21.Контракт - трудовий договір, що укладається між ДУХ та фізичною особою з розширеним спектром психе задля взаємовигідної співпраці
“- Я тебе люблю, татку. - дівчинка шепоче у слухавку. Очі примружені, обличчя скруглене посмішкою. Табірний гамір не зможе відволікти її від розмови. Хвилину тому їм запропонували набрати батьків і сказати те, що завжди чомусь пропускається, хоча й надважливе. Хіба може бути простіше?
- Вже пінзно. Треба було раніше. - розбудила? Татів голос не сонний - звично виважений, ніби слова вартують мільйонів.
Пізно для чого? Чому пізно? Сльози котяться щоками. Вуста здригаються. Тіло труситься, доки дослуховує ще кілька сухих фактів. З гудками реакція посилюється, але можна й не стримуватися. Хіба для любові може бути запізно?”
Темрява набирається світла. За стінкою пташиний спів. Жар охоплює все тіло - відкидаю ковдру, вбираю темряву. Дихаю глибше. Я бачила їх - дівчат з вечірки. Вдих-видих. Кімната таунхаузу завелика, та це все одно вона. Я за баром: протираю келихи, позираю в залу. Дівчата в тваринних масках танцюють, торкаючись власних і чужих тіл. Мені байдуже: я маю інший клопіт. Вони голі: це збуджує всіх довкола, окрім мене. Мені ніяк. Я роблю свою роботу. Раптом дивлюся - у однієї маска не закриває всього обличчя й я бачу скривлені губи й потоки сліз. Чи може хтось наплакати калюжу? Досі я думала, що це метафора. Калюжа стає морем і я тону.
Це я зробила. Вони всі там не через хтивих хлопців чи адміністрацію. Це я створила систему, а тоді заплуталась в тенетах. Вдих-видих. В капсулі проглядаються обриси стін. Лампа розгорається повільно: може я ще засну. Викочуюся з ліжка й роблю кілька асан. Хай що каже Шістка, йога заспокоює. Серце важко гупає в грудях і я ще порскаю в обличчя води. Сон скінчився. Я в капсулі й чую пташок за стінкою. На браслеті п’ята ранку. Ну й графік в сусіда!
Чекаю клацання дверей, тоді переходжу в душ. Порожньо, тож я можу затриматися під гарячими струменями. Час випустити тремтіння, розім’яти м’язи. Не така я вже й паскудна. Тіло обм’якає і я ще трохи повертаюсь полежати в капсулу. Завжди погана ідея, та я не можу собі відмовити. Скоро сніданок і день психе. Вчора було.. біс його знає, що було. Прутня якась: я навіть не згадаю як давно я в ДУХ і який місяць контракту.
У їдальні часто дають печінку, рибу й салати, щедро приправляють олією, а ще можна завжди взяти перекус з горіхів. Батончики дешевші, але вони гидотні. З мене регулярно списують за перебір в їжі, та на що ще я маю працювати? По старанням відновлювати гемоглобін можу сказати, що кров тут проливається часто. Фантазую, що й я колись потраплю до “звіролюдей”. Імовірність, що я сконаю від кровотечі з носа вища.
Рус казав.. Цей Замизганий светр казав, що я маю тренуватися щодня по півгодини й за рік досягну успіхів. Я, трясця його матері, не маю року. Час грає проти мене. Йду до тренувальних класів. У коридорі вже гамірно від тупоту. Тут вітаються кивками, якщо взагалі звертають увагу. Я підписала контракт, а роботи так і не накинули. Минулого тижня.. чи місяця, піхвець з пам’яттю, заповнила бланк “Здібності й уміння”. Шістка радила не вносити всього: довше проживу й краще підготуюсь до завдань. Це слушно, тож я пропустила майже все і маруджуся знову й знову на дитячих апаратах.
Тренер завжди бадьорий - і це дратує. Темні посивілі кучері обліплюють обличчя, немов у пуделя. На щоках рум’янець – і я не знаю де йому взятися в суцільній сірості й штучному світлі. Вітає мене технологією Д2. Шолом з провідцями вдягається на голову й тестує мою психе в модельованих ситуаціях - і яка ж чухня, що він не називається симулятором.
- Добре спала?
- Як і вчора. - перебиваюся цією відповіддю, відколи вперше перетнула двері. Тобі ж байдуже, ну визнай!
- Ясно. Завдання спробуй інакше пройти, ніж учора.
Всміхаюсь вустами, тоді натягую шолом і всідаюсь. Переді мною дівчинка-рюмса. Її морозиво впало на тротуар. Поруч зграйка старших дітлахів. Усі регочуться. Завдання просте. Спрямовую психе й за секунду вони міняються ролями. Зграйка рюмсає, хтось навіть надзюрив у штані, а дівчинка регоче. Хіба не чудесно?! Знімаю шолом - бляха, Д2.
Табло висвічує показники. Сила - 7, Швидкість - 9, Потужність - 8. Ого! Починала я з меншого.
- Тобі не здається, що це занадто? - тренер нависає. Я ще не бачила, щоб його брови розходилися й утворювали простір. - Соломеє, ти ж просто залякала їх. Як почуваєшся? Голова не болить?
- Трохи. - мені паморочиться, та бувало й гірше. Я досі бачу свій блискучий результат.
- Уяви, що ти витратилась на цих дітлахів, а потім тобі зустрічається терорист з бомбою і заручниками. Ти маєш вплинути й на нього, але психе вже вичерпана. Що тоді? Тренуйся.
Знову беру Д2 - симулятор довбаний. Я втомлена й ображена, але повторюю те саме знову й знову. Сил все менше й до кінця дня реакція дітлахів згасає. Вони вибачаються: тренер задоволений, чого аж ніяк не скажеш про мене. Я почула про терористів з кулеметами, саморобними бомбами, ножами, хлистами й РГ47-РА78А-РО32-Р9ОЛ - що є тим самим, лиш з часткою психе - десятки разів. Йому що, фантазії не вистачає? Йолопень!
Втома бере мене за барки. Кров я тихцем підтирала двічі. Мій рекорд доходив до сорока разів. Тренер каже, що я прогресую, мені ж здається - недостатньо стараюся. Я ніколи не буду готова до роботи в управлінні. За рік вони в цьому переконаються, заберуть імплант і все скінчиться.
ДУХ пекельно послідовний у своїх правилах: прозорість та конфіденційність. Ніхто не дізнається про мою ганьбу, навіть якщо завалю роботу чи вилечу. Я в безпеці. Хоч тут безпечно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!