Збирачі хаосу

« - Ті вечірки – це жах! Здогадуєшся, чому жодна з подружок футболістів не буває на святкуванні тріумфу? Є дівчата для кокетства і є для примусу… Хочеш знати, чому їх не карають? Подякуй Озарі Згук.»

Приємно, коли легко відкривати очі. Сідаю в ліжку. Відчуваю свою психе й не можу не посміхнутися відображенню. Кола під очима не підважують мого настрою. Принаймні шовковий мішечок не з’їхав і зачіска буде в порядку.

Телефон торохтить. Пригадую, що мене розбудило. Екран надто яскравий чи це Ликерія посміхається у всі 32? Мружусь – ще більше схожа на підбиту пташку.

- Я. – цього досить. Завжди досить.

- Озаро, в нас проблеми. – Ликерія шепоче у слухавку. – Тебе викликає адміністрація.

- Якого? Чому?

Гудки. Моє обличчя зовсім тьмяне. Біжу в туалет, вставляю лінзи, тоді одразу за трюмо. На сніданок часу немає. Для шкіри корисно наносити базу під макіяж, зволожувати, але я роблю все поспіхом. Назагал вигляд не постраждає, хоч я і почуватимуся, наче з плівкою на обличчі. Перевіряю телефон: Мединка в істериці, від Ликерії конструктив:

«Вечірка пройшла «чудово». Меланія Кушнір поскаржилася, що її обікрали. Стверджує про примус. Замовчує деякі моменти. Заява вже в адміністрації. Тебе шукають, щоб засвідчити факти. Владнаєш?»

Гівняно, Ликеріє. Барабаню нігтями по столу. Попри бажання пустити все на самотік, я пишу у відповідь «Брехливе стерво має замовкнути». Я здогадуюсь – ні, знаю, що Ликерія зробить. Мені байдуже. І ввечері я засну, мов немовля, якщо всі зіграють свої ролі.

Перевдягаюсь у щось, що свідчить: мені начхати, я все контролюю. Для адміністрації мій образ подібний до уніформи, але я ні в якому разі не йду на поводу їхніх тонів. Мені пасує червоний і пастельно-блакитний – і нехай краще я буду розлюченим биком, ніж жовтушною. Сьогодні так треба.

- Ти чула новини? – Квітка на кухні попиває чай. Її волосся нечесане й призібране в кривий хвіст. На ній піжама, проте шию закриває хустка. Знаю я, що там ховається.

- Ти була там? – це я тут ставитиму питання. Часу обмаль.

- Ну так.. – Квітка мнеться і я підозрюю, що з нею також не все в порядку.

- Вони і тебе? – зупиняюся в дверях. Тільки цього ще не вистачало. – Ну?

- Ні-ні. Я просто, кхм, розважилася.

Відвертається до вікна і край тканини спадає. Темні плями на шиї. Не можу уявити хто поведеться на її конячу пику, але мені й байдуже. Виходжу з дому. Сьогодні холодніше, як позавчора. Вистукую гравієм і набираю Мединку.

- Озаро, це жах! Заява вже..

- Тихо. Слухай. – здіймаю в повітрі вказівний палець. Мединка мене не бачить, але це допомагає зосередитися від всюдисущого «озирнись, озирнись». – Збери свідчення всіх дівчат з вечірки. Я кажу про правильні свідчення, це ясно? Ніякого примусу, обкрадання. Були неповнолітні?

- Ні, здається.

- Якщо й були, зроби так, щоб ніхто їх не бачив.

- Озаро!

- Дідько, вмикай мозок, просто нехай всі замовкнуть. – завершую дзвінок і ще раз проказую. – Нехай вони всі замовкнуть.

Доходжу до академії. Готична будівля з гострими піками й аркоподібними вікнами вибивається серед новіших корпусів та таунхаузів. У холі мене обдає «озирнись, озирнись, озирнись». Студенти сновигають, а ще всі ті портрети на стінах. Забагато облич. Психе тривожна і мені зовсім не хочеться вбирати її в себе.

