Збирачі хаосу

«- Лавр і Озара будуть королем і королевою випускного. Вони танцюватимуть у світлі софітів і я майже впевнена, що він зробить їй пропозицію.

- Тоді він буде найбільшим телепнем на світі.

І роздягалку сповнює регіт.»

У суботу я готова до всього, окрім того, що бачу в кімнаті Квітки. Краще б там сиділа членистонога потвора й відсвічувала блакиттю. Нехай би вона була справжньою. Що завгодно, тільки не тихі стогони й потилиця Лавра між її розчепірених ніг. І тижня не минуло з заручин.

- Що ви робите?! – я прекрасно знаю, що відбувається. Вечірок не було, я зникала в лісі, щоразу як виникала нагода, що йому ще було робити?

- Озаро? – Лавр накидає на сусідку ковдру й розвертається до мене. – Ми ж не будемо створювати з цього проблему?

Ні, Лавре, звісно ж, це не проблема. Хоча… Як би тобі пояснити, що поцілунки на вечірках і оце – дещо різні речі? Одне діло, коли ти зваблюєш дівчат заради власного задоволення, а геть інше, коли даєш їм те задоволення, яким винагороджував мене за хорошу поведінку. Ні, Лавре, ти обісрався по повній. Що кажеш? Чи той перстень з короною усе вирішує? Всіх можна купити – це правда. Питання в тому: чи я справді коштую аж так дешево?

- Озаро?

Лавр дивиться на мене. Я так і простояла в проймі, не зронивши ні слова. Те, що моє обличчя не видало жодного переживання, - це незаперечний факт, за це я не переймаюсь. Обдаровую їх посмішкою, особливо Квітку. Її очі такі нажахані й щирі. Вона його не зваблювала: просто не могла, якби й захотіла. Знаю, Квітко, Лавр буває до лиха переконливим, проте його чари недовговічні.

- Закривайте двері. Весь апетит зіпсували.

Захряцую двері. Спершу їхні, тоді свої. Мені час – провітритися, забутися, вправлятися, але, на жаль, сьогодні не просто субота. День для візитів.

Учора Рус – себто Замизганий светр – згадав за нього і я не змогла притлумити хвилювання. «Все так погано?» Бодай його бджоли покусали, гальмо! Я відповіла відразливим поглядом, а тоді пообіцяла розповісти більше. Колись. В теорії.

Так само, як я обіцяла собі забути Руса, як страшний – справді страшний – сон, а тоді все закрутилося, наче й завжди було. Він не має мені подобатися, він просто є. Так і з батьками. Коли все ж дошкуляють з питаннями, завжди кажу, що мене ненавидять: мода з підлітковості взялася.

Вбираюсь у форму академії. Сьогодні усі такі будуть. Спідничка, блуза, краватка, піджак, туфлі й панчохи. Сідаю за трюмо. До біса лінзи. «Кола під очима. Я ж казала: користуйся льодом.» Замазую консилером. «Ти щось блідувата. Чоловікам хворобливі не подобаються». Тональний крем. Більше. Ще трохи рум’ян. «Цей задерикуватий ніс – ну тут вже нічого не зробиш. Потворно… Хоч очі підмальовуй, а то взагалі малі поросячі.» Так, повіко нависає. Виправляю макіяжем. «Сяяти, треба сяяти!» Блиск, що перегукується відтінком з краваткою. Сережки з перлами. Посмішка. «О-о, ти як шкіришся, одразу видно, що набрала. Не варто це виказувати.» Стягую губи й випинаю підборіддя. Окуляри – це проблема, але не такі вже й вони огидні. Мама сама їх обирала – чи вона пригадає?

Фасад – ось що головне.

Будильник о 8:40. Ще раз оглядаюся в дзеркало. Гадаю, я все ж їх трохи чекаю. Останній шанс побачити мене до випуску! Хто ж таке пропустить? Ковтаю гірку слину. Шлунок зводить. Дідько, не снідала. Байдуже. Залишаю будинок. Вже біля головної будівлі помічаю Лавра. «Ми ж не будемо створювати з цього проблему?» Вдих-видих. Його батьки прибули раніше і я підходжу привітатися. Саме час нагадати про своє існування. Жодних незручних розмов про Квітку, уся увага мені.

Посмішка до ямочки, але не занадто. Рухи плавні. Сміх в погляді. Тато б сказав, що я не маю так упадати: ми рівня. Власне, скаже, коли приїде.

- Скучила за батьками? Оцей от каже вже, щоб їхали назад. – батько Лавра низький і миршавий. Мати поруч тримається за нього, наче сучка на повідці. Її обличчя справді схоже на бульдога: десятки ботоксів не змогли виправити природи. Сподіваюсь, я не надто кривлюся.

