Збирачі хаосу

“ “Твій малий не впорався.” - гарчали з гучномовця. Єрмак Нестяма затиснув між зубів сигару, повільно затягнувся й не виймаючи з рота відповів:

- Йому завадили.

“Скажи на милість ХТО. - слова вилітали з натиском. - Мій гончак зник, ще шестеро трупів, а з вашого боку жодних втрат не помічено.”

Єрмак затягнувся і видихнув в фотокартку на столі. Дим затуманив обличчя юнака в строкатій сорочці. Густими бровами й трикутним обличчям він нагадував жінку, що трималася за його передпліччя, а виразним поглядом і гачкуватим носом копіював чоловіка, що приобіймав їх обох за плечі. Пальми на фоні створювали тінь, тож їхнє волосся видавалося темнішим. Якщо достатньо заглибитися в спогади, чоловік пам’ятав як сильно вони спеклися на сонці наступного дня.

- Моя родина до цього не причетна.

“Значить твої люди діють в тебе за спиною.”

- Заради Бога, Хірний, просто підготуй усе й постав толкових, хто не тікатиме від тебе.”

- Поки не розрулиться, ти маєш робити все, що накаже Харитон. - Полоз на моїй кухні. Він і безліч мап. - Я серйозно, Сіль. Ти не підеш до Михайла. Мені теж не скаржся. Просто роби. Усе.

Спостерігаю за ним з дивана вітальні. Полоз у моєму безпечному місці. Байдуже, що управлінню відома ця адреса: мене не мали тут тривожити. Черкає в нотатнику, тоді впирається руками в стіл і супиться. Вказівний палець лівої руки вистукує, а він і не помічає.

- Сіль, ти мене почула? - дивиться у мій бік. А що я мала почути?

- Ага.

- Не заїдайся з Харитоном. Він перевірятиме.

- Що саме? - моя свідомість досі за містом. Застрягла на вживленні Замизганому светру чіпа відстеження. Полоз тоді вже поїхав. Кліпаю. Дивлюся на Полоза, тру скроні. - Слухай, я хочу відпочити. Мала б сказати це, коли ти питав чи мене не обтяжить, але ну.. Вирулюй до себе. Вибач. Я справді втомлена.

Полоз підтискає губи. Без їхнього кольору обличчя зовсім зливається в один тон. Метається між паперами: ніби затягує процес, щоб я передумала. Встаю й допомагаю прискоритися.

- Пробач, що нав’язався. - Полоз чіпляється поглядом, коли проходимо вітальню. Мені хочеться пошвидше випхати його далі. Книжкові полиці тільки мої. Статуетки, картини - це все не для тих, хто припирається посеред ночі й розкладає роботу на кухні. Полоз червоніє: - До мене щомиті може ввалитися Харитон, а тут безпечно… і затишно. Я справді.. Може ти лягай спати, а я на кухні ще позависаю?

- Тут безпечно, доки тут нікого не буває.

Це грубо, проте спати в його присутності, коли моя свідомість найвразливіша? Оце вже нізащо!

Полоз мружиться. Хоче сказати й не наважується - добре, що мовчить. Особливо добре, що не має дурних фраз на кшталт «хотів перевірити як ти» - хіба б я тоді встояла? Простягаю йому пальто й злагоджую слова посмішкою, від якої в роті стає кисло. Тягнуся до дверей. Полоз переймає руку й стискає так, що я вимушено дивлюся йому в очі. Якого біса вдруге?

- Сіль, я чесно перепрошую, що потурбував тебе. Ти була поранена, з дороги, з завдання, а тут мої забаганки… Водночас я не знаю як сказати тобі наскільки я схвильований. Харитон вимагатиме пояснень. Так, тебе не мало там бути, але почнуться перевірки на вірність. Ти не маєш йти проти нього. - моє обличчя так перекошується, що він це помічає. - Благаю, Сіль. План не вдасться, якщо Харитон сумніватиметься в комусь із нас. Постраждають усі, тому зараз треба обрати менше зло.

Де мені знати: коли Харитон перевіряє мене, а коли провокує дурними дорученнями? Полоз не знатиме відповіді, тож я продовжую дивитися йому в очі. Я так довго не трималася з чоловіком за руки, відколи закінчила академію.

- Ну все, вимітайся. - згладжую посмішкою, але в голосі забагато роздратування. Якщо він ще хоч слово скаже про Нестяму…

- Вибач, що порушив твій простір, та постався до моїх слів серйозно. Дій за правилами, виконуй доручення. Ти вчора була зіркою! Якщо я можу щось зробити для тебе, звертайся.

- З чим? Ти й Лавра прибрати не можеш. – це грубо, він і не мусить. Я сама сказала нічого не робити.

- Я над цим працюю. – Полоз знічено опускає очі.

- О, справді? Відколи? З чого б це?

- Він також пов’язаний з академією. Це ти на його місце мене міряла. – звучить неоднозначно. Полоз досі в моїй обителі, а я ще більш розлючена. Досить лізти у мої справи!

- Побачимось. Приходь не з роботою.

Від моїх слів на обличчі Полоза застигає подив. Йому пора.

Замикаюсь. Кроки в коридорі й виклик ліфта. Я хотіла сказати “не приходь” і “побачимось за роботою”, а все сплуталось. Трясця! Йду на кухню й дістаю почату упаковку батончиків - мій запас на чорний день. Надто пізно замовляти доставку, надто голодна, аби заснути - чорніше нікуди.