Збирачі хаосу

«- Де Соломея? - Полоз роззирнувся залою. Всі звикли, що він починав з привітання й обговорення минулого завдання. Хороше має бути покращене, погане – змінене.

- Я.. я не знаю. - Шістка закліпала й почервоніла. Від неї таки очікували слідкування за курчам, проте підйом був важким і їй поскоріше хотілося дістатися Скляної будівлі: зануритися в наснагу. – В неї відпустка, хіба ні?

- Не найкращий час. Всі до роботи. - відійшов до штанг і почав розминатися.

Шістка повернулася до своїх вправ. Полоз зобов’язаний перепитувати за всіх: ото й усе. Байдужа зосередженість. Набухлі вени. Гра м’язів, які тільки з навантаженням стають помітними.”

Відсиджуюсь в кімнаті. Не встигла на початок тренування - нічого й потикатися. Безцільно соваю Штрикачку в піхви і назад, не застосовуючи рук. Коли долоня лежить поруч, вдається легко. За метр моя сила вже ледь помітна. Цього не досить. Де мої обіцяні здібності?

За допомогу Нестяма обіцяв мені Щелепи, але їх так і не видали. Якщо грати по-чесному, мені ще пнутися й пнутися. Піду хоч психе потреную.

Замість стін скляні перегородки. Моя поява помітна, але я лиш сподіваюсь, що їм звично начхати. Проходжу повз до симуляторів. Я вже сама можу себе під’єднати. Стаю за керування й налаштовую програму. Позираю в зал. Шістка тренує удари в парі з неприємним громилою. Ну звісно, їй він не докорятиме! Полоз піднімає штангу і я зупиняюся поспостерігати. Було б логічніше уникати його, позаяк я дісталась Михайла та я знаю, що він розповів, а він знає, що я пішла... Ми обоє знаємо – це очевидно, тож розмови зайві. Тим паче що дякувати я не збираюся.

Застібаю симулятор - гру розпочато. Перший рівень. Другий.. Десятий. Смерть. Болісно, але терпимо. Колись я додам до програми Щелепи й тренуватимуся з ними. Ким я могла бути? Хто я є? Я вся ніби зболена і це не минає. Думається погано. За третім разом від страху я скидаю з себе шолом. Бляха! Полоз стоїть біля моїх моніторів і втикає на мерехтливе зображення. Комп’ютерна кров заливає екран з кутів. Мене вбивають. Дивитися не менш боляче, ніж відчувати. Низ живота продовжує нити поза симулятором і це може означати небагато. Підводжуся. Надаю обличчю байдуже-задоволеного вигляду.

- Ти могла більше. - кидає Полоз і я вже готова тріснути його шоломом. - Я бачив минулі тренування: варто було продовжити.

- Дивився в записі? - Соломеє, не починай. Тобі потрібна невимушена, розслаблена розмова. Чоловіки не люблять, коли їх підпирають до стінки.

- Так, аналізував прогреси. – Його неможливо збенетежити. Завжди має відповідь. - Шістка вливається краще, але твій прогрес більший. До липня ти можеш нагнати групу. Ще б додати соціальних взаємодій. Розумієш про що я?

Думаєш, я буду тут навесні? Полоз витріщається. Ні, я мовчала. Можливо, надто пильно дивилась. Чи все написано на моєму обличчі? Ховати емоції я умію, проте безосібному погляду Полоза треба повчитися.

Дія друга: переходимо до суті.

- Я знаю, що ти зробив. Без прелюдій: дякую.

- Ага.

А де «не варто, це мій обов’язок» чи «я зробив це для тебе»? Хрін з тим. Кожен рух Полоза виважений, жодна хвилина не змарнована. Якщо він досі тут, йому щось потрібно. Глибоко вдихаю і вичікую. Живіт ниє: я б також не витрачала часу даремно.

- Харитон таки оцінив твої дії в пісках. Вкупі з тою оборудкою з окулярами це вилилося в… «бонус», але я вважаю його невчасним. Ходімо.

Полоз очікує, що я слідуватиму за ним. Зиркаю в залу. Можливо я бачу Шістку востаннє: аж так невесело прозвучало повідомлення. Проходимо коридором. Кабінет Нестями п’ятьма поверхами вище, проте ми спускаємося на перший. Вдягаємо верхній одяг і йдемо.. В управління? Там Нестяма не з’являється, тож невже я не зустріну його миловидну мармизу. Мовчки крокую далі. Полоз намагається йти нарівно, я - за крок позаду: так ми й танцюємо до самої будівлі. Двоє сталевих псів, вкритих сніговими накидками й шапками. Ланцюги мають утримувати їх від втечі, та вони самі зальодяніли й нікуди не збираються. Вірні прислужники давнього удаваного характерництва.

