Збирачі хаосу

“ Дівчина з коротким каре втиснулася в крісло. Рукави натягнуті до кісточок і скидалося на те, що її привели силоміць.

- Скажу одразу: я не маю жодних проблем ні з братами, ні з матір’ю. Тим паче жодних негараздів з батьком. Так, з ним точно жодних, жодних проблем. - випаливши це, вона вп’ялася пальцями в підлокітники, наче їй мали вирвати зуба.

Жінка, заледве старша на десяток років, з легкою посмішкою стенула плечима. Її вигляд мав залишатися нейтрально-дружнім, та в глибині їй хотілося широко посміхнутися.

- Гаразд, як скажеш. Тоді чому ми про них говоримо?

Обличчя дівчини спломеніло рум’янцем. Зазвичай в кабінеті терапія розвивається поступово, та тут робота вже почалася.”

Три - чи близько того - роки в ДУХ, а я те й зробила, що нагреблася роботи. Воно б так і мало бути, та на початку літа я почуваюся нікчемно. Чи справа просто в запрошенні в сімейне коло, яке я викидала в смітник попередні рази. Чому це вже два тижні валяється на столі? Бо я не маю волі викинути її після зустрічі з братом. Хтозна чи сам він прийде. І чим обернеться ця зустріч, окрім, звісно, суцільного потоку докорів?

Відволікаюся патрулюванням. Зазвичай займаюся психе, та сьогодні маю зустріч, якої б хотіла уникнути, але це частина мого поновленого річного контракту. Взагалі-то з управління звільняють тих, хто розбиває простим смертним обличчя об дзеркало, та я надто вмію грати жертву. Шістка пізніше сміялася, але хтозна чи не це втримало нас обох.

- Вітаю. - жінка в кріслі навпроти мила, я б навіть сказала, гарненька. Вона не лізе мені в голову, та я відчуваю, що може це зробити. - З чим ти сьогодні?

- Погода мерзенна. Помираю від спеки. – кошуся на вікно. Ні, краще не відчиняти: буде гірше.

- Я помітила, що ти в новому одязі. - посмішка. Навіщо? - Тобто ти легше вдягнута, ніж минулого разу. Можна сказати, що й відповідніше до погоди. Все-таки літо.

- Якщо треба, можу повернути як було.

- Кому треба?

Довбані загадки. Човгаюся в кріслі. Мені й справді захотілося яскравого і, що там брехати, легшого. Темно-сині шаровари й чорна майка. Давно я не була з оголеними плечима. Після разу на благодійному вечорі стало байдуже. Ну майже. На мене витріщалися, але по-іншому. Я тепер духа, а не студентка-старшокурсниця. В мене є імплант і я знаю кілька прийомів.

Повертаюся до злободенного. Завтра маю вихідний і з клятою листівкою треба щось вдіяти. Я не можу збрехати, що нічого не отримала, як і не можу поїхати й удавати що ми досі залюблене сімейство.

- Можемо помовчати, якщо тобі хочеться: це твій час. Однак можливо є щось, що ти б хотіла мені розповісти?

- Та-а є дещо. - Звідки їй знати? Читання думок навіть на вищих рівнях володіння психе неможливе. Колись я думала, що й психеножі метати неможливо. - Як почати? Моя родина - щоб їм пусто було - хоче зібрати нас всіх докупи. Це буде помпезно, хай як скромно вони про це пишуть. Буде купа родичів і незнайомців і я матиму вдавати, що рада їх бачити.

- А як насправді?

- Та заграло мене це все. Бачити їх, посміхатися. - хочу стриматися, але слова виходять попри моє бажання. Я просто маю комусь виговоритися, не фільтруючи мови. - Піхвець як я втомилася грати ідеальну роль другого плану. Гремі й Ілі, звісно, будуть в центрі уваги, батько - глава сім’ї, король прайду, мама - королева, єдина жінка, що заслуговує поклоніння й поваги, а я - ну так - просто красива декорація.

