендував ходити, та відколи це я маю дослухатися до нього? «Так, учителю» - не більше, ніж спосіб отримати бажане. Як не дивно, хочу я знання.

Лавр також буде на тренуванні, але останнім часом, святі частоти, я збайдужіла вкрай. Я знаю про їхні справи з Квіткою: це все несерйозно. Знаю про вечірки – ну то й що? Люди пліткують, але ж після офіційних заручин проковтнуть язики. Доки Лавр не знає про Замизганого светра, життя можна вважати вдалим.

Крокуємо до їдальні. «Озирнись, озирнись, озирнись». Я їх майже не чую. Ніколи ще в голові не було стільки думок. Ну навчуся я керувати предметами, що далі? Як це знання допоможе дружині деміурга?

- Ти що, думаєш? – Ликерія презирливо либиться. На її вустах ще видно синці від уколів, як би вона не ховала помадою. Я їй цього не подарую.

- Я вже маю сукню на випускний. Моя кравчиня дошиває шлейф і відправить у четвер. Думаю, чи не попросити її додати ще блиску на плечі? Відчуваю, я отримаю пропозицію, від якої не зможу відмовитися!

- Яку ще.. пропозицію? – Нефритові очі округлюються, як би потужно вона не намагалася зберігати погляд сирени.

- А ти в чому будеш, Мединко? – пасую на другу.

Увіходимо до зали. Вітражні вікна від підлоги до стелі каламутні, тому адміністрація начепила люмінесцентні лампи під стелю. Світла більше не стало, проте завдяки ним і ще залізним столам і лавицям їдальня розгубила увесь потенціал мармурових колон та підлоги. Це моє найменш улюблене приміщення у академії, тож за всіх можливих випадків я харчуюся в будиночку. Доки Мединка порпається в телефоні, я виглядаю нову ціль. Ликерія знов наїжачилася і я не хочу, щоб кпини перекинулися на цукерку. Мединка заслабка, а її магазинна сукня безперечно не матиме схвалення.

За столиком на нашому шляху сидить Ольга. В її тарілці маленький шматок м’яса, навалено салату з капусти, а набік відкладено пончик, посипаний пудрою. Я різко зупиняюсь і всміхаюсь. Так щиро, як тільки можу до кабаниці, під якою тріщить стілець.

- Привіт, О! – їй не пасувало б ім’я на «І» чи на будь-яку іншу літеру так, як її власне. Ольга схоплюється й дивиться на нас. Третє підборіддя зникає при погляді вгору. – Як ти, О? Це що, нова метода? Іменна дієта О.

Сусідні столи роззираються. Гиготіння наповнює їдальню. Я зумисне говорю голосно. Вона наче надута кулька, а я їх терпіти не можу. Мединка ховає телефон, Ликерія порівнюється зі мною. «Озирнись, озирнись». З центрального столу встають футболісти. «Місяць, он він, Місяць» - лунає так само звідусіль. Я махаю йому рукою, тоді знову розвертаюсь до Ольги.

- Поглянь, Лавре, у О нова дієта! Це салат, бо всі поросята люблять овочі. А тут що, О, канібалізм? А, курятина, інша справа. І пончик, щоб з’їсти саму себе, О, чи не так? – я нахиляюся і впираюся долонями в коліна, щоб порівнятися з нею. Ольга відвертає обличчя, але мені достатньо, щоб просто чула. – Я б могла дати тобі кілька порад, та ти наче цураєшся мене. Чому? Ти ж знаєш, ми, дівчатка, маємо підтримувати одна одну.

- Курва йобана, ненавиджу тебе!

Раптом Ольга штурхає у мій бік піднос і мчить в протилежний бік до дверей. Миті миттєвостей. Піднос зупиняється на середині столу, хоча сили вистачило б, щоб заправлений салат опинився на моїй спідниці та туфлях. Я кліпаю очима й озираюся, шукаючи рятівника, схованого в дзеркалі. Моя психе сильнішає. Необачний хід, та менш за все мені кортіло зіпсувати тканину олією.

Я регочу в спину Ользі. Мені вторить уся їдальня. Лавр підоспів наче й запізно, проте однаково пригорнув мене до себе. Ликерія й Мединка заторохтіли, що та корова не варта моєї уваги, але, безперечно, її вартувало провчити. Кожен мав ролю й відігрував чесно.

- Ти ціла? – Лавр шепоче. Хмикаю і киваю. Погляд Лавра ковзає кудись убік, а тоді він знімає руку з мого плеча. – Не варто було так грубо.

- Що з тобою? – стежу за його поглядом. Він похнюплений, а Квітка дивиться на нас з осудом. Якого милого?!

- Просто кажу, що можна було й без цього. Якщо не новорічне диво, то милість кінця року.

Сідаємо за стіл до футболістів. Поверхня холодна, але я прикипаю сідницями й ліктями – і вичікую, коли зігрію бездушний метал власним теплом. Фанатки приносять обід. Салат той самий, що був в Ольги, і мені його зовсім не хочеться. Запихаюсь трохи кашею і зосереджуюся на м’ясі. Резинове рожевувате – воно не викликає довіри.

