Збирачі хаосу

“- Забираєш речі? - жінка підтискає губи. Досі тримає в кишені другу пару ключів. Пальта не знімає.

- Мг, - вже немає чого забирати. Пройшов у взутті з вітальні до кухні, ніби оглядаючи чи в добрі руки віддає майно. Охайно, по-домашньому. Ця жінка робить все так, як його дружина. Це не добре і не погано.

- У вас там з босом зовсім голову зносить? – нервує. Повертає розмову до себе. - Нічні покатушки два на два? Ти пам’ятаєш, що наша заява ще на розгляді?

- Думаєш рішення суду буде, що я “не в собі”? - медові очі дивляться гостро й вороже. Ця жінка не може його обмежувати. Хто вона? Знайома кількох місяців? Бляха, це жорстоко. Він має створити для неї прощальний спогад, хоч самому байдуже: - Щодо поїздки, то це робота. Виглядає, ніби ні, але повір: якби це було побачення, воно було б найгіршим у світі. Дівчина впорола дурницю й ми всі удавали, що так і має бути, аби нас не прикінчили на місці.

- Вони замалі для спецпризначення. - губи пом’якшуються. Він дивиться на них, востаннє силячись розбачити... Ні, не вийде. - Для тебе вони теж замалі.

- Дякую, Насте. Мені шкода, що все так… - мусить додати надії. Маленька брехня, яка нікому не зашкодить. - Може, якщо захочеш, побачимось.

- Ні. - її голос холоне. Рука ще дужче стискає ключі. Відступає, щоб пропустити до дверей. - Краще тебе забути, ніж... Хто б мене так по голові тріснув. Бляха, вибач.

Вона сміється. Він ляскає дверима.”

На тренуванні перешіптування переслідують мене так, ніби я досі в академії. Щоправда тут замість «озирнись» лунає «ця курва», але що душею кривити: подібне я завжди чула частіше. Єдина біда – Шістки немає. Її спустили на інший рівень, дозволили тренуватися зі справжньою зброєю, а я кручуся між фізичним і симуляторним виснаженням.

Про злагодження з іншими я навіть не мрію, проте психе сама мене знаходить. Імплант не може захистити від такого потоку – і я озираюсь. Низький, верткий, з масивною щелепою чоловік дивиться на мене з усміхом. Я знаю усе, що він скаже. В голові усі варіанти відповідей, тож я просто копіюю його й витріщаюся. Як нерозумно з мого боку: чоловіки з колючими блакитними очима завжди очікують підкорення.

Потік психе суне на мене й б’є в плечі. Чи могла б я встояти? Треба впасти. Осідаю на лаву й вже неважливо що я вкладаю у свій погляд, все одно видаюся підкореною.

- Ми ще не знайомі. Я мозок операцій. – був за відсутності Полоза, але я не кажу цього в голос. Він задирає підборіддя і вичікує. Трясця, Харитон втягнув мене в старі ігри: знайомство.

- Денис, авжеж. – підвестися чи ні? Ми будемо стояти близько і він вважатиме це запрошенням. Чи й загрозою. Колись я його струсону: – Ви з Полозом чудовий тандем. Так кажуть. Я ще тільки маю це побачити.

- Ага, про це – Нестяма сказав готуватися до пісків і ти впала нам на хвіст.

- Перша робота – круто. – стенаю плечима. Я досі нижня і взагалі не маю бажання наводити лад у «зграї».

- Буде круто, якщо виживеш. – Денис укладає руки, ніби наставляє на мене зброю. – Ми виконуємо завдання і охороняємо Нестяму, а про збереження особового складу не йдеться. Ти ж здичавіла?

Не реагувати. Мені щойно оголосили вирок, та в голові крутиться лиш цікавість до терміну: це якась образа чи що? Я такого ще не чула.

- А ти? – моє питання викликає в нього регіт.

Денис закочує рукав. На згині ліктя шкіра світиться й блимає неоновими відтінками. Я киваю: знаю лиш те, що це технологія. Лаврові в дитинстві запхали залізо, аби стимулювати ріст без шкоди організму, а в часи академії він сам додавав оновлення в швидкості, спритності й координації. Чи зробило це його капітаном команди й моїм фаворитом? Я цього ніколи не дізнаюся.

