Збирачі хаосу

“ - Тобі чудово вдається. Продовжуй. – на відміну від Соломеї Шістка не вважає Полоза неприязним. - Я бачив твої тести - пробач, не мав би - ти на своєму місці.

Щойно злетіла з тридцять шостого рівня. Щонайменше половина попереду. Шістка обтирається хустинкою:

- Мені ще багато чому треба навчитися.

Бах! Соломея впечатується в перегородку. Скло дріботить. На екрані брижі й розмита істота, схожа на крокодила й дракона, але карикатурно-казкового. Полоз перезавантажує систему. З бічної панелі стирчить флешка.

- Дай вгадаю: відеозапис для Нестями? Чому ніхто не скаже, що в неї не вийде?

- З часом..

- Ніколи. - Шістка різко встає. Голова паморочиться, але вона витримує. - Соломея ніколи не створить собі ручну тварючку, бо сама слабка й незріла.

- В неї гарна уява.

- Полозе, ну дурня ж. Де їй цей кошмар взяти? З мультика намалювати?”

Нова ранкова рутина: відкрити коробку, повитріщатися на технологію, відкласти в куток. Решта на автоматі. А ні, додалося ще какао. Стою біля кавомашини на першому поверсі, доки Полоз не пройде повз і не викличе ліфт. Додаю шоколадну стружку, перемішую - ліфт рушає. Видихаю і чекаю нового. Скляний будинок геть мене вже не тішить: почуваюся як на долоні. Йду з бігової доріжки на п’ять хвилини раніше, аби встигнути розім’ятися перед груповим тренуванням у порожній залі. Полоз в цей час розпочинає біг, а тоді полишає нас через справи з Харитоном. Шістка каже, що вони тренуються разом, доки я “підкорюю звіра”. Хай там як, Полоз вже йде, коли оплачені години спливають і я поветаюсь до класичних тренажерів психе. Вечеряти я повертаюсь до управління, щоб не порушувати ідилії. Шістка вливається і все рідше складає мені компанію. Я розумію. Це добре. Вона молодець!

“Чесно? Я ображена. Чому це зі мною поговорити не можна? Я не маля. - промовляючи це в кабінеті психолога, я тремчу й щоки заливаються сльозами. - Подумаєш: бос вважає мене цікавою. Я людина взагалі-то. Я стараюсь.” Слова Шістки важать мало. Я досі «недо» і ніколи не буду достатньою. Систему змінюють генії, а я бодай би посередністю вдалася. Коли все валиться, важко концентруватися на тому, що бути духом і так вже вище за всіх.

- Як ти? Чи не вважаєш, що надто пнешся? Це не на користь вже. Я хвилююсь. - Шістка прилипає до мене в роздягалці. Скидається на те, що набивається разом повечеряти. Не таке вже моє товариство привілейоване. Стишує голос: - І Соломеє, якщо ти плекаєш надію виступити проти Нестями, не варто.

- Зараз відчуття, ніби змагаюся з вітром. – ігнорую останнє речення. Коли хочеш зійти на гору, думай за те, як зробити наступний крок. - Якщо проглянути тижневий прогрес, я просуваюсь, але це ніщо.

Шістка успішна - і мені заздрісно. Про невдачі говорити не хочеться: відчуваю, що витрачаю психе даремно й ідей що спробувати залишилося обмаль.

- Завтра приєднайся до нас з Полозом на тренування. Він дає цінні поради як реально застосувати психе. – ауч. Звучить як «облиш ти це лайно». Хоча Шістка могла би й прямо сказати.

- Я його дратую. Зачіпаю крихке чоловіче его - навіть не знаю як.

- Переконана, що він думає те саме про тебе. І тому ви один одного уникаєте.

- Антисталкінг - класна штука.

Замотуюся шарфом. На вулиці надто світло: засніжило. Нахиляюсь і зминаю в долоні кригу. Пальці поколює. Шкіра одразу червоніє, та мені весело. Я відчуваю, а це непросто після симуляторів технологій. Шістка стоїть, сунувши руки в кишені. Її уги зараз промокнуть, а під коротку куртку задуває. Стоїть і мовчить. Згрібаю ще снігу і формую кулю. Підводжуся. Дорогою доточую форму, доки та не стає твердою й гладкою крижиною. “Таке воно - твоє серце, Озаро Згук” - сказав Кошлатий глипало й кинув сніжку мені в коліно. Феєрична подія восьмого класу!