- Мені шкода. – вона зводить брови і злегка подається вперед. Це такий трюк, щоб виказати співчуття. – Звідки ти впевнена, що буде саме так? Таке вже ставалося? Чи ти описуєш свої очікування? Ви не бачилися багато років. М-м, два, здається.

- Три маму, чотири батька й Ілі. Гремі на тижні.

- Он як…

Мені стає тоскно. На очі навертаються сльози.

- З їх слів я завжди забираю “екранний час”. Граю на фано, можу комусь підспівати чи задекламувати - гадаю, я вже забула всю цю чухню. Виглядає так, що мене люблять, та без мене нічого б не змінилося. Розумієш, я не та, заради кого відмінять вечірку чи запросять інших гостей.

- Тобі може не сподобатися те, що я скажу, та я маю обдивитися ситуацію з різних сторін. - голос психологині стишується, але слова чітко можна розчути. Я висякуюся в серветку й киваю: готова. - Дорослі часом вирішують за дітей, тож чи можливо таке, що не ти зайва, а вони загалом схильні так поводитися? Наприклад, Грем: він прихильний до тебе.

Мені не вірять. Як завжди. Зморгую сльози, сідаю рівніше, дивлюся в очі. Якщо я буду досить холодною й інформативною, мене, можливо, почують.

- Так, давайте про Гремі. Він - старший брат - зламав ногу і вони влаштували вечірку на його “бойове хрещення” - футбольне, до речі. Пізніше, коли він повіявся на концерт, відмінили вечерю з діловими партнерами батька, аби особисто зустріти його з потяга. Йому тоді перепало. Ілі - молодший - йде нашими стопами й вчиться зараз, думаю, в академії. Батько приїздить до нього кожні срані вихідні, як домовлено з адміністрацією.

- Тобі про це Гремі розповів?

- Ну, ні.. Це мої прогнози, бо коли я вчилася в школі, Гремі в академії, а Ілі ще вдома. Батько навідував старшого щоразу в батьківські дні. Я більш ніж впевнена, що він це робить і для Ілі. Коли ж я перейшла в академію - відповідно Гремі випустився, а Ілі вже давно вчився в школі - батько приїхав лиш раз, коли це не співпадало з візитом до Ілі. - дивлюся у вікно. Яка ж я патороч наговорювати на них. Говорю вголос: - Яка ж я патороч наговорювати на них. Мама бувала в мене. Також не щоразу, та все ж від неї за “планом” я мала отримати жіночі грацію і хитрощі. Ну, знаєш, “стати королевою - легка частина, а ти спробуй втримати корону”.

- А королева - це якась метафора? Що це для тебе?

- Звісно що вийти заміж за короля - товстосума чи бодай амбітного принца.

Киває й відводить погляд. Підгрузила… Вона виглядає спантеличеною, та водночас співчутливою. Здається, я зовсім не вразила її своєю історією. Ну, зрештою, так відбувається у всіх.

Ненавиджу мовчанку, якщо не сама її створюю. Кажу, додаючи в голос смішинки:

- Ми жінки часто розраховуємо на більше, ніж можемо отримати, бо так можна урвати бодай щось.

- Справді? Чи є якісь інші варіанти? Окрім як заміжжя.

- Та от намагаюся. - сміюся. - Все моє життя - цілковите намагання довести, що я не гівно.

- А чого тобі насправді хочеться?

Жар підступає до тіла. Вдих-видих. Я хочу помсти і щоб уся психе зникла й ніхто більше не отримав шкоди. Психологині від управління цього знати не треба. Я вже трохи знаюся на “прозорості”, не хочу постраждати від “конфіденційності” ДУХ. Та щось таки я мушу сказати: дотягнути до кінця і.. потішити її, чи що?

- Знаєш, вони мені як до сраки двері.

- Хто вони? - яка ж ти дурепа. Ну про кого ми говоримо тут годину?!

- Батьки. І брати. От чесно. - сміюся й прикриваю обличчя долонями. Мені хочеться затулити рота, але збіса добре говорити те, що я думаю. - Як ти казала: кому треба? Так от: якщо їм не треба, тоді й мені не треба бути на їхній дурній вечірці. Ти ж до цього хотіла підвести?

