Збирачі хаосу

« - Меланіє, я тобі не ворог, тож дослухайся. Це відео.. воно провокативне, я б навіть назвала компрометуюче. Якщо Озара отримає його, це покажуть усім, розумієш? Подумай про роботу, стосунки, зрештою батьків… Хіба не краще забути про все й жити нормальне життя?»

Вдень ліс збіса не такий, як вночі. Я навіть не можу пояснити чому я поперлася саме зараз, чому не розшукала покидька в академії. Чому-чому-чому.. Досить скиглити. Його, тобто досі частково моя, психе помітна. Це як йти за власним запахом. За добу слід мав затертися, тож імовірно його лишили спеціально. Гаразд, Русе, я побуду сучкою, але тобі це ой як не сподобається.

Виступаю на галявину й ціпенію. Змія. Довбана довжелезна біла бридка слизька потвора розтягнулася на всю площу. Хтось би сказав, що плазунка мирно гріється на камені, але це був би хтось позбавлений усього людського.

- Знов злякалася? – сміх ріже слух, але всі мої чуття зосереджені на змії. Шкода психе не діє на тварин: я не можу змусити її піти. Я взагалі мало що можу.

- Русе Приходько, відклич свою гадину!

- Вона не моя. Тобі краще змиритися зі своїми страхами. В ДУХ тебе перевірятимуть.

- Щоб ти всрався й закопався. Якого милого всі вирішили, що я збираюся в ДУХ?

- Такі потужні здібності – не повірю, що не туди.

Я можу розрізнити лестощі від обожнювання, але мені настільки хочеться повірити, що не приховую усмішки. Вперше дивлюся на нього. Замизганий светр у всій своїй недбалості! Безладна руда макітра – думки повертаються до вчорашнього ранку й, здається, мене заїдає:

- Ти обікрав мене! Зараз отримаєш.. – закінчуй, Озаро. Ти нічого не можеш йому зробити. Чесно кажучи, ти не хочеш нічого йому робити. – Я прийшла повернути свою психе – і не кажи, що ти порожній! Ти нею розкидаєшся тут усюди, як цукерками на Геловін!

- О, то ти нишпорка? – очі ще більше звужуються. Все обличчя Руса наче стискається до центру. Він наближається і обхоплює мене руками. Мерзотник! – Гадаю, ти достатньо накрала.

- Так, і я скористаюся цим, аби..

- Аби що? – хлопець схиляється до мене. Запах залишає бажати кращого, але його губи такі м’які, що я піддаюся. Кладу руки йому на таз. Стільки брязкалець на поясі, що мій ліхтарик – дитяча забавка. Він обвішаний технологіями, а психе така різна, що я ніби з кількома одразу цілуюся. Відхиляється і підморгує. – Твоя психе прислужилася мені, тож давай я навчу тебе дечому, що пригодиться в ДУХ. Гаразд?

- Я не збираюся в ДУХ. – схрещую руки - за що мені це?! Рус досі вичікує. Обличчя от-от проковтне його губи. – І що ж ти умієш? Піхвець, змія!

Я вже й забула. Мій переляк викликає сміх. Гаразд, Русе, навчи мене кільком прийомам, а тоді поговоримо про крадіжку й насмішки.

Хлопець знімає з пояса ЩОСЬ і кидає в мій бік. Металеве брязкальце заривається в землю і я майже туди ж. Піднімаю й роздивляюсь. Металевий прямокутник з карабіном на одному кутку. Гладкий. Холодний. Легко поміщається в долоні. На навчальних моделях в академії є кнопки, щоб контролювати психе. Тут чисте оружжя вбивства, обмежене лиш самою уявою. Я в забороненій зоні з чуваком зі забороненою зброєю. Казково!

- Цю психетехнологію мені подарували на день народження. Вчора доставили.

- У тебе був день народження?

- У всіх бувають. Не суть. – звучить ображено, та я не маю пам’ятати таких дрібниць. Ми власне про життя й не говоримо. Рус продовжує: - Легка штука. Монофункціональна. Як гадаєш, що вона робить?

- Ніж, чорт забирай. – зупиняю думки. Оглядаю штукенцію з усіх боків. Звідки має вискочити лезо?

- Гм, гаразд. Спрямуй, у бік тих дерев і напруж трохи мізки. Тільки не на мене.

- А на змію можна?

- Вали.

