Збирачі хаосу

“Постріли перебивають мовлення, тож він перехиляється над стійкою. Жінка, зодягнена в хакі, заповнює магазини й дивиться поперед себе.

- Ми вже достатньо знаємо. Готуємося до другого етапу.

- Ага.

- Заручник чипований?

- Ага. - Трояна злегка розвертає голову, щоб зійтися поглядами. В її болотяних очах небагато співчуття. - Я б його приспала, Полозе. Пошматувало, що на дурно гроші витрачати.

- Ну, Щелепи - вони такі.

Щойно помічає тремор, стискає кулаки. Трояна мугикає й переходить до заряджання дробовиків - сумнівна зброя для духів, але є поціновувачі кишок на стінах.

- До слова, то був пітбуль. - жінка прицокує язиком. - Інші люблять потвор всяких чи дичину, а в неї собака. Не знаєш, чому так?

Кутик Полозового рота сіпається. Трояна помітила, але дозволила Полозові збрехати:

- Гадки не маю.”

- Терапія дає звільнення. – і я можу сказати це, сидячи за одним столом з Лавром Макаром.

- А я тобі що казала?

Шістка нічого не казала, але я підігрую. Приємно сидіти з нею в їдальні управління, ніби ми досі патрулюємо вулиці. Приємно пліткувати про справи, а не зовнішність. Приємно просто існувати поруч з її енергією, навіть якщо я заледве відчуваю її психе. Шістка схиляється до мене:

- Нестяма відійде. Зроби як Полоз каже: не зачіпай його.

- Тоді нехай не наривається.

Регочемося. Шістка закидає голову й ляскає долонею по столу. Намацує мій зап’ясток і підтягує до себе. Ближче тільки поцілунок. Не знаю чому подумалось, бо я б не хотіла.

Лавр зиркає на нас з-під лоба. На «Кораблі» він не здійснив жодного пострілу. Я не можу кпинити його, бо мене взагалі відсторонено, але потай радію, що зробила набагато більше.

- Ти справді використала Щелепи? – Шістка шепоче. Дивимося одна одній у вічі. Вона повірить кожному слову, але…

- Таке питання заслуговує демонстрації. – підморгую Шістці, дивлюся на Лавра. Він підслуховує. Завжди. В академії усе було навпаки. – І ти: хочеш побачити?

Лавр коротко киває. Можливо, йому також заборонено заїдатсия зі мною.

Полишаємо обід і йдемо до мене. В кімнатці тісно. Мені доводиться залізти на ліжко. Шістка залишається біля дверей. Руку кладе на кнопку відкривання. Мені не образливо: я б теж боялася. Лавр стає в стійку біля раковини: ноги широко, руки схрещені, пах відкритий і яка ж це спокуса. Всідаюсь, схрестивши ноги. Ланцюжок при мені, та я тримаю руку витягнутою над Щелепами. Спрямовую психе й сама мало не скрикую від радості, коли собача голова штовхає мою долоню, а хвіст мотиляє й злегка б’є по стегну.

- Дідько. - Шістка хилиться плечем до стін.

- Коли ти цьому навчилась? – вигукує Лавр.

- Я ладна була померти заради цього. - і це правда.

Напруга зростає. Відпускаю контроль. Залишки повертаються до мене з тремтінням. Розминаюсь в коридорі й підстрибую на місці. Плече за тиждень заспокоїлось, а за другий я повернулась до тренувань з Щелепами поза симулятором. Почасти тому я не боялася, що не зможу втриматися.

В погляді Лавра жах і зачудування. Це майже те саме, що я бачила в нашу першу зустріч. Це майже підкупає.

- Даси кілька уроків? – обожнювання швидко минає, він знов саркастичний.

- Авжеж. Завтра на злагодженні.

Лавр всміхається і йде до Скляного дому. Нестяма потребує його, а в мене вільний вечір. Мовчанка боса вказує лиш на те, що мені вділять особливих тортур. Шістка обдивляється коридор. Тут, звісно, є камери, але ми губимося в натовпі, що снує у справах.

- Я маю отримати деяку інформацію. – промовляє зрештою. - Чи не могла б ти піти зі мною? І технологія також не завадить.

- Ого, я чогось варта! - Повертаюсь за курткою й Щелепами. - То мені потрібно буде когось убити чи просто налякати?

- Сподіваюсь, нічого з цього.

