Збирачі хаосу

“- Ніколи не чула, аби без примусу забували обличчя дружини. - жінка смішливо стрельнула очима на каблучку. Чоловіки завжди обирають щось непоказне й таке, аби зручно обіймати коханок.

- Іди к бісу.

- Чоловіче, ми ж геть незнайомі. - вона сміється зі свого дотепу. Хтось має компенсувати їй всі ті дивацтва, які терпіла достолиха місяців, але медичний персонал – це ж покликання, тож тут і подяки не буде. - Гаразд, ось папери. Вам можна повернутися до роботи, та я б не рекомендувала. Хтозна що це за хрінь була - може й повторитися. Бережіть голову.

- Іди к бісу.”

Східне крило пахне хвоєю. Я знаю, що матеріали дешеві, та все обставлене так, що я почуваюся в сосновому лісі. Дерево, тілесна і зелена барви, мінімальне меблювання з максимальним смаком. Я б потисла руку архітекторці - впевнена, це жінка.

Коридори тихі й шурхотливі, ніби й справді довкола шумлять дерева. Люди зустрічаються рідко і всі стурбовані. Я, Шістка, Соломія і ще двоє, до яких мені немає діла, - та, гадаю, ми якось пов’язані - крокуємо до відпочивальні. Палатою я не можу назвати кімнату з видом на сосновий ліс, стильним меблюванням і можливістю викликати аніматорів.

Персоналу заборонені халати, тож виділяються самими іменами, вишитими на одязі, та й звуться «консультантами з відновлення». У ДУХ все не як у людей, та ми справді потребуємо особливих умов.

Кузьма грає в шахи з іншим духом на відновленні. Вони в махрових халатах і з мокрим волоссям. Здається, нам щось розповідали про місцеві аквапроцедури: басейн, сауна… Трясця, я б тут лишилася!

- Як почуваєтеся? - Шістці дають звернутися першою, хоча репетирували почати з Соломії й вибачень керівництва. - Пам’ятаєте мене? Дарина.

Чудно чути її ім’я, тим паче бачити в светрі й джинсах. Без жилета й прибамбаців вона зовсім втрачає грізність. Сую руки в кишені. Капюшон надто ізолював би мене від світу, тож мушу йти на компроміси в безпеці.

- Та-ак, кепський день був. - Кузьма вдає посмішку. Звиду йому набагато краще, та я можу помітити сіпання кадика й неспокійні руки. Принаймні він вже не виє.

- Ми мали б попередити цю ситуацію. - Соломія промовляє холодно. Мені самій хочеться дати їй ляпаса й струснути. Нас просто кинули! Без підготовки, без захисту. Це не чесно! - Чи добре про вас дбають?

- Оце дограємо і на пляж - в басейн себто. Дякую: це мені було потрібно.

Посмішка справжня. Він вже не “код червоний”. Всередині мені теплішає. Соломія додає, що ми всі на нього чекаємо. Беручи до уваги, що справді знайомих серед нас немає, це просто формальне побажання одужання. Кузьма також розуміє й жартує, що йому кращає, але без поспіху.

В коридорі дробимося. Хтозна на біса, та нам дають пів години “погуляти”, поки Соломія поговорить з Кузьминим консультантом по страховці й оптимізації витрат. Двоє йдуть до машини, Шістка поривається з ними, та я затримую її:

- Якщо тут є басейн, то це парк розваг якийсь. Гадаю, нам би мали давати щорічну відпустку тут. Я б місяць покисла, а ти?

- “Код червоний” - не іграшка. Їм погано. - Шістка супиться. Зовсім жартів не розуміє.

- Ну всі ми часом потребуємо. Подумаєш.

Чи я зачерства? Справді вірю, що всі ми. Я так точно. Два роки тому мені б тільки таку кімнатку й консультанта – краще жінку, що водитиме на масаж і аквапроцедури. Можливо я б почувалася здоровішою і відхилила контракт з ДУХ. Ні, якщо відверто, то робота цікава, та я б воліла не боятися зійти з розуму чи вбити когось по-справжньому.

- Слухай, а оті штучки… - згадую завод, списану дівчину й професіоналізм, з яким Шістка виконувала чужу роботу. - Як ти його, ну, підтримала? Навчи.

- Тобі це не потрібно. Це для звіролюдей.

- Ну я ж прошу. Чому ти така потайлива?

- А ти чому така настирлива?

Шістка розвертається і шукає вихід. Рано чи пізно вона зрозуміє, що обрала хибний напрямок, але яке мені в сраку діло. Спускаюся на перший поверх, де по стінах плетуться рослини. Справді райське місце. Чи скошу я за божевільну?

Реєстратура більше схожа на магічну крамницю з зіллями. Незасклено: духи не кидатимуться один на одного, навіть вар’яти. Чи шалених просто тримають окремо? Чоловік з розчервонілим обличчям впирається двома руками в стійку. Він огрядний чи пак натренований - під одягом не видно. Консультантка намагається фліртувати, та йому неприємно. Він надто різко вихоплює документи і йде геть - насправді ж в мій бік, до виходу. Ось чому я звернула увагу - це ж той, що подарував пасок!

- Гей, яка зустріч! – стаю в нього на шляху й посміхаюся.

- Ми знайомі? - з таким поглядом його мали б також загребти за “код червоний”. Супиться й обходить мене збоку. - Я поспішаю.

- Та я просто подякувати. Пояс - твій подарунок - він чудовий! - рівняюся з ним, ледве задираю край худі. Мені хочеться підбити його ліктем чи інакше звернути увагу, але скоріше я переламаю об нього кістки, ніж зрушу з траєкторії. - Ще й з секретом… Маємо спільну таємничку!

- Мені по цимбалах. Я тебе не знаю. Іди до біса.

Та звісно не знаєш, довбограй! Чоловік звертає до стоянки, а я стою на ґанку. Стискаю кулаки. Козел, іди лікуйся! Вдих-видих. Повітря зимне і я знаю, що завтра піде сніг, хоча ніяк не могла б це раціонально пояснити. Вдих-видих. Просто лайновий день в людини. Всі ми часом “код червоний”.