Рус шкіриться. Він уже весь червоний і я не тямлю, що це значить для мене. Перше вбивство, Озаро! Спрямовую прямокутник на змію, карабіном до себе. Ніс сіпається. Голова втискається в плечі. Чи маю я дивитися? Забий, просто зроби це! Весело, буде весело. Тягнуся до прямокутника психе. Спрямувати потік легко, та щойно чую клацання, впускаю пристрій і заплющую очі.

«З днем наро-дже-ення те-ебе-е-е. – що за прутня? – З днем наро-дже-ення тебе-е. – розплющую очі. – З днем наро-дже-ння , си-нку.. Подиви на нього!»

Над прямокутником в повітрі завис малий синій екранчик. Хлопчик років трьох стоїть посеред вітальні з опущеними штанцями, показує всім свого «дружка», а збоку жінка виносить торт зі свічками.

- Гидко-гидко-гидко! – затуляю обличчя долонями. – Що це за дитина, бляха?! Збоченець!

- Ха-ха, та це ж я. – голос зовсім близько. Дивлюся крізь пальці. Рус піднімає проєкцію. – Батьки привітали, щоб не забував яким малим гівном я був. Залишив на згадку. Кумедно, скажи?

- Надзвичайно корисні знання для ДУХ. – трохи зваживши, пирскаю сміхом. - Ти і зараз мале гівно.

Потираю під очима: раптом туш осипалась. Рус за пів метра від мене і його психе відчувається обкрадабельною. Я б ризикнула, але взаємний обмін психе – це вже щось інтимне. Я ні з ким ще цього не робила. Рус шкіриться й простягає нову забавку. Це вже руків’я – помилки бути не може. Обережно беру технологію й спрямовую убік.

- Уяви будь-що.

Дивно, як мало треба психе, щоб лезо змінювало форму й довжину. Коли намагаюся зробити засічку на дереві, злегка стискає голову, але це можна витримати. Від когось чула про керування психе на відстані, тож намагаюся пожбурити лезо в спорожнілий камінь. Руків’я вдаряється й відлітає у тій подобі, яким передав мені Рус.

- Я теж пробував таке робити. Це можливо, але маєш більше тренуватися. Поглянь.

Хлопець бере руків’я, додає своєї психе, щоб з основи зросло лезо. Синій відблиск видає технологію, та нічого справжнішого й бути не може! Рус доточує лезо уявою – просто хизується майстерністю – а тоді різко жбурляє в дерево. Лезо ще кілька секунд стирчить з кори, зрештою руків’я падає додолу.

- Піхвець. – затуляю рота. – Як ти це зробив?

- Зацікавив, чи не так?

- Як? – хапаю його за лікоть. Доводиться задерти голову, щоб дивитися на нього. Інакше я приречена впиратися поглядом йому в ключиці. – Навчи мене!

Рус шкіриться, дивиться в небо, бряжчить карабінами. Щойно проявляєш зацікавленість до хлопця – одразу дуріє. Так, проходили. Ще одне зітхання, скептичне зміряння поглядом. Бляха, ти вже назвав мою психе вражаючою, не ламайся! І пам’ятай, що ти обікрав мене! Рус схиляється до мого обличчя. Дідько, все ж мені подобається його запах! І це сонце в волоссі…

- Я навчу тебе, якщо поклянешся не припиратися більше до мого лігва, даси мені спокій. Отак.

- Мрію про це. – схрещую руки на грудях і закочую очі.

Образи – це наш таємний код. Наш спосіб сказати «Люблю тебе – І я тебе». Хоча, звісно, любові тут точно немає. Рус нахиляється ще нижче і цілує мене в губи. Я забуваю як дихати, а все так різко закінчується, як і почалося. Він шкіриться.

- Поширюй психе. Ти маєш не просто вкладати, а й не боятися її втратити. Знай, що ти завжди від цього виграєш.

Мені стає смішно. Радіти втраті психе – оце він загнув. Трюк, яким ніж Руса ввіп’явся в дерево, не більше як ілюзія. Може, вони пов’язані ниткою чи ще чимось, а я просто не помітила?

- Забий. Не цікаві мені твої секретики. Піду вже. – Рус спантеличений – це чудово. Озираюсь галявиною - камінь порожній. – Де змія?!

- Тебе супроводжуватиме. – він гигоче.

- Іди нахрін, дурнику!

Я вже нажерлася цього лайна. Віддавати психе, побороти страхи, ДУХ. Він не намагається мене утримати.

З наближенням до бар’єру вповільнююсь. Попереду плітки про примус, фейкове відео і скигління цукерок. Єдине тішить – за вечіркою програш «Орлів» припинив існування. На завтра й брехню Меланії забудуть. Молодець, Озаро!