Збирачі хаосу

"- Бійся сонячного проміння – спечешся. Не дивися на місяць – втратиш себе."

- Озара! Йде! Поглянь! Он вона! Озара! Яка ж!..

Мантія з перешіптувань тисне на плечі у дощові дні, а ще коли намагаюсь зосередитися. Сьогодні переважно сонячно і я не маю інакших справ, окрім як дефілювати академією в оточенні цукерок. «Озирнись, озирнись, озирнись». Ликерія притискається до мене – і нас обох хилить на Мединку. Подруга пихкає і вкладає на місце волосся. Мені хочеться розсміятися – і я це роблю.

- Зі мною щось не те?

Мединка вип’ячує чорні очиська. Переляк – це цінно. Всотую його шкірою і сміюся ще більше. Їй геть не пасують тонкі брови, спідниця не за силуетом, на блузці пляма, між зубів ще в їдальні помітила зелень. Мединко, з тобою все не так. Втім я майже заздрю густині її волосся, ще й колір чорний, немов земля, а не мишачий, як у мене.

- Ні, - промовляю хихочучи. – Я пригадала оту дівку в класі, що запихалася біля підвіконня бургером. Їй краще вдавитися, ніж ходити з такою широкою пикою.

- О, гм, не знаю.

Мединчин голос губиться в реготі Ликерії. Їй би до лікаря сходити: хіба добре мати сміх, наче ворон крякче? «Озирнись, озирнись». Моє ім’я шириться далеко попереду. Заради справедливості, цукерок теж згадують, але рідше й почасти через близькість до мене. Це мій світ. Таким я його створила.

Виходимо на подвір’я. Не можу поєднати рясне цвітіння церцису з набіглими хмарами. Рожеві пелюстки скоро опадуть, та поки кампус виглядає казково. Ніжність цвіту контрастує з грубими кам’яницями, лиш подекуди облагородженими плющем.

Вітер обвіває ноги і я ступаю швидше, щоб не змерзнути. Спідниця ковзає вище, звично затримується на стегнах. Далі не піде: вже проходили. Хочеться обсмикнути рукави й поділ, потерти плечі. Звісно, я цього не роблю. «Озирнись, озирнись, озирнись, озирнись». Навколо більше народу. Багато суне до зупинки головною дорогою. Їхні тоскні обличчя збурюють в мені радість. Посміхаюсь. Звертаємо на бічну стежку до ряду однакових двоповерхових будинків – таунхаузів. Однакові коробки, фарбовані кольорами академії – охрою та індиго.

- Адміністація зовсім схиблена. – Мединка починає тремтливим голосом. Ненавиджу таке. – Ну навіщо вкривати доріжку гравієм і відселяти нас так далеко?

- Не ний. Тобі не личить. – рідко, та я таки говорю правду. Підставляю лікоть, що також рідкість. Їй краще б запам’ятати! – Тримайся.

Гравій справді досадний, але я ще в перший семестр обмізкувала це й купила широкі підбори. Раніше ми жили у кам’яниці й вважалося престижним замерзати до напівсмерті в зимовий сезон: ніби-то усі мали черпати тепло з внутрішнього джерела. Благо старшаків відселяють сюди. З офіційних джерел, малечі треба звикнути до кампусу, але я вважаю, що справа у вечірках. Адміністрація банально хоче спати, а новаки цих стариганів ще хоч трохи бояться.

Ноги подруги підламуються, хоч я й учила ставати навшпиньки. Вузький каблук не пасує до гравію, але ж і їй нічого було зупинятися в зрості на 156 сантиметрах!

Минаємо кількадесят будинків, доки Ликерія не починає стріляти очима й завивати на пальці карамельні пасма. Закочую очі: я гадала, ми це вже пройшли. Мединка шкіриться і я знов помічаю застряглу зелень.

Вікно моєї кімнати вже впізнаване за рожевими завісами. Зовнішні східці не порожні. Юнак в ідеально випрасуваній сорочці й темних джинсах схоплюється з місця, щойно бачить нас. Білий колір тканини контрастує з його засмагою й темним волоссям. Негідник чекає на місці. Лаврові подобається, що я йду назустріч, а мені одразу хочеться пройти повз, аби тільки не здаватися надто зацікавленою. Стегна механічно описують ширші вигини при ходьбі. Те саме відбувається з Ликерією – і, трясця, клянуся: одного дня я виб’ю її нахрін!