Виходимо на площу. Шістка замовкає. Беру її під руку й тримаю до підземки. Надворі мете сніг. Ми їдемо на мій берег, подалі від центру й метушні. Шістка тримається за мене, але вона не присутня. Сканує пасажирів. Я також могла б, але на мені лінзи, а окуляри вдома. Моментами імплант не здається мені найкращим рішенням. Я роздивляюсь людей. Мене дратує їхня присутність, тож на наступній навіюю, що кінцева.

Усі схоплюються й біжать до виходу. З сусіднього вагона спостерігає патрульна. Я не зможу пояснити свого вчинку, але втекти - це досі опція.

- Нащо ти це зробила?! - Шістка хихоче й штурхає мене в плече.

- Їхні думки такі голосні. Набридли.

- Не жалкуєш про імплант? - Шістка зводить брови. Ніяково як добре вона мене знає.

- Я невразлива до впливу й водночас можу спровокувати паніку у вагона людей, хіба не прекрасно?

- А ще управління може тебе відстежити. - подруга кепсько всміхається. - До кожного підрозділу є прізвисько. Спецпризначенців називають звіролюди. Модифіковані також його мають.

- Здичавілі. – киваю.

Потяг торохтить. Сніг крізь вентиляцію розпорошується вагоном. Дрібні крупинки, та все ж холодні й справжні. Мене здивує, якщо подруга читатиме моралі щодо імплантів і модифікацій тіла. Принаймні з тигром на поясниці це буде неконгруентно.

- Так. - Шістка робить паузу, але я заворожена іскристими білими цятками. - Це не те саме, що бути диким - розвивати психе на рівному місці. Здичавілі позбавлені інстинктів. Тому я постійно кажу тобі про міру. Ти не можеш навчитися всього на світі.

- Проте мушу. Заради виживання.

Двері розчахуються і це вже справді кінцева. Зливаємося з натовпом. Виходимо на вулицю й минаємо ринок. Шістка розсіяно дивиться на фрукти, минаємо ятки з м’ясом і молочкою. Нічого не купивши, звертаємо на інший вихід метро й зупиняємося в парку. Шістка звіряється з часом.

- Ну, можемо йти до тебе.

- Га? А зустріч? Ти дала їм мою адресу?

- Все вже сталося. Гіпотетично. - я надто настирно дивлюся, тож вона закочує очі. - Поясню наодинці.

Я могла б запропонувати транспорт. Не терпиться вже почути роз’яснення. Раптом шпик прямо зараз нишпорить моїм помешканням? Не хочу цього бачити. Йдемо вздовж лісу. Пахне хвоєю і снігом. Хмари громіздкі. Навесні я б назвала їх грозовими, але досі зима й блискавок з них не викресати. Надто холодно чи що? Ноги чвакають дорогою. Все ж недостатньо холоду для сніжного килима.

Ззовні мій дім схожий на інші. Однакові прямокутники, зроблені з менших прямокутників з ще меншими фасадними прямокутними плитками. В під’їзді вогко й задушливо. На поверсі я дістаю ключі. Завжди, завжди тримаю при собі.

- Шукай по кишенях. - Шістка зриває з себе куртку й витрушує, щойно зачиняю двері. - Ну ж бо.

Вивертаю кишені куртки. Гроші, телефон. Давно вичитала, що зберігати електроніку біля стегон не можна: псує циркуляцію психе, але я не слухаю. Далі кишені штанів. Передні глибокі й порожні. Ляскаю по сідниці.

- Чорт! - дістаю прямокутну залізяку і кидаю на тумбочку. - Чому я? Що це? Як?

- Я вже пояснювала: інформація. - Шістка бере предмет і роз’єднує половинки. Флешка. Звичайна. Без психеприйомчиків.

- Ти використала мене!

- Так, проте інакше ти б пильнувала, як я. Ну і ти здичавіла. Вибач.

Очі Шістки - звично звужені - зараз широко розчахнуті. Глибоко карі, ніби в оленів у зоопарку. Зітхаю: я не можу на неї злитися. Зиркаю на флешку:

- Гаразд, то що ця штука містить?

- Гадки не маю. Це для Полоза. - подруга підкидає флешку на долоні, тоді крутить між пальців, як монетку. - Підозрюю, що це не стосується роботи, бо він чотири рази повторив “не відкривати”.

