Збирачі хаосу

« - Усі мають вболівати за Орлів. Орли завжди перемагають, бо шахраюють з психе. Усі це знають і мовчать, бо Орли – престиж академії. Орлам можна навіть те, чого не може осяйна трійця.»

Мене торкають за плече й десь далеко з’являється холод і світло. Зовнішній світ не існуватиме, якщо не розплющу очей, а я не можу цього зробити, бо маю надто мало психе. Енергія, що робила мене надлюдиною, вичерпалася. Усе через бар’єр, проте дивно, що я не помітила вночі сильної переміни. Усе через адреналін або ж…

- Ти обікрав мене!

Схоплююсь з місця й водночас розплющую очі. Мала б робити послідовно, бо задублі ноги не слухаються і я майже падаю в кущі. Рус сміється й хитає головою, немов віслюк. Рудуваті пасма тепер стягнуті в пучок на потилиці. Гарно... Озаро, зосередься!

- Ти грабіжник! Як ти міг? Та я тобі.. – замовкни, просто замовкни. Таке вже бувало. Залиш браваду для академії, а не лісу, де ніхто й писку твого не почує.

- Я тренувався, тож позичив трохи. Не переймайся: пройти бар’єр тобі вистачить.

Ліс на світанку ще моторошніший за нічний, адже я бачу сам лише туман й найближчі дерева. Дармовис хочеться кинути й розтоптати: без психе він зайвий. На годиннику майже восьма. О десятій гра. Орли проти яструбів. Я не можу не прийти. Я не маю часу відновитися.

- Віддай. – простягаю долоню. Налаштована я серйозно і йому краще зробити як слід.

- Я порожній. – тисне мені руку й регочеться. Не смішно! Ми застрягли в сраному лісі! – Охолонь. Ти пройдеш бар’єр, а тоді знайдеш в кого підживитися.

- Я не обкрадатиму!.. – знову.

- Облиш, Озаро, ти робиш те саме десятками інших способів.

- Як мені бар’єр пройти, дурнику? Я згорю. - мені не можна обкрадати, я надто помітна, але цього Русові не казатиму.

- Повір, ти достатньо розумна дівчинка, щоб цього не сталося.

Хлопець тягнеться долонею до моєї щоки й посміхається. Шкіра тепла й м’яка, зі слідами моєї психе, тож я почуваю щось рідне: інакше не можу пояснити, чому я не відіпхнула його від себе. Рус продовжує шкіритися, прибирає руку й рушає геть з галявини. Я ображено чимчикую за ним.

Коли ліс рідіє, він цілує мене в лоба і пропускає вперед, нагадуючи правила. Не згадувати одне одного. Не витріщатися. Не наближатися. Викинути одне одного з голови до нових сутінок. Довбограй, ти обікрав мене! Усе, чого я хочу, це твого виключення, але оскільки мене не було в лісі, то й забрати в мене ти нічого не міг. Ось через це моє ліжко стоїть посередині кімнати, що зачиняється на два замки. Ніхто не може пробратися досить близько, щоб витурити з мене психе!

Потираю плечі й підступаю до бар’єру. З-за дерев нікого, тож навіть якщо я впаду без тями, цього не помітять. Чому я не думаю, що хтось міг би мені допомогти? Абсурд: я не потребую.

Вдих-видих. Бар’єр притягує до себе. Я не кролик, не кролик, не кролик. Можливо, саме через отупілу єдину думку бар’єр сплутає мене з тваринкою й зжере, але на більше я не спроможна. Правою-лівою, правою-лівою. Стегна. Так, Озаро, трохи грації й легкості! Просто пройди крізь, наче перетинаєш поріг. Хай що я собі науявляла, реальність така, що бар’єр має ціну. Частина мене – незрима, але потужна – залишається по той бік. Тіло пульсує і я дозволяю собі на мить втратити обличчя й похитатися: обтрусити надлишки.

Мені забагато – усе, до чого зводяться думки. Хтось має мені допомогти дістатися додому. Хтось таки з’являється - Мединка. Похнюплена, з осунутими плечима й опущеною головою. Кліпає на мене круглими очиськами й стискає губи метеликом. Що вона тут робить? Нема часу на розпитування.

- Ти потрібна мені. – Не вірю, що говорю це вголос.

