Збирачі хаосу

«-В нас все добре? – Лавр підійшов до Полоза між розминкою й злагодженням, коли Соломея ще не прийшла на поверх.

- Ти про нас з тобою чи про.. – Полоз озирається на монітори, що ще не висвічують хрінових результатів.

- Соломея нічого тобі не казала? – Лавр не знає як вивертітися з розмови. – Моя напарниця любить мене оббріхувати. Давня звичка.

- Вирішуйте це між собою.»

- Коли я прийшла додому, він склався й пішов. Ще подякував, але це ніби само собою. – підкладаю під спину подушку, щоб не надто завалюватися в крісло. Я мовчу, що досі не передала файл. Було б непогано поговорити чому раптом я вигороджую Лавра, але психотерапевтка не має знати аж таких деталей справ у ДУХ. Принаймні я так розмежувала.

- Здається, тобі боляче. В твоєму голосі багато, хм, розчарування?

- І що з того? – я не заперечую. Я знаю, що це нікуди не приведе. – Ми працюємо разом. Полоз робить свою роботу, я свою. Я не маю ілюзії, що між нами щось відбувається. Між мною і взагалі будь-ким. Це неможливо.

- Звідки таке переконання? «Я і Вони». Таке ніби розділення, заборона.

- Міра безпеки.

Тягнуся до склянки з водою. Порожня, бляха. Втуплюю погляд в пляшку. Налити чи ні? Я гаю час, але й говорити не можу. Щоки червоніють, бо я допустила думку. Заборонений плід солодкий? Скоріше отруйний.

- Що саме небезпечно?

- Мати стосунок. Ні, відчувати задоволення. Щоб це зайшло надто далеко.

- Чому так?

- Я… - заговорюю тихо, майже беззвучно. Прочищаю горло. – Я пообіцяла собі ніколи не втрачати голову.

- Он як! – психологиня киває й записує в блокнот. Закінчує двома різкими помахами руки - підкреслено. Мені лестить, що мої думки такі важливі, навіть якщо я за це плачу.

- Розумієте: мені не можна шаленіти. Якщо мене поглинуть почуття, всьому кінець. Я втрачу роботу, друзів, себе.

- Звідки це переконання? З кимось так ставалося?

- Моя матір. Клянуся, жоден чоловік не зробить зі мною всього, що зробив з нею батько. – я мовчу. Знаю, що розколюся. Психологиня вичікує. Роблю глибокий вдих. – Вони були страшенно закохані. Зараз за легендою вона в гроші, він в її активи. – показую на груди. – але це брехня. Я знаю, що вони мали справжні почуття, принаймні вона. Від того й сумно. Після народження Гремі йому стало замало, тоді я й Ілі – усе стандартно. Він заробляв, гуляв, грав, вона турбувалася за нас, плекала імідж родини. Іноді він повертався п’яним і літав посуд, іноді навпаки я чула крики й бачила шматки волосся. Зі слів матері найкращий час, коли вона була вагітна, особливо мною – що приємно. Тоді вона цілодобово маніпулювала ним: користувалася примусом. Зрештою це спливло і йому не сподобалося.

- Мені прикро. Це тому не можна кохати?

- Так. Звісно, не всі вони такі, але який сенс, якщо я не отримаю нічого? По той бік стіна. Розумієте?

- Тобто ти боїшся проявити свої почуття, бо на них не буде відгуку? – киваю на її пильний погляд. – Як ти знаєш, що його не буде?

- Хіба не очевидно? – я розводжу руками. Тут немає дзеркала, але я пам’ятаю як виглядала вранці. Вона знов вичікує, бляха. Я взагалі починала з примусу, а досі продовжую зустрічі. Напевно, мені подобається витрачати гроші. – Слухайте, я не та Озара Згук, якою була в академії. Більше жиру і м’яса. Волосся закоротке. Я не фарбуюсь, не вдягаюсь спокусливо і навіть мило – це теж не про мене. Мені не потрібні відволікання на дурниці. Я хочу виконувати свою роботу й не боятися.

- Чи не схоже те вимірювання за таблицею на те, як ти сама себе оцінюєш? З твоєї зовнішності справді можна роздути проблему, але що як тебе достатньо? Такої, яка є.

Я сміюся – хіба є привід радіти? На очі накочуються сльози – мені прикро. В грудях стискає – і я знаю, що зараз це страх. Кров приливає до обличчя і я розлючена.

- Я не знаю. – вимовляю самими губами. – Мені б дуже хотілося, але це неправда.