Збирачі хаосу

“- Я ненавиджу його. Нехай провалиться крізь землю. Нехай його застрелять на завданні. Нехай він скалічиться.

- Що ти відчуваєш?

- Я пам’ятаю наші поцілунки. Чому я їх пам’ятаю?! Часто зі смаком ментолу. Він любить жуйки, щоб подих залишався свіжим. Ну, знаєте, раптом трапиться поцілувати дівулю на парковці чи вечірці.

- Що ти відчуваєш?

- Я дозволяла собі бути власністю, бо він обіцяв стабільність. Це ж було так просто: стати на мій бік, хіба ні? Я не святенниця, але так, як він обійшовся..

- Що ти відчуваєш?

- Спустошення! - звірячий зойк вилився у сльози. Лайка, схлипи й голосіння перемежовувалися ще 40 хвилин, тоді залишили по собі червоні припухлі очі й посмішку. - Я відчуваю, що в академії, на тій вечірці, я залишила себе - Озару Згук. Я забула її. Я забила на неї. Я морозилася, аби тільки не випустити її, не зранити ще сильніше. Його присутність нестерпна, бо нагадує: що зробили зі мною, що зробила я сама. Так, це спустошення. І він тут ні до чого.”

Троє загиблих в засідці. Ще двоє патрульних при охороні складу. Я не одна з них, бо Нестяма не виїздив на завдання і не взяв мене з собою. З новим роком!

У курнику лисиця, а ніхто нічого не робить.

Я нагорі управління. Вдруге підхід до кабінету Михайла здається коротшим. Можливо мене бачила секретарка. Можливо, вона намагалась мене зупинити. Здіймаю руку, мовляв «не зараз». Відчиняю двері й промовляю:

- Тиранія продовжується. Люди гинуть. Докази вже певно ліквідовані. Дій не буде? - роздивляюсь приміщення. - От лайно.

Чи я це вголос сказала? Бляха, так. Михайло склав руки на столі й спокійно дивиться на мене. Брови злегка підняті й він найдужче схожий на божество, що приймає загублене дитя до своїх обіймів. Збоку в стіл впираються дві широкі долоні. Я простежую поглядом і помічаю обличчя Полоза - червоне й геть нажахане. Він мене боїться? Я не заперечую.

На мить стає гаряче, тоді я так само шаріюся й хутко зачиняю двері. Підступаю ближче.

- Добре, що ми всі тут зібралися й можемо обговорити справи. - останнє слово я акцентую й стаю в стійку посеред кімнати. Ноги ширше плечей, спина рівна, руки в замок за спиною.

- Закрий двері з того боку. - Полоз розлючений. Зрозуміло. Чому?

- Вітаю, Соломеє. - Михайло всміхається і плескає по столу. - Ми як раз обговорювали кого долучити до нашої кампанії.

- Їй не можна з нами. Це небезпечно. Вона не здібна.

- Є прогрес, а ще саме Соломея вказала на проблему і, якщо я досі добре знаюся на людях, їй краще вдасться схилити людей… Нехай і примусом.

- Ми взагалі не маємо бути тут одночасно. Це можуть неправильно зрозуміти.

Знаю, що я інструмент, нічого не вирішую, та бляха може досить говорити, ніби мене немає? Чоловіки.. Підходжу до столу й роздивляюся список. Всі звіролюди, хто б сумнівався. Мого імені з ними немає. Шістки також. Беру ручку й вписую.

- Ні, бляха, що ти робиш? - Полоз відривається від столу й напруга зменшується в кількадесят раз. - Озаро, будь ласка.

Вказую на нього вістрям ручки. Знову? Так важко язика припнути? Звертаюсь до Михайла:

- Виженіть його, будь ласка. - я кажу невсерйоз: аби отверезів. - То для чого я маю їх усіх завербувати?

- Підірвати склади й розлякати постачальників, доки я не владнаю з юридичними питаннями. - Михайло моторошно спокійний. Або я звернулась куди треба, або ж для нас вже копають могили й буде тільки гірше.

- Ага, і коли?

- Спершу всі ці люди мають погодитися на наші умови. – Полоз перебирає увагу на себе. Охолов? – Я маю факти, але потрібно переговорити з усіма. Михайле, це не проблема, правда. За два тижні я зберу всіх і тоді…

- Ми зробимо це за три дні. – виголошую я. - Це як стрибнути зі скелі.

Обоє вичікувально на мене дивляться.

- Важко тільки до моменту, поки наважишся. - вони не розуміють жартів. Я вже й сама думаю, що не смішно. Дотлумачую: - Я вже наважилась.

- От і владнали. - Михайло повертається до паперів.

Полоз довго витріщається на мене. Я також не відводжу погляду. Це що: посмішка? Виходимо одночасно – а як же конспірація?

Йдемо в бік Скляного дому. Сьогодні приморозило і я ступаю обережно, аби не впасти. На переході доводиться ловити Полоза. Це смішно. Я не стримуюсь. Він ширше посміхається і зрештою заговорює:

- Три дні. І як я на це погодився?

- Стривай: у нас з тобою буде окрема угода. – зиркаю і підморгую. Полоз вигинає брови, але здивованим не здається. – Прибери від мене Лавра. Не зовсім з загону, а просто нехай він з кимось іншим працює.

- Це не я вирішую. Думаю, Харитон чекає коли ти сама в нього попросиш.

- От бляха, не подарую йому такої милості. – шарпаю сніг і таки ковзаю. Полоз втримує мене під лікоть і ще з хвилину не відпускає. – Хоча б нехай ці три дні під ногами не плутається. Я збираюсь робити те, що йому не сподобається. Не те щоб мене це хвилювало, але він надокучливий і буде згадувати мені пів життя.

- Це я можу. А що саме ти робитимеш? Я маю до цього готуватися?

- Судячи з нашої роботи, ти любиш спостерігати. От і насолоджуйся.

Полоз легко червоніє від холоду, але я хочу вірити, що розкусила його. Досі не знаю як дух зміг створити сім’ю – хіба що вона була така сама схиблена на роботі й це вирішило суто практичні питання. Та все ж в дечому я його бачу наскрізь: Полоз із тих, кому достатньо дивитися. Він і не прагне життя, як у Харитона. Йому добре бути в тіні – і цієї майстерності я також хотіла б навчитися.

- Маєш плани на Новий рік? – питає Полоз.

- Він вчора почався. – що й треба було довести. – Я дивилась тру крайм, а тоді згори прокричали «з новим роком».

- Тоді вони ще більш загублені, ніж ми. Це сьогодні. – Полоз струшує рукою й виставляє переді мною «розумний годинник». 31 грудня.

- Ого. – яка ж я красномовна.

- Є одне місце, де я буваю, щоб уникнути свята. Хочеш?

- Гаразд.

Це все, що я кажу – і ми опиняємося в тирі. Відчуття, ніби я сюди і збиралася, хоча це не так: я взагалі нікуди не хотіла йти.

Трояна привітна до нас обох і не ставить питань - Полоз здивований. Я б подивилась на його обличчя, коли з першого разу влучила в край мішені, та мене надто затягує. Моя психе не в пістолеті, вона в мішені, а там Лавр. Його бородате усміхнене обличчя розпливається й я бачу щурячий писок Ярка. Коли уява домальовує Замизганого светра, я зупиняюсь. З потугами пригадую ім’я - Рус, і довго думаю чому він потрапив у трійцю. Бездіяльність - теж злочин? Стріляю знов. Зір звужується. Скроні пульсують. Ще і ще, доки горизонт не валиться і Полоз не видирає з моїх рук пістолет.

З новим роком! Зі старими проблемами!