Збирачі хаосу

« - Це дурна марудна робота. – вона зняла плиту й плюхнулася на лавку, причавлена її вагою.

- Щось таке сказала б твоя колишня напарниця, чи не так? – Полоз копирсається в ящиках. Перебирає технології, вкладає психе й попсуті викидає на підлогу.

- Вибач. – Шістка присоромлено опускає погляд. Раніше вона б ніколи не дозволила собі сказати чогось подібного при керівництві, а тут слова злетіли, немов їх сказала Соломея.

- Я не казав, що це погано. Послухай, якщо впораєшся за сьогодні, завтра підеш в спа.. – Полоз обдумує свої слова й поспішно додає. – Чи в тир. Як забажаєш.

- Ти кращий за нього. Приємно, що хоча б ти є у нас.»

Аеропорт кишить народом. Тисячу років не була тут! Гаразд, перебільшую, проте сім - це майже вічність. Зупиняюся спиною до колони. Звідси я бачу всіх пасажирів, їхні переміщення й наміри. Коли з’являються знайомі постаті, я не поспішаю до них. Коли Нестяма й Полоз підходять одночасно, я бачу сум’яття на обличчі Дениса. Він не знає чи в ноги простелитися чи залишитися стримано-ворожим. Денис зиркає на мене, Полоз озирається – я не можу більше підпирати стіну. Шкода.

Поправляю пальто. Сірий додає мені блідості. До дідька хочеться до моря - пустеля також підійде. На пальто Нестями позаду вишитий дракон. Одним з широких жестів Харитон заводить руку мені за спину й притягує до себе. Нестяма не помічає, як я вся напружуюсь, але це бачать Шістка і Полоз, і добра половина звіролюду. Ніхто не окреслить мої межі за мене.

- Воу, робоча мандрівка. – я злегка скидаю долоню Нестями з плеча, водночас дарую йому частку психе. Це має пом’якшити мою дію, але він взагалі не реагує: перемикається на іншу компанію й лишає мене в спокої.

Проходимо повз всі перевірки, здаємо багаж - я залишаю сумку при собі. Не знаю свого посадкового місця і розумію причину щойно ми піднімаємося трапом на малий приватний борт. Крісла широкі й м’які, поставлені одне навпроти одного. Також є диван і столики. Хочу всістися в кутку, як чую низькуватий баритон над вухом.

- Подобається? - Харитон вказує на найближче крісло. Чи можу я зігнорувати жест? Гадаю, ні. - Це ж те, до чого ти звикла.

- Можу уявити що бачили ті шкіряні дивани. - Харитон переоцінює чи фінанси, чи моє положення в родині. Я ніколи не літала на приватному. Гремі й Ілі - так, я - ні.

- Я невинніший, ніж ти думаєш. Тут частіше практикували капоейру в трубулентність, ніж кохалися.

- Цікаво. Розкажи більше.

Я дивлюся в ілюмінатор. Боковим зором бачу пожвавлення Харитона. На фоні чую перемовляння й регіт, а ще двигуни. Харитон розповідає про бойове мистецтво, більше схоже на танець, тоді згадує всі дитячі захоплення. Мене чіпляє слово “бісер”, проте я не затримую уваги.

З коментаря пілота ми приземлимося за сорок хвилин і це видається надто швидким, як для далеких теплих країн. Ну а на що я сподівалася?

Знімаю худі й складаю в сумку. Пальто не влазить, тож поки тримаю його на бильці. Всі дивно на мене косяться, окрім Нестями.

- Можеш більше розповісти про поставку? – здається, я перервала оповідку про дайвінг в Червоному морі. Знов море, трясця. – Що я маю робити?

- Не хвилюйся, зі своєю частиною ти вже впоралась: ти мене розважаєш.

Харитон шкіриться - мені зводить живіт. Тобто я для розваги? Прикушую язика й дивлюся йому в очі. Кулаки стискаю так, що руки тремтять. Байдуже, якщо він помітить. Я тут для того, аби все зруйнувати і пошвидше повернутися до патрулювання чи іншої «низької» зайнятості.

Приземлення важке. Ніби ми ковзаємо по поверхні. Збираємо речі. Всі застібаються міцніше й я останньої миті накидаю пальто. Те, що я бачу з трапа, зовсім мене не радує: хіба воно мусило?