- Він недосмажений? Нас хочуть отруїти? – показую присутнім розріз.

- Просто з кров’ю. Так смачніше. – Лавр сміється й удає, що кусає мене за плече.

- Ні, справді. – шпортаю виделкою яловичину. – Можна підчепити ціп’як. Їхні личинки відкладаються у м’язах свиней і корів. Можуть і в мозок чи серце пробратися, що теж, до речі, м’яз. І от вони потрапляють в організм, а далі..

- Все буде гаразд. Їж.

- А далі аутоімунне. – ігнорую роздратування. Мене щойно мало не забруднили салатом, а тепер катують сирим м’ясом. - Організм налаштовується на самознищення. Артрит, артроз, склероз і все на оз.

- Озаро, - Лавр зупиняє мою руку з виделкою, його очі знов ковзають повз. Шмат м’яса, багаторазово колотий, лежить посеред тарілки. – Самознищення – це нічого не їсти, проте сама вирішуй. Сьогодні яловичина.

Лавр дивиться на мене з поблажливою посмішкою. Губи підтиснуті, наче він стримується, аби не гніватися. Так говорять до дитини чи божевільної – безперечно, він вважає мене обома. Хіба я не є?

Кому я розпинаюсь?! Відсуваю тарілку й заглиблююся в стілець. Не так вже й погано дочекатися вечері. Інтервальне голодування буває корисним, та й якби я справді хотіла їсти, пішла б приготувала щось в будиночку. Коли я востаннє підходила до плити?

Мене торкають за плече. Хвиля жару прокочується організмом і я озираюсь швидше, ніж мені хотілося. Рукою зачіпаю підніс. Дзвенить посуд, та нічого катастрофічного. Дівчина з вечірки. Та, що танцювала на столі. Аматорська порнозірка для старшокурсників. І що?

- Озаро, вибач. – вона белькоче, аж затинається. Зиркає убік – я простежую за поглядом. Це справа рук Ликерії – її пліток та довгих сітей. І що? – Мені шкода, що я зганьбилася. Я почула, що тобі не сподобалася яловичина. Так, вона жахлива. От я з дому взяла мідії в томатному соусі. Мені багато, тож…

- Це не обов’язково. Можеш.. – Лавр намагається зламати свято, тож я хапаю його зап’ясток і стискаю. Ні, нехай продовжує.

- Я хочу поділитися. Тобто пригостити тебе. – Меланія мнеться з підносом. До мене вже дістається запах і, гадаю, я справді голодна.

- Гаразд. – усміхаюсь і киваю до Ликерії. Так, це справді смішно! Меланія наче туземка у високому товаристві. Не ті слова, не ті жести, та головне – аби було весело. – Постав і йди.

Меланія робить дію, тоді двічі судомно схлипує й заклякає наді мною. Ще щось?

- Вибач, Озаро, вибач. – коротко дивиться позад мене на хлопців, тоді на власні руки, що тремтять, немов невдала проєкція. Вона вся наче в конвульсіях, ледве на ногах тримається. І що? – Чи можу я прийти на випускний? Будь ласка, це надважливо, прошу. Вибач.

- Хіба я схожа на студпарламент? Купуй квитка та й приходь. – вона белькоче подяки, та мене вже захоплює страва. Пахне смачно, та виглядає, наче когось знудило в тарілку. – О, і, Меланіє, будь обережна.

Губиться в натовпі чи повільно відступає з вибаченнями, я вже не помічаю. Прицмокую й намагаюся не з’їсти всього за хвилину. Мідії справді смачнющі! За столом перекидаються словами про Меланію: я не єдине балакуче стерво. Краєм вуха чую, що Ликерія знатно її настрашила. І чого їй заманулося лякати саме мною? Безперечно, це сприятливо для іміджу, та я не аж настільки знавісніла чортиця, щоб в мене дозволу питали.

Лавр вже збирається на заняття. Власне всі футболісти збираються. Ликерія напрошується з ними: має свої пів годинки слави, доки трясе дупою на біговій доріжці. Нехай, тільки от Лавр мій навіки, хоч вона цього ще не знає. Припадаю до нього вустами, тоді стискаю в обіймах і схиляю до вуха. Чому зараз? Захотілося, певне:

- Ти був поганим хлопчиком на вечірці, тож заслуговуєш покарання.

- Я пропущу наступну. Цього досить? – він знає, що їде у справах. Я також, та відповідь задовільна. Раптом чую: - І як тобі вдається вертіти всіма без наказів та коників?

- Вимогливі жінки завжди отримують те, чого вони хочуть.

Ця відповідь задовільна, та насправді усі просто хочуть бути керованими, а я не проти стати місцевим бабайкою. Аналогічно до того, як усі хочуть мати кумира, а Лавр просто дозволяє собі бути ним.

Ролі визначені, та я маю ненадовго зникати. Підживлюватися. Скажімо, в лісі. Припустімо, з Замизганим светром.