Збирачі хаосу

“Сиве налаковане волосся блищало від лампи. Мерехтіння екрану підфарбовувало його, та однаково не приховувало віку спостерігача. Чоловік супився й шкріб пальцями підборіддя. Вранці він поголився й залишилися рубці біля складок шкіри: не любив говорити зморшки, хоча цілком приймав старечість.

- Чому я бачу це тільки зараз?

- Бо готові побачити. - голос долинав з затіненого закутка, ніби чоловік взагалі говорив сам з собою. - Ну і звісно, бо дехто наполягає, щоб ви вжили заходів.

- Не ви?

- Я тут досить давно, щоб не вірити в єдинорогів: ви не спроможні до дій.

- Он як. - чоловік перед екраном насупився. Перед ним лежав телефон, під’єднаний кабелем до монітора. Прямо зараз він дивився на низку знимків. - Я маю обговорити це з Соломією.

- Не варта довіри.

- Хто ж вартий?

- Соломея, імовірно. Не раджу покладатися. Я б не назвав її стабільною.

- Я не питав порад.

- Спитали.

Чоловік засопів, складаючи руки будинком. Кінчики пальців зімкнулися, тоді ковзнули в замок й стиснулися до побіління.

- Я покличу, як надумаю що з цим робити. - у кутку не зрушили з місця. - Що?

- У мене ще одна робота? Я не маю часу.

- Хіба ви не зацікавлені? Ви ж тут.

- Мене замало.

- То знайдіть ще.

- Я не ризикуватиму замість вас.

- Гаразд, я знаю до кого звернутися. Дякую. Ви вільні.

Присутність зникла за дверима. Чоловік ще раз прогорнув знимки, тоді видалив від’єднав і вимкнув телефон до біса. Справа потребує роздумів - і то тривалих.”

Мені потрібна Шістка. Ні, мені потрібен бодай хтось, хто зможе розділити це зі мною, хто підкаже, як діяти далі. Мені забагато.

Гремі потвердив мої знання, але більшого я від нього не очікую.

П’ята ранку. Я тремчу в ліжку й дивлюся в чорноту, чекаючи завершення. Коли тіло горить, значить йде енергія. До біса ту енергію! Нехай її хтось інший має. Встаю до вмивальника й обхлюпую себе водою. Світло ледве розріджує темряву. Дивлюся на примару в дзералі.

- Що будеш робити? - мовчить. - Та йди ти.

Лягаю назад і пробую заснути. В мареннях втрачаю час. Видива химерні: переслідувач, земля, я докопуюсь до ядра Землі й обпалена здіймаюсь на поверхню, зміїна шкіра злазить, біжу, я і є переслідувач. Прокидаюсь, іду в душ. Час повертатися до роботи. Тиждень відпустки – це зайве. Ще є незавершена справа, через яку на тренування спізнюся, але на злагодженні буду. Можливо, мене не зненавидять.

Повертаюсь в управління. Заходжу з задніх дверей. Серце калатає, бодай його. Звертаю в бічний коридор, тоді з нього виринаю одразу перед великими білими дверима з золотавим візерунком. Я ніколи не мала входити сюди, тим паче без запрошення.

Хапаюсь за ручку. Зупиняюсь і стукаю. Колись я вже побачила те, чого не мала. Мінімізуймо ризики. Чекаю п’ять секунд. Відповіді немає. Бо він пішов, дурепо. Смикаю ручку. Піддається. Двері відчиняються всередину: це зручно, якщо потрібно забарикадуватися. Чому я про це думаю?

- Доброго ранку, Соломеє. - старий біля кавомашини. Палиця прихилена до комоду, а він ставить дві чашки під потік. - Припускаю, латте?

- Га? - на мене чекали? Імпланти з геолокацією, звісно. Сподіваюсь, без читання думок?

- То будете каву? Я думок не читаю, Соломеє. - озирається й шкіриться. Обличчя ще більше сповнюється зморшок, проте його зовнішність приємна. Чи я просто вже звикла.

- Перепрошую. Я не… Якщо можна, тоді чаю чи води з цукром.

Чи я маю допомогти? Він старий.

- Зачиніть за собою і сідайте, де зручно. Не люблю протягів.

Зачиняю повільно, щоб мінімізувати клацання. Оглядаюсь по-справжньому. В кімнаті є куди присісти. Дві лави вздовж лівої стіни, оббиті затертим велюром. Справа диван - такий просілий, що вже зовсім не тримає форму. Посередині стіл. З мого боку стілець і табурет, з протилежного - два крісла: видно, що нові й геть неторкані. Ну хіба на одному він сам встиг посидіти. Підходжу до крісла. Доки гримить посудом, здіймаю і переставляю так, аби нас розділяв кут. Всідаюсь. Ніби добре, наскільки це можливо в моєму становищі. Ху! З чого почати? З початку:

- Для чого ви створили ДУХ?

- Чудове питання, Соломеє. - приносить дві чашки так майстерно, що я вже починаю думати, ніби палиця - це частина антуражу. Ніби він увесь зараз випростається, стягне дряблу шкіру й закінчить прикидатися. - Психе - нетривка річ. Вона то з’являється, то зникає у світі. Коли почався бум немовлят, що змушували верещати одне одного й заспокоювали дорослих зі знавісніння, я зрозумів, що хтось має дати їм раду. Не я придумав управління. Скоріше просто реформував його до працездатного стану.