- Так, знаєте, минулі канікули… - мене пробирає дрож, коли на стоянку заїжджають нові машини – чорні, тоновані, ревучі. Кожна може бути з моїми. – На Новий рік тато мав робочу поїздку, тож, ну, ми ще з осені…

- Всеволод? О, можу повірити. Передавай вітання!

- Так, дякую, добре поговорили. Мені час. – дивлюся на Лавра, ніби мій погляд здатен розпороти йому живіт.

Кидаюсь убік – насправді повільно відходжу й прямую до воріт. Автівка на аварійці чекає за парканом. Помилки бути не може. Стримую тремтіння, хоча чого б це я? Останні метри добігаю, забувши будь-яку обережність. Скло опускається.

- Хіба я не казала, щоб не бігала? Повір, я ту зайву вісімку на щоках за десять метрів бачу. – краще б я отримала ляпаса. Зазираю в салон – мама сама. Німе питання легко читається на моєму обличчі – такому широкому й потворному, що вона одразу відвертається. – Батько твій у Іларіона Омеляна. Сідай, проїдемося.

Ноги не слухаються. Механічно смикаю за ручку й обвалююсь на сидіння. Матір прицокує, тож зачиняю спокійніше, майже безшумно. Нудота підступає до горла і я починаю дихати глибше, але непомітно, беззвучно. Дивлюся на стелю, бо очі мокріють. Прочищаю горло й промовляю вже після старту:

- До Ілі можна щодватижні приїздити. Я рік чекала.

- Не бреши. – вдавлює газ, але я це помічаю лиш за мельканням дерев. В люксових авто небезпечно комфортно. – Озі, Іларіон Омелян молодший. Ти ж не можеш ревнувати до брата.

- Гремі, Озі, Ілі – чому ти перестала нас називати однаково? – ніколи б не подумала, що це так гостро вдарить по мені. Я зараз взагалі думати не можу.

- Я маю деміурга називати Гремі? Твій брат – між іншим – поважна людина.

- Ілі теж у свої шістнадцять значна пташка?

- Вийдеш з машини, якщо не припиниш.

Так, маю заспокоїтися. Хіба вперше тато пропускає зустрічі зі мною? Для Гремі й Ілі в його графіку завжди знаходилося вікно. Власне, під них і будувався графік. А що має Озі? Компанію жінки, що не затикаючись межує потік критики з плітками. Почуваюся іграшкою. Плюшевий ведмедик з величезним рожевим бантом. Ось стрічку кинули й розтоптали, далі відірвали лапу й виколупали око, а ведмедик досі посміхається і вдає, що одним оком навіть краще бачиться, ніж двома. А ні, йому ж посміхатися не можна, бо він потворний і жирний.

Ми зупиняємося в першій забігайлівці. Зазвичай моя родина уникає таких місць: придорожніх кафе, мотелів, ресторанчиків всередині заправок, та я є виключенням. Мати замовляє каву, а я – з виразом страшенної скорботи – салат з яловичиною.

- Ти досі не снідала? Це шкідливо. – зазвичай батько відповідає за оціночні судження в нашій родині, але його тут немає. – У тебе скоро місячні? Тебе обсипало. Їж більше червоного м’яса.

«А я що роблю?!» - хочеться закричати, але я лиш стримано посміхаюсь. Достатньо, щоб викликати в неї сопіння. Далі слухаю кілька пліток про всіх тих товстосумів і їхніх самичок, які поприпиралися до дверей академії. Частину з них моя родина вважає відверто другосортними. В цьому я не можу з ними не погодитися.

Приносять мою тарілку. Коли я їм і не можу, як їй певно здається, дослухатися до пліток, вона починає мене допитуватися:

- Лавр вже зробив тобі пропозицію? Його батьки надсилали листівку.

- Так, - від згадки про нього мене кидає в жар. Куди вже гірше? - Проте я відклала і сказала йому повторити усе на випускному.

- У вас з ним був секс?

Скляні очі впиваються в мене за сніданком. Їй не треба мати справи з навислим повіком. Мигладалеподібна форма ідеально пасує до стрілок. Старанно вдаю, що питання зовсім безглузде, а я зацікавлена салатом. Рукола пече язика, а всю моцарелу я вже виїла.

- Звісно, що ні. – стенаю плечима. Смішок такий, наче мене стиснуло між двома пресами.

- А хотілося б?

