56. Спецпризначенці працюють понаднормово й рідко заводять родини.
«- Наші збираються в сливі. Соломея проставлятиметься. Підеш?
- Я думав вона сама по собі.
- Всім буває самотньо. І свербить ТАМ. – напарник багатозначно дивиться в зону стегон. Регочуть обоє.»
Тепер я маю прізвисько. Спочатку було подумала, що Полоз має на думці когось іншого, але Настя на Сіль не схоже, як і державне управління характерництвом. Озара Соломея Згук. Коротко Сіль. Мала. Сонце. Чи не забагато імен?
Стою посеред площі. Влітку тут фонтани, а зараз утоптані снігові доріжки. Переважно пташині й собачі. Виводжу носаком кола й віддихуюсь. Після Кая були ще п’ятеро. Двох я покликала одночасно – високий ризик. Ще одного заманила, підвернувши ногу. Випадковості також допомагають. На вечір лишила Марса і ще двоє мають привести друзів. Полоз з Харитоном і я не знаю що з усіма ними робити.
Чекаю Шістку, але як сказати подрузі «маєш вільний вечір зруйнувати кар’єру в ДУХ?». Чую кроки. Так і починаю. Шістка завмирає й примружено дивиться на мене. Виходить природніше: завжди заздрила її розрізу очей. Викладаю як є. Додаю:
- В мене два пристрої з інформацією. Ще навушники і запас креативності.
- Пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Не думала отримати її від тебе. – Шістка дивиться на сталевих псів, вкритих памороззю. Управління близько і за найменшого бажання вона може мене здати. Навіть не запихається, заламуючи й ведучи. – Хочеться вірити, що ми будемо меншим злом.
Це і є її форма згоди. Киваю. Йдемо в П’яну сливу. Гамір. Всідаємося за баром. Знімаю куртку. Я досі в спортивному топі, бо нічого іншого звабливого не маю. Замовляю коктейль і цмулю такими малими ковтками, що ніби й зовсім не п’ю. Шістка перехиляє шот – для хоробрості. Я її розумію.
Горло болить від розмов. Я заговорююсь і це скаладє потрібне враження. Марс мій. Кладу руку йому на коліно. Витримую доторк до поясниці. Кажу, що ми відлучимося і щоб ніхто не сумував.
- Готовий? – моя посмішка має виглядати хижою. Він досі не підозрює куди все йде.
Кабінка туалету тісна. Опускаю кришку, придавлюю плечі й він сідає на сидіння. Дивиться на мене знизу вгору. Через його ширину місця зовсім бракує. Я практично нависаю над ним. Тільки руки його мають достатньо простору. Ненадовго.
- Подивимось дещо. – даю йому навушник, сама вдягаю другий. Дістаю планшетку й вмикаю записи, а щоб ззовні було веселіше, ставлю на телефоні аудіопорно. Аматорське, звісно: не треба перегравати.
- А ти…
- Дивись.
Марс слухається. Можливо я не помітила, як доклала до цього психе. Упс.
На середині він напружується і явно хоче припинити, але команду отримав чітку. Проводжу рукою по його волоссю. Шорсткий їжачок – це приємно. Так і хочеться стиснути посильніше й видрати шматок. Може тоді він знатиме, як я почуваюся.
- Це правда? – перегляд і пояснення закінчено. Щоразу час здається коротшим. Я вже майже напам’ять знаю.
- Спитай в Кая чи Шістки, якщо мені не віриш. ДУХ реформується – і добре буде, якщо ти займеш правильний бік, а не будеш третім по правому флангу.
Я використала цю жахачку вже вдруге й впевнена в її доцільності. Марс ковтає слину й кривиться, тоді киває. Він готовий – і я повертаю його на «вечірку». З наступних прибулих до мене приєднується Шістка й ми опрацьовуємо по двох за раз. Перекочовуємо за стіл, зсуваємо кілька й гульня продовжується. З десяток людей, об’єднаних спецпризначенням і ще деякою таємницею. Я знаю. Вони знають. Ми говоримо про що завгодно, окрім цього.
- Тост! Нехай сонце світить яскраво і не просвічує крізь нас.
Не певна, що всі зрозуміли мої слова, але підтримали вигуками. Останні краплі коктейлю. Я вже не маю бажання прикритися. Останній тост знічує і я майже проковтую сльози, хоча не знаю нікого «За третіх з правого. Не цокаючись».
Розходимося о першій. Я повертаюся до капсули й зиркаю на механізм. Ні, я не чіпатиму Щелепи п’яною, але якщо я хочу вижити, я маю їх опанувати. І швидко.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!