- Що сталося? Чому ти ходила в ліс? Я бачила тебе вчора з вікна. Я всю ніч не спала, а зв’язок не ловив. Ти могла загинути. Це через Ликерію?

Цукерка підхоплює мене, а я вагаюся з відповіддю усю дорогу в кімнату. Думки зводяться до бажання лягти пластом і міцно заснути, але навіть коли вона всадовлює мене на хутряне покривало мого ліжка, я тримаюся струнко, аби не забруднити постіль.

- Що сталося? – від Мединки не часто почуєш натиск.

- Я… - Гадаю, вона має право знати. Не про обкрадання. Не про Замизганого светра. Бодай те, що я можу вимовити вголос. – Я вправляюсь.

- З психе?

Утримую паузу. Тут було б доречно продемонструвати, але я така заслабла, що прості рухи здаються надлишком. Я можу розповісти їй достатньо, щоб відчепилася.

У кімнаті багато мого, тож психе повертається. Однаково виснажена, я завалююся за трюмо. Крісло м’яке, вкрите хутряною накидкою. Заплющую очі – як же болять! Довбані лінзи. Закрапую і знов повертаюсь на спинку. Мединка продовжує коментувати моє самопочуття й береться за волосся. Її психе доступна й вкриває мене свіжим повітрям, але я не ризикну позичати. Щонайменше - я не зможу цього пояснити.

Спостерігаю за нею крізь дзеркало. Темні оленячі очі, загусті брови, пряме смолисте волосся нижче пояса, шкіра гладка й сяйливо бліда, сукня кольору індиго, бо це їй пасує і такий колір академії. . Її гаряча зовнішність контрастує з внутрішньою м’якістю. Мимохіть пригадую Ликерію. Це стерво, навпаки, прикривається за янгольським ликом.

- Знаєш, коли Лавр почав говорити за ДУХ, я прошерстила інтернет і знайшла багато... дивовижних речей. – Прочищаю горло. - Наприклад як можна випускати кулі, не тиснучи на курок – і це особливі кулі, які проштрикують будь-яку броні – ба більше: вони нескінченні.

- Це незаконно. – Мединка сіпається й випадково смикає моє волосся. Я змовчую: вона ж допомага-ає.

- В академії – так.

- Усюди. – Мединка тривожиться й ще раз смикає пасмо. Сичу.

- Не для духівців. - Подаю їй спрей і заплющую очі. – Це не лише про зброю. Захист. Можна створювати бар’єри довкола власного тіла. Та навіть мультитаскер: ти знала, що у духівців вдома немає жодних приладів, а усе робить одна штукенція від їхньої ж психе?

- Усе.

Мединка кладе руки мені на плечі. Я відчуваю її психе. Сором’язливу й лагідну. В голову лізе всяке, але я не піддамся спокусі. Будь-хто, окрім неї.

Дивлюся на своє відображення. Мединка не може прибрати синці чи сухість шкіри. Я досі виглядаю обідраною, а припухлі очі створюють сучий погляд. Мушу визнати, що тепер в мені найточніше зовнішнє збігається з внутрішнім.

- Воно того не вартувало, Озаро. – досить. Не хочу більше слухати. - Я відчуваю…

- Замовкни! – я дратуюся більше, ніж мала б, чи це вона аж така набридлива? Трушу головою. Мединка стягнула моє волосся у два високі хвости. Пружинки стирчать з обох боків, немов ріжки. Я пом’якшуюсь: - Це добре. Знайдеш нам їжу? Я перевдягнусь.

Встаю з-за столика, підступаю до шафи. Вбрання заздалегідь сплановане, але якщо я матиму збиті коліна, доведеться розбиратися з додатковими проблемами. Мединка досі стовбичить біля дзеркала й витріщається на мене. Повертаюсь і запитально зводжу брови. Говорити мені зараз несила.

- Знаєш, ти могла б часом дякувати. – її голос надто тихий або я просто не можу сприйняти сказаного. Дякувати за що? – Ми багато робимо для тебе.

- Хто: ми?! – мені зле. Мединко, облишмо цю розмову. Не забивай мені голову дрібницями.

- Я, Ликерія, Лавр. Я ніколи не чула, щоб ти дякувала комусь з нас.

- Я сказала, що ти добре мене зачесала. Тепер я хочу перевдягнутися, а ти знайди нам їжу.