- Погляньмо? - виривається раніше, ніж встигаю подумати. Шістка супиться. Кров приливає мені до обличчя. - Ні, не варто. Жартую.

- Добре, бо я хотіла попросити тебе про послугу. – Шістка вдягає куртку. - На вихідні їду додому, тож чи могла б ти передати? Він сказав «на днях», тож це може бути субота чи неділя. Понеділок - теж варіант, головне аби в управлінні не побачили.

Мнеться біля дверей. У куртці жарко, але вона не налаштована затримуватися, тож... Маленька послуга тягне за собою більшу. Посміхаюсь і підморгую. Хіба не так чинять подруги?

Шістка йде. Відчуття бридкості залишається зі мною. Пишу Полозові “У мене є дещо твоє. Заходь після роботи”. Здригаюсь, дивлячись на флешку. Штани - у прання, себе - в душ. Гаряча вода, мило, мочалка - все, аби тільки стерти невидимі сліди. Мене використали - так, на благо. Мені підсунули флешку в кишеню штанів - та нічого ж не вкрали. Мене торкнулися, а я й не помітила - з жінками в транспорті таке постійно трапляється. На біса мені імплант, якщо не захищає?!

Перевдягаюсь в домашнє й всідаюсь на диван. Флешка позаду на тумбі. Така дрібна, а викинути з голови не можу! Закриваю очі. Зосереджуюсь на диханні. Помірність сприяє нарощуванню психе. Я маю добре дбати про свій розум, звільнятися від зайвих думок.

Я справді покликала Полоза сюди після минулого разу? Дурепа! І що ж він тепер подумає? А де телефон? Може, вже відповів. М-м, прочитано. Побачимося в понеділок! Дідько, завтра злагодження і я наобіцяла з три короби. Аби ж то Лавр поцапався з Нестямою й вилетів. Нестерпно! Просто нестерпно!

Перемикаю увагу на книгу. Читаю очима, думаю про інше. Історії про вампірів завжди видавалися мені метафорами до користування психе. Випити - обікрасти. Причарувати - примусити. Тільки от не можна іншому подарувати здібностей більше, ніж може вмістити. Всі ми за крок до божевілля.

Дзвінок. Двері. Підскакую й чіпляюсь за бильце дивану. Налітаю на стіну, сичу й прямую до дверей. Розтираю стегно: буде синець. Взяти флешку, передати Полозу - усе просто. Ну ще привітатися можна. На цьому край.

Відчиняю й до передпокою залітає вихор. Якби я боронила, Полоз збив би мене пакетами.

- Привіт! Дякую за запрошення. - говорить бадьоро - мені радісно. - Ти, певно, теж з роботи, тож я взяв всякого. Якщо дозволиш, займу кухню. Ага?

- Я не хворію, ти ж в курсі?

Зазираю в один з пакунків. Там точно є шматок м’яса, а більше не розгледіла. Полоз вже так розгостився, що з ванної одразу прямує далі. Йду з флешкою за ним, потираю стегно: болить, зараза. Викладає продукти на стільницю. Справді м’ясо, а ще макарони, соуси, приправи й пляшка вина.

- Полозе, ти готувати зібрався? Ще й вино: скидається на натяк.

- Що? - дивиться щиро й по-дитячому наївно, тоді на щоках з’являється рум’янець і він обтирає рукавом чоло. - Все по рецепту.

- Ти не можеш тут готувати. - я мружуся.

Полоз мене не чує. Розкладає інгредієнти, тоді нишпорить шафками. Який він зараз гарний! Хочеться дивитися й мовчати, але з кожною відкритою шухлядою мій сором наростає.

- Коли ти випровадила мене за двері, то ясно дала зрозуміти, щоб я не потикався сюди з роботою. - тоді я мала на увазі, щоб взагалі не потикався. Не хочу переривати його наснагу, але… - Оскільки флешка - частина нашого, скажімо, позаштатного проєкту, я вирішив спочатку задобрити тебе їжею. Мені потрібна пательня і каструля. Так, а де?..

- Полозе! - викрикую загучно для малого простору, тоді стишено повторюю ще раз. Мені подобається звук його імені: - Полозе…

- Сіль? - він вигинає брову й дивиться на мене скоса. Це гра така. І все ж я вимушена його розчарувати.