На сходах потік не припиняється. Тихшає на поверсі адміністрації. Серце стискає. Двері адміністрації важкі й масивні. Десять разів подумаєш, перш ніж порушувати спокій. Без запрошення я б не потикалася. Три стуки і я заходжу.

Стільці з рипом розвертаються до дверей – так вже сталося, що я також на шляху. Синій екран гасне. Я не встигаю побачити продукт колективного розуму адміністрації. Змарнілі істоти втуплюються в мене. Серед них вже не розрізнити чоловіків, жінок чи будь-кого ще: такими втомленими вони видаються. Ось що стається, коли служиш системі.

Озаро, зосередься. Один – це всі, тож просто знайди когось. Чіпляюся за особу в темних штанях зі сталевими підтяжками. Посміхаюсь і торкаюсь волосся.

- Доброго ранку! Чим я можу прислужитися? – холод в поглядах пробирає до кісток. Гаразд, зрозуміла, не варто про служіння. - У академії все незмінно добре, чи не так?

- Ти була на вечірці? – особа поправляє підтяжки, тоді тре скроні. Кажуть, вони утримують своєю психе увесь бар’єр, але це більше чутки. Впевнена, є технологія перекачування психе й самовідновлення – ну має ж бути, інакше це непосильна праця.

- Безперечно.

- Скільки ще дівчат було там? – голос розважує. – І хлопців.

- Хлопці – ну, всі футболісти, ще кілька – я їх не знаю. Дівчат десять-двадцять. Я такі речі не рахую. – я про такі речі не знаю. Брехати значно легше, коли поінформована.

- Футболісти усі?

- Окрім… - так, це важливо. Хто пропустив? Востаннє я була в березні. Після збиралися ще двічі. Тоді починалися канікули, усі від’їжджали. А зараз? Думай, Озаро, думай! – Малого, як його там? Підвернув ногу в грі: треба ж таке!

Мої спогади про вчорашній день туманні. Хтось таки упав, але чи це були «Орли»? У «Яструбів» форма помаранчево-блакитна і трясця як же легко все переплутати, коли не цікаво! Адміністрація радиться. Я цього не чую, та переливчасті срібні імпланти в кожного на підборідді свідчать, що таки радяться. Психетехнології можна вживлювати під шкіру, щоб посилити ефект, а часом і з’єднати думки. Гадаю, правильно, що доступ до цього лайна обмежений.

- Дякую, що справи йдуть незмінно добре, пані Згук. - говорить інша особа адміністрації. – Гарного вам завершення року.

Всміхаюсь, схиляю голову й виходжу. В коридорі мене трусить і згинає навпіл від болю в животі. Трапляється, коли нервуюсь. Таблетка завжди в сумці. Ковток – я спокійна. В очах вже не темніє, серце вповільнюється, тремор зникає.

Виходжу в дворик. Заняття почалися, тож я тут сама. Дістаю телефон. Мединка прислала фото з підписами. Перераховую прізвища. Чотирнадцять дівок і – гузно собаче – усі футболісти. Озаро, заспокойся. Адміністрація хотіла формальностей, а не правди. Чіпляюся за ім’я зі списку. Ликерія. Набираю. На фоні схлипування.

- Ти невчасно. – холодна, наче є в світі місце, де мене не хочуть бачити.

- А ти, курво, була на вечірці. Я казала не ходити.

- Що, боїшся Лавра без нагляду лишати? То я наглянула. – Ликерія муркоче крізь сміх, тоді понижає голос. - Ми зараз говоримо, тож тобі варто заспокоїтися.

- Досі? Ти хоч впораєшся? Може ще за руки потримаєтеся? Фото – забрана заява.

На фоні схлипування. Мені по цимбалах. Кидаю слухавку й ще раз перевіряю список. І Квітка там – до біса мені взагалі стежити за дивачкою? Прямую додому, а тоді проходжу повз і далі до бар’єру. Чого я хочу? Щоб сьогодні всі відповіли за скоєне і не сміли псувати мені настрій. Почну з хлопця з лісу – Руса Приходька – рудого шпиздика, що обікрав мене. Я така люта, що йому краще самому себе закопати, аби не мучитися.

Замизганий светре, я йду по тебе!