- Ти тут? - Шістка клацає перед обличчям. Пальці задубіли, тож виходить беззвучно.

- Фізично - так. Думками - дискутивно.

- І про що ж ти думаєш?

- Найтупіше питання у світі.

- Тоді про що думає Соломея, коли годинами б’ється головою в стіну, щоб опанувати Щелепи?

- Про тих, кого вона хоче вбити. - відповідь проста. Правдива, що аж легко перевести в жарт, що я й намагаюся зробити сміхом.

- І кого ж?

Серйозно? Ні, давай не будемо про це. Шістка продовжує дивитися. Такого рівня близькості ми ще не мали. Я закочую очі під лоба й обережно добираю слова:

- Скажімо так, якби це було правдою, то був в академії хлопець, який робив багато жахливих речей. Він - цей вигаданий персонаж - примусив одну дівчину танцювати голою і лапати його всюди. Запис може й досі в нього існує.

- Якщо це правда.. – «це жахливо», «мені шкода» - не хочу цього лайна. Воно має адресуватися комусь іншому.

- Якщо це правда, то він робив те саме з багатьма іншими дівчатами: десь роздягання, десь поцілунки. Секс - рідко, бо це вже має докази. Хоча чому тільки він? Половина академії полювала одне на одного. Хто слабший, той програв. - я вже не відчуваю власних пальців. Кулька тверда, мов з металу. От би з’явився той хлопчик з восьмого класу і жбурнув її мені в голову. - Якщо це правда, то й правда те, що дівчина, яку він змусив, теж грала нечесно: вона примушувала, обкрадала і затирала сліди злочинів. Через неї ні цей, ні інші уявні хлопці ніколи не отримували покарання. Знаєш, можливо вона насправді не хоче опановувати Щелепи, а хоче якнайдовше битися головою в стіну.

Кулька тріскається в моїй руці й розсипається. Струшую сніг з долонь і врешті соваю в кишені. Думаю про племінницю Шістки, а ще про однокласницю Кривоніс – не можу пригадати чи справжнє то було її прізвище, чи ми просто обзивалися. Вже виходимо на площу. Шістці треба повернутися на вечерю: немає чого витрачати на мене час, тим паче я хочу зібрати речі й навідати квартиру.

- Лайняно, не буду брехати. - мені легшає. Справді. Це те, що я хотіла почути. Шістка продовжує: - До мене теж колись застосували примус, тож та дівчина була ницою. Вона робила жахливі речі, але я не повірю, що вона тільки з цього лайна й складається. Ні примус, ні примушування не визначають, ким ти є зараз. Ти мала бути кимось до того і зараз ти поводишся інакше. Стерво на виправленні - це вже інший сорт прутні, згодна?

- Я хочу бути нормальною, але щось всередині мене гарчить, що я не заслуговую на це. - голова починає боліти, бо я натужно стримую сльози. Якщо я їм дам замерзнути в моїх очах і витряхну з себе крижинки, чи не буде це краще ніж плакати тут, на видноті?

- В цьому й суть. - Шістка різко хапає мене за плечі й струшує. Доволі ніжно, та я вимушено дивлюся їй в очі. Чому вона посміхається? - Це воно. Витягни звіра - ту лайняну суку - і нехай гарчить через Щелепи! Мозкоправка що не казала, що всі емоції мають місце?

- Мені було чим зайнятися. - Я бурчу і суплюся, але всередині мені стає гаряче. Шістка права. Навіть якщо я не досягну нічого і просто змарную час, я маю спробувати показати себе крізь Щелепи. Я руйнівниця й обізлена сука, але це можна й використати. - Стоп, ти була у психолога?

- Звідки б я тоді знала, що можу насміхатися з тебе?

Шістка шкіриться і покидає мене в напрямку Скляного дому. Цього разу самотність не тисне.