- Сяйлива трійця! - глибокі нотки в його голосі перешкоджають крові притікати до мозку: я майже піддалася, продовжуй. – Озаро, вболіватимеш завтра на грі? Заключна.

Чорні очі стріляють у Ликерію, тоді вибачально затримуються на мені, ковзають вниз-вгору. Печально усвідомлювати, що вони більше не мають наді мною влади. Скінчилася магія або ж я заздалегідь готуюсь до закінчення академії?

- Пам’ятаєш, на чому ми зупинились? – всміхаюсь, здіймаю брови, нахиляю голову.

- Знов за рибу гроші. – Лавр потирає бороду й схрещує руки на грудях. Повторюю те саме: зазвичай це його виводить. – Я пожартував: ото й усе!

- Ти сказав, що я надто розніжена для користування психе, що з моїми здібностями до ДУХ потрапила б хіба що підлогу мити.

- Але ти ж і не хочеш в ДУХ! – Казиться - це добре.

- Ще ти додав, що я і пістолет би не навчилася перезаряджати. Мединко, потвердь.

- Озі, я..

Подруга розгублено дивиться на Ликерію – ні, цього не було насправді, але треба підіграти. Хіба не ясно? Зітхаю. Лавр плескає в долоні й примирливо розводить руками. Гадає, що усмішка його рятує. Нічого подібного!

- Кицю, я сказав, що тобі більше пасувало б бути дружиною деміурга, ніж самій працювати в ДУХ. – Він сує руки до кишень, стинає плечима й дивиться так, наче я маю все пробачити, бо закохана в нього. Який же він наївний. – Просто мав на увазі, що наші стосунки могли б продовжитися після академії. Вибач, якщо тебе зачепило формулювання.

- Геть не зачепило.

Проходжу достатньо близько, щоб Лавр міг мене перехопити. Краще пасувало б підтягнути за талію, але він стримує за кисть. Стискає занадто, тож я озираюсь і змірюю поглядом жест. Відпускає. Припадає до губ. Відчуваю щетину й інстинктивно суплюсь. Секунда-дві-чотири. На сьогодні досить. Відсторонююсь і скуйовджую зачіску. Таких, як він, це надзвичайно дратує. Чудесно!

- Я вболіватиму за тебе, наче в останнє. – обдаровую його гарячим поглядом, тоді співчутливо зводжу брови: - Стривай: так і буде.

- Ну і що ти робиш? – кепсько дивитися на нього похмурого. Очі одразу тьмяніють і з жарин перетворюються на вугілля. – Сонце намагається зачепити Місяць. Я потраплю в ДУХ і ти ще побачиш мене на турнірах. Аби ти знайшлася, люба.

Не вірю своїм очам. Він йде. Першим. Лавр розвертається і йде геть, наостанок зміривши поглядом Ликерію. Щоб йому голова відкрутилася! Нізащо не повірю, що він не міг зробити цього самими очима: усе напоказ, усе для мене. Повернися, недоумку! Я хочу накричати на нього, але не подарую Ликерії другу ямочку до посмішки.

У голові підступно завертілося «Світ змінюється» і я зчулася спустошеною. Геть! У Озари Згук немає часу на такі дурниці.

- Йолоп.

Мединка підтискає губи, от-от проскиглить, що я можу бути ніжнішою, що він того вартий. Моя черга розвернутися й піти.

Ноги вже добряче задубли на вітрі. За відчуттями я колода, та певне ззовні усе здається бездоганним. Зі мною інакше й не буває.

- До ранку, цукерки.

- До ранку, сонцю.

Від авторки: Це перший повний виклад історії, тож я відкрита до критики в коментарях чи в особистих. Перше враження читача дуже важливе! Якщо ви зустрінете незрозумілі терміни чи нюанси світоустрою, не прояснені з контексту, будь ласка, напишіть про це в коментарі, бо я вже так зріднилася з історією, що ніби живу в цьому світі й можу пропустити "дрібниці".