- Є оновлення, що допомагають опанувати психе, а є така хрінь, як в тебе. – Денис просвердлює мене поглядом, ніби може побачити імплант біля потилиці. І що в цьому дикого? – А втім буде навіть цікавіше як ти виборсаєшся з пісків. Закінчуй тут: підеш на склад на мінус другому, збереш речі на 3 доби й чекатиму о третій перед управління. Врахуй, що буде гаряче.

Я киваю і тільки тоді Денис іде геть. На годиннику десять сорок. Йду на симулятори. Психе розхитана і я не піднімаюся вище третього завдання. Я знаю в чому моя проблема: мала б залишитися в академії, вийти за Лавра й ніколи не думати як розшифровується абревіатура ДУХ.

Ще пів години і я порожня. Перехоплюю в кафетерії банан і спускаюсь вниз. Мінусові поверхи для поглиблених тренувань психе. Повітря бринить. Я минаю двері тиру й стукаю в сусідні з написом «СКЛАД». З попередніх виходить жінка в камуфляжі, накульгує в мій бік. В нозі відчувається скупчення психе – таке потужне, що навіть я відчуваю.

- Тобі чого? Допуск маєш? – коли вона схрещує руки, рукави футболки напинаються від м’язів. Ефектно!

- Мене прислав Денис. Ми їдемо в піски. Спецпризначення. Сказали прийти сюди.

- Мудак. – жінка провертає ключ і відчиняє двері «СКЛАД»у. Вмикає світло. Етажерки забиті коробками й комплектами в поліетиленових пакетах. – Кажеш піски?

- Ага. Якось так. Я Соломея. Можливо, на ім’я щось записано?

При загальній повноті плечі в неї ширші за стегна, а зі спини я можу розбачити фарбоване біляве волосся. Принаймні воно мало би таким бути, але фарба віддає баклажановим відтінком. Коли жінка розвертається, я чіткіше бачу заглибини зморшок на її квадратному суворому обличчі. Вона простягає мені оберемок. Говорить швидко:

- Термокостюм з захистом першого рівня психе – буде як базовий щит. Плити й шолом видадуть на місці: нічого звідси тягти. Зброя на третьому користувацькому ще недоступна, тож мультитаскер і ліхтар. І окуляри з фіксацією і наближенням.

- Дякую. – в цю мить я усвідомлюю, що ДУХ знає про мене все. – А що буде в пісках?

- Поставка. – вона кривиться й зиркає мені в обличчя. Простукує кишені, дістає ще одну прямокутну залізяку, кладе згори всього. – Знаєш, що це?

Спочатку я думаю, що це складний ніж. При розкладанні бачу курок і відділ для куль. Лише три. Перезарядка марудна, але це ж на крайній випадок. Раптом що скажу, що це запальничка.

- Маю уявлення. Дякую.

- Не просри. Це моє особисте.

- Я буду обережна.

В цю мить я вірю, що кажу правду. Жінка у формі замикає двері й повертається в сусідню кімнату, до «ТИР»у. Я ж виходжу назовні й маю ще достобіса часу гайнути додому й зібрати речі. Тут пізня осінь, але в пісках має бути жарко, навіть спекотно. Я не маю шорт чи будь-якого іншого відкритого одягу, тож беру єдині варіанти для комфортної роботи. Штани-шаровари. Футболки. Худі – воно вже на мені. Піжама – ще одна широка футболка. Пальто – річ першої необхідності, коли їдеш у спеку. Білизна. Спортивний костюм на випадок апокаліпсису й відсутності роботи. Засоби гігієни. Лінзи.

Перед виходом дивлюся в дзеркало у ванній. Підстрибую, щоб побачити себе повністю. Не виходить. Чи я достатньо кричуще виказую «я не хочу тут бути»? Сподіваюсь, Нестяма воліє бачити нас у святковому і я знов його розчарую. Вдягаю окуляри – вигляд маю геть безглуздий.

Що мені й потрібно.