Проходимо повз ДУХ в провулок. Його автівка – розчищена й готова рушати. Не здивуюсь, якщо Полоз прогрівав її перед тим, як піти за мною. Є в ньому щось вар’ятське. Смикаю заблоковані двері. Полоз відмикає блокування і я таки втрапляю всередину.

Вже звично, що Полоз не вмикає музику, але мені хочеться зайняти тишу й не думати, що я їду деінде за «бонусом» від Нестями після того, як розтринділа його таємничку.

- Ти був одружений.

- Був. – на секунду мені здається, що Полоз сильніше стискає кермо.

- Вона також була з управління?

- Досі є.

- І хто вона? – я надто настирна, проте звичною людською розмовою з нього ні слова не витягнути. – Я думала духи одружуються тільки з роботою, особливо звіролюди. В якому вона відділі?

- Медик.

- Варта довіри?

- Якого хріна, Соломеє?! – Полоз втоплює гальма. На світлофорі червоне, але він зумисне. – Ми працюємо разом, а це особисте.

- Просто цікаво стало.

- Є межа. – звертає в провулки. – Ми під псевдонімами, не говоримо про домашніх, не ліземо один одному в труси. Якщо вже не маєш співчуття, щоб не ранити, подумай бодай про безпеку.

- Тут тільки ДУХ може зашкодити, а вони вже знають про нас усе. – стенаю плечима й відвертаюсь до вікна. Вистачає мене на три квартали, а тоді стишено бурмочу: - Вибач.

Заїжджаємо в промзону. Я й не знала, що така існує посеред міста. Попереду друга автівка - більш наворочена й новіша. Я не хочу виходити з машини. Так би й сиділа, якби Полоз не вдався до повчань:

- Харитон чинить як довбень: робить тобі ведмежу послугу. Якщо будеш розумною, спочатку потренуєшся на симуляторі. Взагалі не раджу застосовувати ні на кому й ні на чому. Ніколи. Збожеволієш чи потрапиш до в’язниці. Чуєш? Соломеє?

Щелепи! От срань! Я вже не слухаю. Мені видадуть Щелепи! Вилітаю з машини й підстрибом біжу до прочинених дверей. Чудовий спосіб заманити мене в пастку, чи не так? Хрін з ним. Імплант досі в мені, а скоро буде ще більше захисту.

Нестяма чекає всередині. Його пальто скроєне по фігурі, тож я легко впізнаю його в штучному освітленні. Доки підходжу, роздивляюся, як з рота вириваються клуби диму. Тут нижча температура, ніж назовні. Чому? Холод влазить за комір. Я зіщулююся й вповільнююсь. Знову відчуваю на спині долоню Полоза. Гаразд, зараз це мені потрібно.

- Соломеє, як і обіцяв: за добру роботу…

- Ти обіцяв за те, що я взагалі приєднуюся до вас. - не люблю неточностей. Тим паче Харитон цінує мене за правду - ну от і отримає. - Проте я рада. Давай.

Нестяма потирає долоні, тоді показує мені на коробку. Відкриваю кришку й бачу їх - Щелепи з залізним ланцюжком і кріпленням. Ага, оце на пояс, а далі як рулетка витягуватиметься. Дивлюся на пристрій. Торкатися лячно.

- Все просто: технологія конвертує твою психе. Прийнятний час використання збільшуватиметься від майстерності. Раджу починати під наглядом і з секунди. Полоз говорив про симулятори? Ну тоді не повторюватимуся. - Нестяма торохтить і я не можу зосередитися. Вже зараз хочеться випробувати, та я буквально можу померти від старань. - Соломеє, важливо: спочатку придумай істоту, а тоді втілюй. Безформна нісенітниця працювати не буде.

- Я не дурна, просто гарненька. - чому це з Нестямою мене тягне на смішки? Сподіваюсь, він не сприймає це всерйоз. Озираюсь з фірмовим холодним виразом Озари Згук, водночас закриваю коробку: - Дякую.

- Розважайся. – Харитон довго дивиться на мене. Я б назвала його погляд ніжним, якби він не підписав мені смертний вирок у пісках. – Складеш мені компанію на новорічній вечірці?

- Я твоя тілоохоронниця. Моя присутність обов’якова. – дратуюсь. Ніби Нестяма не знає, що його прохання звучать для мене як накази.

- Облиш. Я запрошую тебе. Як не хочеш, візьми собі вихідний в день свята. – Нестяма посміхається. Полоз вигинає брову. Певна, йому не пропонували нічого подібного. Така вона чарівливість Озари Згук. Навіть в мішкуватих лахах. Навіть з суворим поглядом.

- Це не входить в мої рабські можливості.

З Щелепами моя угода з управлінням справді закріпилась. Ніщо у світі не зможе розлучити мене з коробкою. Я навіть не знаю що краще: бути захищеною чи всемогутньою.