- В мене немає ні сковорідок, ні кастрюль, ні ножів, ні лопаток, ні друшлаків. Все, що стосується готування їжі, відсутнє. Плиту ніколи не вмикала, тож не відповідаю за її справність. - Полоз витріщається, проте я навіть не знаю в яку частину мене він дивиться. Конче потрібен маневр для втечі, але я в себе вдома. Він здіймає брови, тоді опускає вниз. До того, як надумається зі шпилькою, по стільниці штовхаю до нього флешку й відступаю до вітальні. – Роздивляйся, а я замовлю піцу. М’яса побільше, так?

Мовчить. Клацаю по екрану. Краще дві, щоб було про запас. Вовтузиться на кухні. В мене тремтять руки. Ну скільки я була тут за чотири роки? Днів сто, не більше. Це ж мій прихисток на випадок апокаліпсису: він не мусить бути зручним на щодень.

- А холодильник справний?!

- Так! – яке дурне питання.

Яка дурня тримати холодильник увімкненим, якщо не зберігаєш в ньому їжу. Маленької камери для льоду було б достатньо. Я сміюся - це нервове. Полоз також хихоче й похитує головою. Я бачу це, бо раз по раз зиркаю в його бік. Сподіваюсь, мій погляд малопомітний за відрослими пасмами.

Полоз приєднується до мене на диван. Завмираю, тоді вдихаю й втуплююсь в нього. Полоз коренастий - хтось би сказав огрядний. Прямо з роботи і я не очікую від нього забагато. Одеколон був вранці: вже вивітрився, але запах однаково приємний. Мені забиває памороки й хочеться підсунутися ближче. Я це й роблю, тоді знов принюхуюсь. Полоз ставить ноутбук на коліна й крутить в руці флешку. Він не підозрює, як смачно пахне! Це справді його? Запах Лавра з тренувань ніколи мене не приваблював. Я думала, що це сам піт такий огидний. Чому я про нього згадую? Чому про це думаю? Не зіпсуй все, благаю.

Полоз проводить пальцями по клавіатурі:

- Хочеш поглянути?

Ну нарешті, я справді маю перемкнутися.

- Так, трясця! - підсуваюся ближче. Вдих - бляха.

Запах вже менш різкий. Цікаво, чи могла б я забрати його кофту? Соломеє, якого хріна? Вгамуйся!

На флешці дві папки. В першій фото будинку й підсвічених вікон. Людей важко розгледіти, але окремо є транскрибування розмов і одне з прізвищ знову тасується в моїй голові як “Хрін”.

- Коли ми до них навідаємося?

- Операція планується на травень. Ти не у складі. - Полоз напружується.

- Договорюй. - кладу руку йому на коліно. Я не проти розхитати його самовладнання, проте, можливо, занадто впиваюся нігтями.

- Тебе підстрелили за першої ж нагоди. Ти не дотрималася жодних інструкцій Трояни. Ненадійна. Нестримана. Вперта.

- Як пітбуль.

- Так. Бляха. - Полоз розвертається до мене. Ми близько. Я б сказала занадто, але прямо зараз цього не відчуваю.

- Я нарвана, то й що? - я знаю, що напираю, але не можу інакше. Його захист мене бісить. - Рус змився б, якби мене не було на поверсі, якби не використала Щелепи, якби він не почувався винним, що я поранена.

- Останнє зайве. В нього не було співчуття. - Полоз на мить губиться й слова звучать більш питально. Ні, ми не говоритимемо про Замизганого светра: я тут влаштовую допит.

- Ти також почуваєшся винним, тому робиш усе, щоб мене відіслати. - здогад, то й що?

- Звідки ти знаєш про навчання? - майже викрикує й червоніє. Я його налякала? Стоп, яке навчання?

- Не знала до цієї миті. - прибираю руку. Вдаю холодність. Я така зла, що майже не можу стерпіти його присутності. - Розказуй.

- От бовдур…

Вперше бачу його справді розгубленим. Це навіть мило. Хочеться торкнутися його волосся, скуйовдити й сказати “Не переймайся через дрібниці”. Так я промовляла до Гремі й Ілі, коли вони мали проблеми з дівчатами. Тепер я б не назвала їх “дрібницями”, та й спровадити мене з управління - неабиякий провтик. Полоз заговорює:

- Наша робота небезпечна. Усі, крім тебе, проходили кількамісячну підготовку. Твій ентузіазм вражає, але до професіоналізму тобі далеко. Ніхто б з духів не поперся на склад без захисного костюма, а ти… Раз пронесло, а вдруге може не вдатися, розумієш? – Полоз дивиться, тоді закінчує: - Нема про що говорити, бо згори не одобрили. Харитон, власне, проти.