- Історію я знаю, але навіщо? - відпиваю чаю. - Гаразд, інакше: навіщо функціонує ДУХ? Тільки скажіть, як це по вашому. Статути я теж читала.

- От дівка з перцем. Мені правду казали. - сміється й супиться водночас. Чи це просто брови такі густі? Ніби птах, що от-от злетить з обличчя. Мені теж стає смішно, але він уриває відповіддю: - Хотів, аби всім добре жилося. Ви, обдаровані, навіть не уявляєте, скільки клопоту завдаєте, коли не знаєте своєї сили, і ще більше, коли знаєте.

- Хіба не ми?

- Слушно, я маю психе, проте без імплантів і технологій я знімаю перед вами капелюха, а тим паче перед новою генерацією. Свіжа кров - великі амбіції, непомірна відповідальність і сила. - замовкає й тре щетину. Кава холоне - і я почуваюся винною ще й в цьому. - Психе - це дар, однак і прокляття. Ми - бачите, виправляюся - схильні мати право ним користуватися, як заманеться, однак правила необхідні. У святих письменах не йдеться про те, що не можна силою думки забрати чиєсь життя чи пограбувати. Не вбий, не вкради.. Правила стали для нас запростими, а гра постійно ускладнюється.

- То що робити?

- Бути спритнішими за світ, гадаю.

- А повернути технологію назад? Скажімо, знищити психе?

- Як можна піти проти природи, не додавши ще більшої руйнації?

Дивлюся на нього. Не знаю як ще підвести розмову. Сподіваюся, я не помилилася, бо мені більше нікуди піти. Що я втрачаю? Лише шматок заліза біля спинного мозку. Таких ящики на складі.

- Якщо я розповім вам дещо, чого ви не знали, ви мені повірите?

- Я схильний перевіряти докази, але я не відкидатиму вашої думки без них.

- Якщо обставини цього потребуватимуть, ви зможете реформувати ДУХ знову? Чи знищити? Чи я збіса не знаю що, та після сказаного він не зможе існувати в первинному стані. - я говорю забагато і водночас. У скронях гуде. - Звісно, якщо ви досі вірите у “зробити добре для всіх”.

- Я маю пообіцяти це все наперед? Серйозні ж у вас новини.

Неторкана чашка кави відсувається убік. Між нами лише кут столу. Брови Михайла сходяться в одну волохату гусінь. Мені геть не смішно. Понижую голос, вповільнююсь:

- Три дні тому я повернулася з пісків. Дорученням Харитона Северина Нестями було викрасти інформацію – докази зв’язку ДУХ з тими, кого він ловить. Нестяма закуповує для ДУХ зброю.

- Так, я знаю, ми з Єрмаком говорили, що маємо дозамовити запчастини.

- Це прототипи з чорного ринку. Фактично їх протестують на духах, подивляться хто повбивається, щоб потім виготовити собі допрацьовані. А ще там були домовленості як пройдуть «зачистки», хто помре і хто житиме. - соваюсь ближче й скорочую відстань. - Подивіться мені в очі й скажіть, що ви схвалюєте покупку технологій у контрабандистів, що ДУХ веде угоди на чорному ринку з вашого відома, що те, чим ми займаємося, насправді ширма для існування злочинної сторони психе. Це справді так?! Тоді я..

- Зупиніться

Михайло ніби заморожує мої думки. Інакше я не знаю як на мене подіяв слабкий голос старця. Він осунувся й зчепив руки в замок. Кісточки й були блідими? Можливо, проте точно не трусилися.

- Ви смілива прийти без доказів. Можна сказати, що дурна, а отже однією ногою в могилі.

- Мені з цим жити. То ви вірите чи ні? Докази у… - не варто втягувати Полоза. Його можуть сприйняти за спільника, яким він по суті і є, але я цього не хочу визнавати. - Я їх дістану, якщо треба.

- Знаєте як воно: на дії друзів завжди дивишся крізь пальці. – каже Михайло. Я не звинувачую. Це правда. Коротко всміхаюсь. Киваю. – Я вже маю докази. Мій інформатор попередив, що ви з’явитеся.

- І? – якийсь звук я таки мала видати. Щоки пломеніють. Хто інформатор? Невже Полоз?

- Сказав, що я можу відмовити йому, але не вам.

- Робіть як знаєте. Я шукатиму інших способів. Кажу прямо. – з брехні й маніпуляцій кидаюсь в іншу крайність, не менш згубну.

- Тоді нам з вами по дорозі. – Михайло підморгує. - Я маю обдумати усе ще раз, розробити план. Доти вдавайте, що вас усе влаштовує: інформатор попередив, що ви чудова акторка.

Розслабляю м’язи обличчя. Веду поглядом по столу, торкаюсь стелі. Розтягую вуста в посмішці, не займаючи очей. Схиляю голову на бік й дивлюся на Михайла.

- Вас правильно інформували. До зустрічі.

Залишаю неторкнуту чашку й виходжу.