- Ти робиш мені боляче, Озаро!

- Ти не уявляєш що таке біль. – голова потріскує, пальці тремтять. Повертаюсь до гардеробу, даючи зрозуміти, що розмову скінчено.

Мединка йде, а я зариваюся в шмот. Топ та спідниця у кольорах команди – охристий та індиго. І гетри – такі, що закривають коліна. Мені не пасують теплі кольори, тож я прикриваюся піджаком і підтягую рукави до ліктів. Підбори, звісно ж, в тон верху. Аксесуари об’єднують до купи. Минулої гри я розфарбовувала обличчя, на сьогодні вистачить підмалювати губи. Не в образу строкатості: я маю злитися з натовпом, але не уподібнюватися до нього.

Цукерка повертається з кухні з йогуртом. Зараз я б не відмовилася від чогось жирнішого і прутня клала на обтислі джинси! Мединка бубонить про час. Їй кортить побачитися з одним з орлів до того, як почнеться гра. Не виключено, що її покликав дружок Лавра – цей – терпіти його не можу.

Стенаю плечима: час – вигадка і грі нізащо не початися без моєї присутності. Ретельно вишкрібаю ложкою стінки стаканчика, а коли цукерка мене полишає, вже порожнім будинком біжу до холодильника за смачним. Квітка завжди має чим поживитися і я часом не гребую залізти на її половину. Усе чесно: кілька разів помічала сліди її психе у власній косметичці. Схоже, Квітка полюбляє не лише комах, а й сріблясті тіні. Паскудний вибір для її засмаги й білявого волосся.

До гри чверть години, мені йти хвилин тридцять. Типовий момент, коли з вулиці починають сигналити. Гудок мопеда дружка Лавра не сплутати ні з чим. Я не маю поспішати. Перевіряю заряд, гортаю кілька дописів у мережі й тільки тоді виходжу на східці. Хлопець спирається ліктями на кермо і роздивляється гравій. На потилиці зароджується лисина. Було б краще, аби він спробував приховати її кучерями, але він не відпускає волосся.

- Я б на місці Лавра тебе придушив. – краще б він не піднімав голови. Не можу бачити його щурячі очі.

- Зависоко береш. – спускаюсь. Супроводжує мене поглядом, доки не вмощуюсь за ним на мопеді. Їхати боком незручно, але спідниця надто вузька, щоб я всілась інакше.

- Виглядаєш шалено, мала. – запах одеколону змішується з мастилом. Обхоплюю його рукою, іншою тримаюсь за спинку. Навіть ззаду видно, як стирчать вуха. Цокаю язиком. – Не бійся, Ярко довезе вчасно.

Благаю, їдь вже! Рушаємо з місця й поволі минаємо усі будинки. Пустий кампус вдень рідко побачиш, та під час змагань усе життя зосереджується на стадіоні. Я чую гул, щойно об’їжджаємо основний корпус. Гравій змінюється плиткою – диринчимо швидше. Ярко намагається щось сказати й регоче зі своїх слів. Мені немає діла до його пришелепкуватості, доки в яму не в’їхав.

Стадіон вибухає голосами, вереском і свистом – от-от почнеться. Злізаю прям біля дверей і обтягую додолу спідницю: при цьому телепневі можна все.

- Чуєш, покаталася на моєму скакуні, може й на мені разок прокатаєшся? – кривить губи й торкається члена крізь штанину. – Можеш звісно й пооблизувати, якщо така цнотлива.

- В сраку собі прутня запхни. Довбограй...

Хочеться сказати більше, але часу справді обмаль. Проходжу арку, далі піднімаюсь на трибуни. Моє місце поруч з цукреками, найближче до запасних. Я б воліла взагалі крізь скло дивитися: аби м’ячем не прилетіло. Лавр розминає м’язи. Його ікри досі обтягнуті гетрами, щоб зберегти тепло. Матчі рідко проводять вранці, але на останні приїздять здалеку. Зазвичай команди прибувають, програють і тікають під’їздною дорогою крізь лісові нетрі. Сьогодні фан-база так само стікатиметься й розходитиметься. У другому таймі крики й «ура» згаснуть, коли до всіх дійде очевидність перемоги. Невтомність орлів і так беззаперечна.