Намагаюся знайти рештки злості. Рівним тоном промовляю:

- Ясно. Надалі будь зі мною чесним. Принаймні щодо мене. Я не прошу багато. - Полоз відвертаєтсья до полиць. Він увесь багряний. Аби не дочекатися надмірної чесності, тягнуся до ноутбука. - А що там в другій папці?

- Підозри.

Клацає двічі. Папки в папці. Серед них є моя. Тягнуся й відкриваю. Фото. Переміщення. Короткі відомості. Я на парковці щоразу з іншим чоловіком. Я з Полозом в коридорі управління. Деякі фото з камер, інші зняті кимось. Переміщення за день зафіксовані у вигляді пройденого шляху на мапі. Ком підступає до горла. Подумки я знов школярка з маячком в телефоні. Мої розмови прослуховують, прогули фіксують. Це лайно набагато серйозніше, та я однаково не відчуваю жаху. Образа, можливо. Розчарування - ще точніше. “Знайдіть мені нових батьків!”, а так усе гаразд: за всіма нами стежить уряд.

- Що скажеш?

Полоз дихає мені в скроню. Я не знаю якої відповіді він очікує. Сказати б, що це все його провина, так я сама прагнула в перші ряди. Чи маю я сказати, що тут на мене більше компромату, ніж на всіх жертв примусу?

- Ти попереджав, що я маю бути обачною. Ви з Трояною, так. - я не хочу робити цю розмову надто інтимною.

- Ці дані таємні. - Полоз водить пальцем по тачпаду. Геть не заспокоїло. - Їх перехопили й підчистили: нові маршрути, нові локації. Фото ми вирішили не змінювати, тож твоя історія в тому, що ти нарешті забажала влитися і з усіма роззнайомитися. Придумай причину: чому зараз. Ніхто не знатиме, що всі ви були в мене вдома, в зброярні й на кораблі, але на майбутнє…

- Так, я маю бути обережною і виконувати забаганки Харитона. Як от спільна робота з колишнім.

- Дай мені за що зачепитися - і я його приберу. На жаль, нестабільної психе замало.

Переводжу погляд з екрана на Полоза. Очі злегка звужені, скроні напружені. Тут і зараз він на своєму місці. Я хочу, аби ми вічність сиділи на дивані й обмінювалися погрозами навколишньому світу. Єдина проблема - я не граю в одні ворота.

- Може я й виглядаю як пухнастий зайчик, - принаймні такою я пам’ятаю себе востаннє, як зазирала в дзеркало. - насправді я сука.

- З цим не посперечаєшся.

- Я можу подбати про себе.

- Абсолютно.

- Хіба я не довела, що я знаю, що роблю?

- Ти зсунула наші справи з місця. Я б сказав, протаранила вантажівкою. Я б хотів віддячити. Не в моїх силах замінити тобі напарника, але є й інші способи змінити ситуацію. - подив зависає в повітрі. Моє серце прискорується. - Я не робитиму нічого за твоєю спиною, тому й питаю дозволу. Сіль, одне слово.

- Ні. - це і є моє слово. Аж язик свербіло сказати протилежне, але це не його клопіт. Точніше: це тільки мій клопіт.

Полоз розслабляється. Я майже бачу, як він розтікається диваном, мружиться й скривлено посміхається. Далі він просто мусить зиркнути на одну зі статуеток і спитати “що це?” або згадати одну з приємних історій про себе, але Полоз не може: йому несподівано не байдуже.

- Контролювати усе паскудно - я сам такий. - я вдячна за погляд в стелю. Принаймні я сама не маю ховати очей. Полоз продовжує: - Коли працював над викриттям минулого разу, Настя просікла й звернулась до Харитона. Хотіла “вберегти”. Це скінчилося тим, чим скінчилося. Немає місця для випадковості. Тож я знаю, як це… Це усе тримати в собі.

- Ох. - Геть не те, що я мала б сказати. Зітхання саме вирвалося з мене. - І ти покликав її знов?

- Можливо я дурень.