- Не раніше, ніж на цьому пальці опиниться кільце. – тут вже говорю природньо. Цю відповідь я маю не лише для Лавра, але про це вже промовчу.

- Дівчині твого становища краще подбати про майбутнє.

- Якого мого? – розпачливі нотки в її голосі змушують зіштовхнутися поглядами ще раз. Її очі червоні й підпухлі. Що я вже сказала? Коли це сталося? – Мамо, що сталося? Тато збанкрутував?

Останнє – це щось за межею можливого, в один ряд з висохлими океанами та згаслим сонцем.

- Ні, та ти маєш добре подбати про своє майбутнє: не вічно ж на шиї сидіти. – сцена закінчується посмішкою. Акторка підтирає очі згорнутим кутиком серветки. Сльози моментально висихають. – Лавр перспективний, чи не так? З останньої гри не скажеш, та я б поставила на цього жеребчика. Гляди: не просри.

У пам’яті далекі відголоски дитинства. Мама схиляється до мене й шепоче «О-зіронько-моя, ти вразиш увесь світ, ти зможеш робити усе, що заманеться». Здається, це було в минулому житті.

- Мамо, в третьому тисячолітті чоловіки не життєво необхідні для виживання. Я б могла працювати, пробач, не бути, як ти.

- З усією твоєю лінню? – ще один ляпас, якого ніхто не бачить. Розмова з нею – це ніби герць, на якому можна тільки програвати. – Між іншим, жінка має найбільше влади, коли виношує сильну дитину. Я у свої вагітності робила усе, що заманеться, а твій батько й очей від мене не міг відвести…

Психе дитини поширюється на матір, тож доступ до маніпуляцій, ілюзій, а часом і примусу надто простий. Так-так, це мало дуже сп’янити безсилу жінку, та втім єдине, чого я ще не чула, з ким же з нас трьох моя матінка зчулась найбільш всемогутньою. Сьогодні я достатньо провокацій вчинила, тож прикушую язика.

Час повертатися. Дорогою мама говорить про татові справи. Компанія зростає і скоро розшириться на інші континенти. Я теж починаю думати, що пишаюся ним. Дарма я наїхала на початку, та язик не повертається сказати це вголос.

Під’їжджаємо. Вмикається аварійка, тягнуся до дверцят, а тоді мама з силою шарпає мене до себе. Очі знов скляні. Щелепа стиснута так, що ледве говорить.

- Ти думаєш, ти чогось вартуєш? Ти нікчемна, куди б не поткнулася. Одружитися на перспективному гончаку і народити йому синів – якомога більше хлопчаків. Оце і є твій шлях до успіху. Потім, коли він буде гуляти – о, поглянь, от він точно буде. Я певна, що вже.

Мама через скло вказує на парковку, тоді посміхається і махає батькам Лавра. Він дивиться на нас, а тоді зиркає на темно-синю легковушку, де поблизу крутяться двоє втомлених юристів і Квітка. Видаються щасливими. Я повертаюсь поглядом до Лавра і він також дивиться у наш бік. Я тільки сподіваюся, що скло достатньо темне. Мене трясе. Горло стискається – проливаються сльози. Я вся захлинаюся і не можу спинитися. Мама продовжує:

- Буде таким же миршавим, як його старий, а дівки липнутимуть на гроші. На твої гроші між іншим, бо хто був з ним в час, коли все починалося? – вона говорить про власний біль, але чим я особлива, щоб мене не спіткало те саме? – У тебе між ніг найцінніша зброя, яку тільки може уявити людство. Не змарнуй всього в останній момент. І, як будеш вагітна, вичави з нього усе.

Мама гладить мені плече, тоді опускає дзеркало й вказує на зарюмсане відображення. Озаро, ти ж теж акторка, чи не так? Кліпаю тричі й все вже минулося. Підправляю очі, запудрюю щоки. Почервоніння зіштовхнемо на недосип. Хух!

- Заспокоїлась?

Я не кажу, що досить вивалювати на мене своє лайно. Мовчу, що я справді можу обрати інакше. Чи можу? Просто виходжу з машини й грюкаю дверима. За кілька кроків озираюсь на порожнє місце й коротко киваю автівці Лаврових батьків.

- Ти.. – плакала? Лавр не спитає. Не такі в нас стосунки, щоб його це турбувало, та в мене вже напоготові жарт. Поглянула у відображення й очі засльозилися від сонця. – Забудь. Ходімо на стадіон. Буде концерт: новаки батькам підготували.

- Авжеж.

Лавр обіймає мене за плечі. Він кремезний, здатний витримати важкість світу. Я маю триматися його. Я легко закрию очі на його захоплення.

Авжеж.