Збирачі хаосу

“ - Хто той хлоп, що залипав до Карислави? - Нестяма розвалився на дивані, відсунутому від каміну. Жар палахтоків на протязі.

- Колишній Соломеї. - Полоз налив на денце й поставив склянку на столик. Для себе відкрутив пляшку газованої. - Я ж кажу: просто жарт.

- Ображена за піски? Пройшло до біса часу. От стерво! – Харитон помовчав, приклав холодний келих до лоба. Серйозно спитав: - Я поводжуся з нею, як з лайном?

- Так. – відповідь не мала значення, тож Полоз сказав прямо.

- Чому це вона жартує наді мною?

- Жарт для нього. - думки Харитона пішли колом, тож Полоз зітхнув й втупився у вогонь. Треба перетерпіти, не інакше.

- А чого він хоче?

- Поняття не маю.

- Довідайся і запроси.

- Нахіба?

- Просто роби, як я кажу.

Полоз кивнув. Варто нагадати Соломеї, що проблеми набуваються і жартома.”

Рано пробуджуватися нестерпно, та сьогодні мене підриває з ліжка. Натягую форму й підтюпцем біжу до Скляного дому. Вечірка пройшла не найкращим чином, та я на прощання сказала Нестямі не поводитися зі мною, як зі шматком лайна – і мене попустило. Ще рано: люди тільки збираються. Кричу в порожнечу:

- Всім вітання! - радості в очах не бачу, ну і хрін з ними.

Відпрацьовую удари до обідньої перерви. Сьогодні почуваюся сильнішою: така вже частина циклу. Концентруюсь на мішені. В гаморі знайомий голос і мене зсередини ніби струшує. Якого біса? “Озирнись”.

- Моє ім’я тепер Соломея, тож.. - я даю собі кілька секунд охолонути, перш ніж розвертаюсь до Лавра. Бородатим він мені менше подобається. Він мені вже взагалі не подобається. - А що ти тут?..

- Мені сказали, що це ТИ тут все вирішуєш і маєш мене одобрити. - його темні очі досі принадні, особливо коли посміхається.

- Я вже сказала за тебе Харитону. - брехня: старі звички повертаються. - В академії ти був найкращим, тож я сказала, що здивована: як це ти досі не один з нас?

- Дякую, Сонцю. - він поривається взяти мою руку, я відступаю.

- Соломея, гаразд? - повторююсь і це дратує. Все, чого я хочу насправді, це врізати йому поміж ніг. Як його тільки взяли? Нестабільність кудись зникла? Видихаю. - Тут у нас тренування тіла, в боксах - тобто скляних кубах - психе. Зброю і оснащення видаватимуть строго перед завданням. Обов’язково повернути. Ну, тобі мали вже все це показати, тож не відволікаймося.

Я повертаюсь до відпрацювання. Рухи стають безладними й жорсткими. Де мій холодний розум? Трясця! От випердок! Срань собача! Та за що?! Тренування тільки починається, а мої кісточки вже набрякли. Біль заспокоює. Я мов у тумані. Виконую все для годиться, а тоді на симуляторі ставлю особистий рекорд. Садна й кров приводять мене до тями, але я не можу зрозуміти хто мене дратує більше.

- Ти як? - Полоз говорить до Соломеї, а її - такої зібраної й спокійної - вже немає.

- Розпадаюсь. - це має звучати дотепно.

- Розкажи мені за обідом. Я маю суперздібність: коли не впізнаю твого обличчя, то не буду ж я базікати й обмовляти незнайомку.

- Це було раз. Не думаю, що це повториться знов.

Це геть не смішно, проте я не можу не шкіритися. Йдемо до ліфта. В животі бурчить.

- Ну ти вже знаєш як все влаштувати: аварія, несправні гальма.

- Я б цього не хотіла. – і я дійсно маю це на увазі.

В Скляному домі ми не їмо. Мені не подобається як багато тут синхронізованості, та й перспектива зустріти колишнього зросла до незмірних масштабів. Йдемо до їдальні ДУХ. Я помічаю дівчину, схожу на О. Це не вона, але минуле мене переслідує. Вона чахне над травою, немов кролик, а сама, ну, зовсім не схожа на кролика. І все ж як вона протримається на симуляторах із таким запасом калорій, а й навіть якщо її робота сидяча – воно й видно, то чи не потече їй носом кров від перенапруги? Мої щоки спалахують від сорому, але я все одно кидаю Полоза в черзі й підходжу перекинутися словами.

- Привітик, якщо не заперечуєш, то я б хотіла дати тобі кілька порад по харчуванню. - я намагаюся бути ґречною, але я досі я. – Це жалюгідно. Ти не можеш жити на самій клітковині. Мозку потрібні вуглеводи, а білок – ну, е-е – все корисно, знаєш? Тарілка має бути насичуюча і збалансована. Навіть якщо ти намагаєшся уникати жирного чи смаженого, однаково додавай до салату м’ясо чи рибу, а ще не забувай про корисні перекуси типу горіхів і..

- Від’їбися.

Хапаю ротом повітря. Такого я не очікувала. Завжди думала, що проблема в насмішках і я могла б підтримати цю дівчину на шляху до, ну, кращого життя чи чого там.

- Вибач. – мимрю й за секунду вже стою поруч з Полозом. Він зводить брову, але нічого не каже. Кошуся в його тарілку. Йому б не завадило додати більше клітковини, проте я вчуся на помилках і цього разу мовчу. Беру щось стандартне й сідаємо за столик.

Сама лиш його присутність заспокоює. Водночас Полоз на цьому не зупиняється. Він розповідає про розмову Харитона з Лавром. Не мав би, але пліткує. Я не здивована, що покидьок взяв підлизу в загін, але мене обурює, що Лавр тиснув зв’язками зі мною. Це огидно.

- Ми навіть не спали. Майже. – я кажу це розпачливо й на нас озираються з сусідніх столиків. – Ну рази три було.

- Зайва інформація. – Полоз вирячує на мене очі. Ми досі граємо у відмежування роботи й особистого? Ясно. – Я думаю, він сам швидко переведеться. Забагато роботи. Небезпечно. Я здивований, що ти досі з нами.

- Ой дяки, мені лестить. – я посміхаюся найчарівливішою посмішкою, а тоді зціплюю губи, бо інакше моє обличчя здається цілком круглим. Чи це досі важливо?