- Соломеє, я не впевнена, що це саме те..

- О, і час вже завершувати! - підхоплююся з місця.

- Стривай, ми можемо договорити. Я не впевнена, що ти прийняла свідоме рішення. Чи справді це те, чого ти хочеш?

Питання збило б мене з ніг, якби я вже не трималася за двері. Вдих-видих. Хоче правди, ну то нехай спробує її витримати:

- Спочатку я хочу помсти - хочу розчленувати на дрібні шматочки хлопця, що примусив мене робити те, чого я не хотіла. Я справді щиро бажаю йому смерті - і я не знаю чи втримаюся, коли знатиму, що мені це вдасться. А ще я хочу, щоб психе зникла. Чи поздихали всі, хто її має: мені байдуже. Просто хочу спокійного світу, де ніхто не муситиме пхати в голову імплант, аби захиститися від нападу! А ще я б прибрала усіх чоловіків, щоб можна було гуляти поночі в міні й реготати, бо зламала каблук, але знати, що ти дійдеш додому цілою. - спиняюся віддихатися. Я не бачу її крізь сльози. До сраки, якщо говорю до шафи. - А щодо цих снобів… Я не надбала чоловіка, щоб продатися по ринковій ціні, тож не завдам їм клопоту будучи посміховиськом. Що б я могла зробити, аби змінити ситуацію? Я ще не готова переграти їх, тож Гремі й Ілі якось обійдуться без третього колеса велосипеда.

- Звучить логічно. – вона дивиться в стелю, обдумуючи за що зачепитися. Я дала цілу палітру тем і ми знов матимемо про що відбутися наступних зустрічей двадцять. – І виходить, що якщо всі з психе зникнуть, то й ти з ними?

- Саме так.

- Наступного разу почнемо з місця, де зупинилися. – дивиться на мене. Ніби… Ніби справді мене бачить. - Дякую за відвертість.

Я досі стою в дверях. Психологиня хоче здаватися професійно-спокійною, та її хвилювання очевидне нам обом. Її руки вкриваються плямами - ось як я це бачу. Не замажеш же все тіло тоналкою, чи не так? В мене тремтить підборіддя. Бляха. Повертаюся за довбаними серветками. Ми стоїмо поруч.

- Чи можу я вас обійняти? - пищу-хриплю.

- Так.

Мені досить вже самої її посмішки, та ми міцно обіймаємося. Треба пережити вихідний - і я на тиждень забудуся роботою, а тоді ми знову побачимося. Чи може вона від мене відмовиться? Чи розповість про мої наміри в управлінні і в мене відберуть імплант? Треба й це обговорити наступного разу.

Обійми швидко набридають. Влітку хочеться триматися від людей подалі. Ми відлипаємо одна від одної і я виходжу в призахідне місто. Спека спадає, але я однаково купую лимонне морозиво. Хороша сучка - тримай ласощі. Сміюся з себе й прогулююся парком. Людей повно, та я дивлюся на зелень. Ніколи не звертала уваги, які в дерев розкішні крони й що ховається між травинок. На патрулі моя ціль - люди й психе, а від них я вже до лиха втомилася.

Вдих-видих. Часом життя незле.

КОМЕНТАР ДО РОЗДІЛУ (я психологиня і не можу втриматися):

В психології вже стало мемом, що всі проблеми з дитинства. Насправді це може бути не так, однак навіть при потужному разовому травматичному досвіді психологи звертають увагу на минуле, аби дослідити чи не траплялося подібного негативного досвіду в дитинстві. Коли людська психіка цілком здорова, навіть на надмірний стрес і травму ми можемо зреагувати менш інтенсивно і можемо її одразу з кимось проговорити й знизити напругу. Коли ж людина тримає все в собі, це вже свідчить про недовіру до світу чи брак соціальних контактів, з чим можна заглиблюватися в ранні дитячі досвіди.

Ну і банально: Озара ще в юнацькому віці, тож вона не прожила багато років поза дитинством, щоб набути травм в інший період.