- Отже, піски. - промовляю, коли поруч опиняється Шістка.

Сонце сліпить, відбиваючись від поверхні. Вітер б’є в обличчя крижинками й частками піску. Злітна смуга тягнеться до амбару, вкритого сніговою шапкою. Куди бачить око, всюди пустеля. І сніг. Багато снігу.

- Ага. - вона стискає щелепи й натягує затемнені окуляри.

Спустившись долі, я підковзуюсь на кризі. Мене водночас хапають з обох боків. Нестяма бубонить, що я незграбна. Полоз мовчки дивиться в мій бік. Рум’янець точно вкриває мої щоки, проте маю прикриття - мороз.

- Порядок. Не зважайте. - я посміхаюсь кожному по черзі. Перш ніж відступити, відчуваю тепло, що розливається тілом з правого боку. Це не порятунок, просто увага - і я її помітила, спрямувавши частку свого психе в бік Полоза. Дивно вливати енергію туди, де немає прогалин. Це ніби в ясну погоду кинути в озеро каменюку.

Гей, зосередься! У тебе є робота, навіть якщо це лише бути окрасою. Ну і яка я окраса в безрозмірній сорочці й штанях? Підходжу до Нестями. Я не намагаюсь застебнути пальто: однаково задуватиме. Він кидає на мене погляд, що може означати абсолютно все: від огиди до схвалення.

- Здається, нам туди? - вказую на єдину будівлю посеред, бляха, пустелі.

- Не зовсім. - Харитон дістає браслет й дивиться на мене з викликом - в його очах завжди виклик. - Ну ж бо, Соломеє. Ти моя компаньйонка на вечір. О, вибач, особиста охорона.

Витягую зап’ясток. Тільки зараз помічаю, що в Нестями браслет такий самий, а ще в Полоза і всіх, окрім мене й Шістки. Хріново бути новенькою. Пальці Харитона навдивовижу теплі й м’які.

Щойно застебнутий, браслет міцно обхоплює зап’ясток і тягне мою психе на себе. Я не втрачаю усе, проте відчуття не з приємних. Бос шепоче розслабитися, тоді з хихотінням розвертає мене за плечі. Пустелі більше немає. Точніше тепер це не лише пустеля. Я бачу цілий квартал, прихований від обивательського ока. Вивіски мерехтять синім: ресторан, готель, спа, паркінг… Жодних назв і реклами. Усе функціональне. Щойно сходимо зі злітної смуги, персонал поспішає забрати валізи. Засилля чіпами підозріле. Мені легше повірити, що це взагалі не люди, а роботи-гуманоїди.

Нарешті їжа. Я точно пропустила обід і не пам’ятаю чи снідала. Смак звичайний, що наводить мене на думку, що усе довкола таки існує. Ми не в симуляції і не стоїмо як довбні посеред пісків. Яке полегшення!

Харитон встає з келихом в руці. Його скривлені губи видають захмеління, проте говорить він чітко:

- Післязавтра маємо важливий день. Поїдемо в гості й повернемося з новими іграшками, а від зараз цілу добу можете розважатися. - Харитон сідає під схвальні вигуки й вкаладє руку на диван позаду мене. Я вдаю, що тягнуся за напоєм, тоді сідаю рівно. За столом усі свої, проте з моїх нікого. Шістки немає, а з нею й Полоза. Коли це я вписала його до своїх? Харитон підсідає ближче і шепоче: - Соломеє, розкажи про себе до ДУХ. Як воно було в академії?

- Нічого розповідати. - оглядаю ще раз присутніх. Чи маю я спитати за нього? До дідька. - Я була яскравішою від сонця, а тоді мене попустили. Усе.

- Я вчився за кордоном і скоріше я з покоління твого брате, але наші родини пов’язані. Ходять чутки, що ти порушила багато правил.

- Довго розповідати, Нестямо.

- Я маю час, Згук.

На мить мені здається, що він бачить мене наскрізь. Харитон підпирає голову п’ястком. Сорочка відтягується. Помічаю на зап’ястку рівну темну лінію татуювання. Такі роблять, коли когось втрачають, але я не думаю, що це після розриву з колишньою. Чи жива Харитонова матір? Ніколи про неї не чула… А може це просто лінія «на удачу» і я заганяюся. Цікаво, я побачила татуювання, бо уважна чи тому що він мені його демонструє? Важливіше те, що Харитон мене бачить. Я навіть можу повірити, що цікава йому по-справжньому. От-от скаже, що ми однакові - і я вимушена буду погодитися.