Полозе, ти все зіпсував. Подробиці твоєї аварії жаскі, проте тою ж мірою очікувані. Мені бракує слів співчуття, а безпеки й пересторог в повітрі вже забагато.

- Тож, Сіль, прошу, будь обережна. - здається, для Полоза повчань ніколи не буває занадто. Хотіла б я змусити його замовкнути, проте арсенал методів колишньої спокусниці й теперішньої духи замалий для використання. - Харитону не можна довіряти: ось що я намагаюсь сказати. Лавр - це перевірка. Усе, що буде далі, - це перевірка. Вчини розумно і дай йому час охолонути.

- Харитон хоч трохи жалкує про те, що зробив з тобою? - виривається замість того, щоб закінчити розмову.

- Не він це зробив.

- Звісно, не своїми руками.

Я замовкаю, проте цього зависання варто позбутися. Ми ж не просидимо так увесь вечір, думаючи про засранця-керівника. Чи не так? Повертаю голову в його бік. Я вже також зріднилась з диваном і бачу Полоза лиш на третину. Він дивиться на мене. Досі тим поглядом, що промовляє “Сіль, одне слово”. Чи мені все просто ввижається. Я втомилась бути тою, якою звик мене бачити Полоз - чи я це насправді?

Підморгую, ставлячи фірмову крапку Озари Згук. За тим з посмішкою закриваю тему:

- Я сама приберу Лавра, коли захочу. Дякую за поради, та з Харитоном я також дам раду. Своїми методами.

В голові Полоза юрмляться сценарії - принаймні я бачу це у виразі його обличчя. Чи думає він, що я нашепчу Нестямі на вушко й він сам усуне Лавра? Чи може я налаштую їх одне проти одного? У мене є запас хитрощів - це правда, як і те, що я більше не хочу бути Тією Озарою Згук.

- Що там ще? - скошую погляд на комп’ютер в дусі Озари Згук. Трохи знуджено, трохи примирливо: а це - я?

Дивимося інші папки. Багато наших засвітилося. Про Трояну моя підозра підтвердилась: вона не просто працює в тирі, вона живе цим. Принаймні Шістка чиста, бо не має імплантуй у вихідні лишає годинник в капсулі управління.

Папка Полоза найбіліш наповнена. Я знову підсуваюсь вперед. Чи можливо за добу побувати у стількох місцях? Сумнівні зустрічі цілком можуть загубитися серед доручень Нестями.

У його папці мене навіть більше, ніж у своїй. Кілька фото я б перекинула собі, але це засвідчило б мою причетність до матеріалів.

Десь на середині файлу приносять піцу. Робимо перерву, тоді знову повертаємося до папок. Може вина? Без мене. Сам не будеш - зрозуміла. Чаю? В пакеті є цукерки, гаразд. Фото-фото-фото. Дивно бачити себе збоку. Особливо не Озарою Згук.

Відходжу прикрити вікна. В мене немає тюля, тільки темно-зелені штори. На мить задивляюсь у двір. Дерева, майданчик, двоє собачників. Чи можуть і тут за нами наглядати? Вони точно знають, що ми разом.

- Тебе не хвилює, що за тобою стежать? - мій голос лиш на мить здригається, коли повертаюсь на диван і знов занурююсь в його запах.

- Ти про те, що я в тебе? - Полоз озирається на полиці. Постійно дивиться в правий нижній кут на мою колекцію “палеолітових жінок”. Хитає головою й посміхається. - Я вільний бути будь-де й будь-з-ким поза роботою.

- То ти багато де буваєш? – мені вже соромно, що запитала.

- Ти бачила. - усмішка не сходить з його лиця.

- А, справді. Якщо вже так, може почнемо вдавати пару? Ти будеш моїм прикриттям від Лавра. - до мене повертається грайливий настрій. Кладу руку йому на плече й одразу відсмикую. Полоз не каже, коли йому не подобається, але я відчуваю напругу в м’язах.

- Це зовсім не обов’язково. - говорить поспішно, навіть з тривогою. - Ти сказала не заважати тобі знущатися над горопахою.

- Я сама б цього не хотіла.

Сміємося. Я відвертаю обличчя: раптом воно перекошене. Павуки під шкірою змагають метеликів у животі. Страшно уявити, що я припущуся помилки вдруге. Не можна гидити там, де живеш. Жодних контактів серед роботи. Взагалі жодних контактів. Так безпечно. Так правильно.