Проходжу між рядами. Зараз найслушніше, але руки трусяться. Мимохідь торкаюсь дівчини у кольорах протилежної команди. Вона зойкає й залишається позаду розгублено кліпаючи. Перетинаюсь поглядом з хлопцем з іншого ряду – а ні, все добре, він просто витріщається на мене. За кілька місць роблю те саме вже з дівчиною з академії: її психе така яскрава й широка, що я не можу пройти повз. Справедливості заради, вона ніяк не помічає обкрадання. Домовляюсь з собою не брати усе і тільки в «багатих».

До нашої лавки я вже дістаюсь чарівливо-привабливою. Ловлю на собі осуд Мединки, але вона швидко відводить погляд. Знаю: мовчатиме. Схиляюсь до перил й посміхаюся хлопцям. Команда реагує на мене, але Лавр не з ними. Осторонь він аж випинається до трибуни й точить ляси з Квіткою – цією комахолюбкою.

- Місяцю, підійдеш до Сонця?! – грайливо маню його пальцем. Лавр, наче знехотя, підходить ближче й спершу позирає на Ликерію. Не сумніваюся, вони встигли обмінятися компліментами до мого прибуття. – «Орли» сьогодні переможуть? Чи може чорна кицька перебігла комусь дорогу?

- Усе буде правильно. – ще один погляд навскіс і я видряпаю тобі очі, Лавре. На мене: дивися на мене! – Як сама? Чув, ти довго чепурилася.

- Пусте. Я проспала. – торкаюсь пухнастих ріжок, тоді озираюсь на цукерок і гучніше звичного кажу. – Це Мединка постаралася. Без неї мені б довелося відмовитися виходити з кімнати.

- Як шкода, що вибір вбрання міг би завадити вболівати за мене. Ти талановита, але ж яка.. – що це? Погляд на трибуну. Кого він там видивляється? Зиркаю за спину. Нас пасуть поглядами десятки очей і нікого примітного.

- Зосередься на грі. – Розвертаю його обличчя на себе. Мене це втомило. Не хочу бути тут, байдуже - нападати чи стояти в захисті. – Щасти.

Посилаю Лавру повітряний поцілунок: звичайні він має заслужити забитими голами. Всідаюсь між цукерок. Ликерія торохтить про погоду, кольори академії й вболівальниць протилежної команди. «Яструби» не мають шансу на перемогу, хай скільки галасу здійматимуть трибуни.

Адміністрація в особі маріонетки-директора виходить на видноту, кашляє у мікрофон і проговорює завчений текст, незмінний з кожною грою. Я думаю про те, в кого присвоїти ще психе і на кого таки дивився Лавр. Здається, цей дурник готовий на всіх глипати, окрім мене. Мозок чіпляється за слово «ДУХ», але директор вже закінчує промову згадкою чесності й перемоги сильнішого. Слово оживає, коли на трибуну приєднуються четверо. На них затемнені окуляри в хмарну погоду, а ще характерні костюми з емблемами. Нічого надто вишуканого, та трибуною прокочується сплеск психе.

Усім цікаво, одній мені лячно. Кінцівки терпнуть. Вони шукають крадіїв! Моя психе досі неоднорідна і зараз я потраплю їм на око. Серце стукотить. Хапаюсь за лавку, заклякаю, наче мене не понесуть разом із нею в разі потреби. Учасники змагань по одному підіймаються на сцену й отримують браслети. Що за? Навіщо?! Ликерія й Мединка скрикують, тоді загальна маса підхоплює зойк. Моє полегшення губиться в загальному гомоні. Це не я, не за мною. Життя прекрасне!

Лавр супиться й торохтить браслетом в повітрі. Більше ніяких вивертів, ніяких переваг. Підтримка суперників здіймає вереск, індентичний до крику яструба.

- Давнє Удаване Характерництво. – презирливо промовляє Ликерія. Абревіатура ДУХ читається інакше, але вона права: звіролюди заслуговують зневаги. – Наші однаково виграють.

Відмахуюсь від її слів. Обтираю долоні об спідницю, тоді сідаю глибше на лаву. Сидіти доведеться довго, а вставатиму я рідко. Для розваги шукаю поглядом Замизганого Светра. Трибуни строкаті. В мене болять очі. Здаюсь після свистка. Розпорошено спостерігаю за матчем.

Легко передбачити, яким буде фінал.