Не пам’ятаю як саме починаю розповідати: чи я беру келих до рук для виду, чи справді надпиваю, проте сама лише згадка про ту Озару Згук п’янить мене. Я була помітною, яскравою, самовпевненою - часом занадто. Харитону я розповідаю ті історії, які зареклася вважати смішними. Він кличе мене демоницею й пригадує власні витівки. Дивиться без співчуття й презирства. Йому байдуже на те, що я витворила в академії. Йому це навіть подобається. І я сама забуваю, що він звіролюд, син хрещеного, мій бос і ще й примусив до роботи. Мить слабкості - це ж нормально?

Вечеря давно завершилась. Ми вдвох посеред ресторану теревенимо про минуле і слухаємо рояль. Я досі ставлю на робота: гра бездоганна. Нестяма раптово тягнеться до столу, втрачає рівновагу й падає на мене. Не виключено, що так і задумувалося.

- Ні-ні-ні, на таку роботу я не підписувалась. - сміюсь і відштовхую його до спинки.

- Ти думаєш, в нас нічого не може вийти? - Нестяма вже надто п’яний. Іншого пояснення його слів немає, тож я регочу йому в обличчя.

- Могло би, якби зустрілися в часи академії чи ще колись, як я була Озарою Згук.

- А тепер ти що, іноплатне… з Марса, а? Годі тобі, батькам це навіть сподобалося б.

- Ти сам цього не хочеш. – хитаю головою. Більше до себе, для певності. - Я для тебе скалка в дупі, а не любовний інтерес. Час вже спати.

Встаю з-за столу й накидаю пальто. Харитон мене не спиняє. Він навіть не дивиться в мій бік. Я ще раз кидаю оком на все запропоноване - його костюм, золоті запонки, жива музика й ресторан. Сягаю думками до приватного літака. Він був би безпечним варіантом: жодних шансів, що я надто захоплюся.

Позіхаю, прямуючи до готелю. В щілину зазираю всередину: моторошно бачити, що персонал стоїть без руху в дивакуватих позах. Щойно я перетинаю поріг, мені посміхаються й дають ключі від номера. Кажуть, що речі вже доставлені. Бажають солодких снів. Я дякую невідь-для-чого.

Підіймаюсь на поверх. В кінці коридору балкон-курилка. Киваю двом звіролюдам – ми ще ні разу не спілкувалися. Здається, їхні імена пов’язані з тваринами чи помаранчевим кольором. Відмикаюсь і ввалююсь всередину. Номер схожий на будь-які готельні. Присутність туалету й спального місця - це все, що мене турбує. Двоспальне ліжко з Шісткою – приємний бонус. Подруга лежить при світлі, прикривши рукою очі.

- Я підглянула за персоналом: вони точно роботи. – говорю й відкриваю шафу. Мої речі розкладені й дещо зайве. Дістаю вішак з лимонною короткою сукнею. – Це твоє?

- Занесли, сказали тобі подарунок і завтра матимеш завдання.

- Завтра ж відпочинок! – це тривожить мене більше за надто відкритий одяг. Я як завжди зможу проігнорувати інструкції.

- Мені також роботи привалило. Цілий вечір з Полозом спорядження перебирали. Втомлена, як собака. – Шістка потягується. – Ми знали на що йдемо.

- Точніше ти знала. – злість розганяє кров, але я не дам їй заволодіти мною. Не з Шісткою. – Я просто хочу додому. Краще в патруль. Невже оце все того варте?

- Це називається розвиток, а ти ще жодного завдання не виконала, тож не скигли.

- Хіба розважати Нестяму – це не є моїм завданням?

В роті стає кисло. Йду до ванної й ловлю смішинку, дивлячись на себе в дзеркало. Волосся коротке й хаотичне, одяг мішкуватий і зачовганий. Якщо Нестяма й хоче собі тілоохороницю, то Озару Згук, якої вже не існує. Перевдягаюсь, навпомацки залажу в ліжко. Шістка вже може спати, але я однаково шепочу в темряву:

- Вибач. Надобраніч.

- М-м-г…