Ще фото. Давніші, де я в пісках з Нестямою, а ще з новорічної вечірки. Це професійне. Тут можна. Симпатичний прикид. На кількох два підборіддя: я маю попрацювати над цим. Рухи пластичні - що є, то є. Фото з Гремі – чи так вже злочинно мати родинний обід? Полоз проглядає інформацію далі. Видається, його самого цікавлять переміщення.

Ностальгія вдаряє струмом по тілу. Дістаю телефон. Мені потрібні старі знимки. Та трійка, що пережила минулі чистки галереї. Є! Руки тремтять.

- Знаєш, - захоплюю його увагу. Соломеє, це зайве. Минуле в минулому. Зупинись. Полоз здіймає брови. Як з таким поглядом він за Нестяму шиї скручує? - В академії на мене багато дивилися. “Озирнись” лунало так часто, що я сприймала це як продовження мого імені - своєрідну візитівку. Тобі цікаво?

Дівчина з академії хоче почути звичне “так, будь ласка”. Мені ж достатньо просто кивка й погляду на телефон. Світлина з останнього року. Тоді я ще ходила в солярій і робила кучері. Шкіра кольору латте з карамельним сиропом. Розкішні пружинки з градієнтом від темного до світлого. Мимохіть торкаюсь голови. Я пам’ятаю це відчуття, коли трусиш гривою, коли волосся вкриває плечі.

- Це завивка? - Полоз зиркає на мене. В управлінні моє волосся ніколи не сягало нижче підборіддя, та він би помітив хвилястість.

- Мединка робила. Вона геніальна з просторовими хвилями. Вертить психе, як забажає. У неї зараз салон. - вказую ліворуч від себе. Телефон вже в руках Полоза, тож я нависаю над ним. - А це зліва Ликерія - те ще стерво, та тільки разом ми складали солодку трійцю.. Вони були мої цукерки.

- Типу як страшні подружки?

Зависаю. Всі роки академії я прошепотіла б “тільки нікому не кажи” чи викрикнула “так, дідько”, та зараз я дивлюся на них і блякну. Ликерія - гадина, мерзотниця, падлюка - безперечно, була моєю тінню, а Мединка.. Я закушую губу.

- Було б брехнею сказати, що я не мала з них зиску, але за Мединку мені прикро. Вона справді гарна подруга. - молодець, Озаро, тобі вдалося сказати це вголос!

- Ви спілкуєтесь? - Полоз водить пальцем по ребру телефона. Який плавний рух. Як приємно було б відчути його на шкірі.

- Ми самі по собі. – Відколи Мединка покинула мене після примусу, але Полозу я про це не скажу. Перегортаю на інше. Вручення нагород. Кубок орлів значно краще пасує приймати вдвох. У світлі софітів опірна пара академії. Ком в горлі. Треба перемкнути увагу. - Я важила кіло на п’ятнадцять менше і не маю виправдання, що зараз все це м’язи.

Ніколи не посміхатимуся так кокетливо. Ніколи не носитиму міні-спідниць. Ніколи не збиратиму “озирнись” відрами.

- Я тут трохи п’яна: інакше неможливо витримати вступну промову директорату. Колективний розум синхронізований, але злагоджено скласти одну промову на всіх ще ніколи не вдавалося.

- Колективний? - Полоз вихоплює з моїх слів, проте мене не полишає відчуття, що думає він про мене й Лавра, про нас двох, як сукупність, як пару. Зараз це бридко.

- Ага, синхронізують психе, аби стежити за бар’єром довкола академії, за студентами у закутках, за лекціями. Єдина приватність - будинки, будь вони не ладні.

Нова світлина. Остання. Групове фото потоку. Тут є цукерки, Сонце, а ще Замизганий светр і мій ґвалтівник - хоча я досі сумніваюсь чи можна так назвати те, що сталося. Я ж сама цілувала його, сама роздяглася, сама танцювала. Можливо навіть сама натиснула на кнопку запису відео, але цього вже я не пам’ятаю.

Саме час вказати Полозу на кривдника, але я цього не роблю. Мовчки чекаю, доки сам заговорить:

- Ти виглядаєш щасливою.

- Так. - я вже не пригадаю як почувалась. Важко визнати, що я могла такою бути. - Академія - це не цілковите жахіття, хоч перед нами і вбивали кроликів. Ми ще й веселилися. Вперше я саме там випробувала психе: пройшла крізь бар’єр.

Полоз супиться і я переповідаю як все сталося. Як я трималась за дерево й розраховувала вперед чи назад падати. Розповіла про змію, а тоді згадала й Руса Приходька – дуже побіжно, ніби про сміттєвий бак. Полоз питав за територію, змагання, пари. Не знати академії природньо: вона не єдине місце на світі. Щойно він заговорив за практику й, імовірно, високі технології, я збагнула.

- Ти ніде не навчався. - грубо. Я знову повелася як сука. - Тобто ти нічого не втратив: всі випускники, яких я зустрічала, торочать про відсутність практики. Ми лише знайомимося з технологіями. Здебільшого з макетами чи найпростішими приладами, якими користувалися підлітками вдома. Ти мав би це знати, якщо…

- Так, я справді не вчився. Точніше не в тій мірі, що ви всі. - Полоз стискається і мене гризе провина. Водячи пальцем, ніби випадково, натискає на блокування. - Я міг пройти в академію за квотою для обдарованих, але це зробило б мене кимось типу того хлопця, якого ми взяли, тож я обрав вчитися в роботі й вірити, що це нічого не змінює.

- І де ж?

- Охорона, тоді патруль. Я не був найкращим, але мало тих, хто готові працювати цілодобово. Харитон помітив це - і далі ми вже трималися разом. Принаймні в рамках того життя, яке я пам’ятаю.

Ми завмираємо, уявляючи себе на місці одне одного. Принаймні я уявляю. Полоз осміхається мені, я йому.

- Сказати чесно? - майже шепочу. Він стенає плечима. За мить киває. - Тобі б не сподобалося в академії. Розумним там робити нічого. Хіба вечірки відпадні, та ти б на них не ходив.

- Якби там була ти, мені б довелося. - інтонація флірту, слова флірту, та чи справді це він? Суплюся. - Ти справді викликаєш захоплення.

- Так, трясця, я ж Озара Згук! - закидаю голову від сміху, тоді забираю телефон. Не думати про почуте, вдавати дурепу - от моє рятівне коло. - Ці фото розкішні. Струнка, граційна, ніяких кіл під очима. Це ти ще не чув тих овацій, коли я проходила коридором.

Полоз хитає головою й закочує очі, хоча посмішка не сходить з обличчя. Така глибока, що з’являються ямочки.

Загралась. Забагато ностальгії, спогадів, мене. Треба розпитати. Як він навчався у Нестями? Ні, нехай краще також покаже фото. Можливо, весільні з Настею? Ай, по болючому. Чи він взагалі пам’ятає своє обличчя до аварії?

Доторк до ліктя. Ледве відчутний, делікатний. Дивлюся в очі. Осуд? Злість? Огида? Нічого з цього.

- Я мав на увазі, що ти й зараз викликаєш захоплення. Навіть більше. - він також шепоче. Якщо нас ще й прослуховують, це можуть неправильно зрозуміти. Тоді мій ще відсутній план на Нестяму вщент зруйнований. Полоз підморгує - ми на одній хвилі: - Ну бо хто ще в двадцять п’ять володіє Щелепами?

Я можу підставити будь-що замість цієї порожньої фрази. Шкіра горить. Видушую з себе “Атож”. Можливо, самими губами. Голосніше пропоную подивитися фільм. Трилеру з різнею не хочеться. В детективів ми граємо в житті. Романтика - ні, тільки не вона. Комедії й жахи також небезпечні. До того ж я не хочу бачити як страждає собака. Пригоди?

Коли перегляд завершується, кімната вже поглинута темрявою. Я вмикаю лампу і ми таки відкорковуємо вино. Є чайник, але ясвідомо роблю вигляд, що його не існує.

Полоз розслаблений і нарешті питає за статуетки розкішних жіночих тіл. Говорю про них, а тоді перелічую чи не кожну річ, що є на полицях. Коли настає час глянути на годинник, місяць мені підморгує, а Полоз вибачливо всміхається: він не сяде за кермо.

- Я сама часом засинаю на дивані. Тобі сподобається. - кажу, причиняючи двері спальні.

- Так, тут чудово. - чую плавну відповідь.

Серце гупає в грудях і я думаю про те чи зможу сьогодні заснути.