Збирачі хаосу

“- Згодна повернутися до патрулювання за станом здоров’я. - Худорлява дівчина з під’єднаними вимірювачами тиску, пульсу й регуляторами рідин посміхнулась в повітря. Усе їй бачилося як суцільна розмита пляма. Хіба що, де стояв керівник, світла видавалося менше.

- Що можеш сказати про Соломею? - обличчя наблизилося, проте чіткішим не стало. Їй пригадалась остання зустріч в лісі, та в управлінні відповіді мають бути конструктивними - наскільки їх можна отримати від особи зі струсом мозку й вибитим психе.

- Вона має хист, але така розхлябана, що може нічого й не вдасться. Фокусується на дрібниці й циклиться. Перепрошую, ви пробували направити її до мозкоправа? - дівчина змикає очі й на обличчя накочується гримаса жаху. На моніторі помітно пришвидшення пульсу й мозкова активність. - А до чого ви питаєте?

- Шістко, не турбуйся. Тобі ще час відпочивати. Навичок їй бракує, дійсно, тож це, можливо, й єдине, що їй під силу.

- Навіщо? Не смійте. Ви не можете! Тільки не патрулювання.

- Це тимчасово. - мовець зітхнув й торкнувся її зап’ястка. Його долоня миршава й холодна. Чи це її лихоманить? - Якщо не витримає, на тебе це не повісять. Обіцяю.

- Її психічний стан незадовільний. ЦЬОГО не мало статися. - подумки дівчина показує всі наслідки, та насправжки рука ледве здіймається з ліжка. Шістка ніколи не замислювалася, що страх смакує залізно й гірко. – Вона… проблемна.

- Згадай себе перший час. Сюди приходять або за славою, або щоб зцілитися. І що з того, наскільки перші усвідомлені, якщо другі залишаються частіше?

- От лайно. Вигрібати будете самі.”

Необхідність ночувати в управлінні переросла у зручність. Встаю. Коротко розминаюсь. Вмиваюсь. Натягую бронежилет поверх майки, тоді форму. Чорний мені пасує, тим паче сидить доволі вільно. Я маю рацію, на випадок якщо втрачу психе й зв’язок браслетом. В іншому ж електронні рації можна перехопити й сигнал з шумами зовсім кепський. Застібаю ремінь. Я не казала, що пряжка з туром має “сюрприз”, та застосовувати я її також не маю потреби. Ношу собі для краси.

Беру в їдальні подвійну порцію горішків. Надлишок запишуть на мою картку, ну і хрін з ним. Шістка чекає надворі. Показую горішки - закочує очі. Так, я бачу це навіть крізь темні окуляри! Припини! Шістка сьорбає каву.

- Не виспалась?

- Так, не склалося. – спершу її холодність знічувала, а потім я звикла. Як сказав би батько, прийняла відповідальність за скоєне.

Шістка бере курс ліворуч і ми йдемо променадом. Я маю вдавати нейтральність, як напарниця й усі довкола, та раз по раз усмішка проривається назовні. Тут ми з Лавром вперше вибралися на обід з академії. За рогом кав’ярня, куди я бігала після школи за гарячим шоколадом, що справді був ним, а не якимось какао. Так, не всі могли собі таке дозволити, але коли це Озара Згук була частиною маси? На мій чотирнадцятий день народження тато дав картку й вказав на ряд магазинів. Я могла зайти в кожен й придбати все, що забажаю. В мене й досі є пальто, яке мама порадила купити на виріст, бо хтозна чи трапиться ще аукціон щедрості. Байдуже чи я говорю вголос чи виражаю мімікою чи бозна-що ще, Шістка цідить крізь зуби:

- Ти фониш. У нас патрулювання, а свій настрій залиш деінде.

- Пробач, я не відчуваю. - що я втрачаю від цієї подробиці? Шістка вже знає про імплант.

- Тотбо? - гадаю, її психе хитнулась, та я це можу лиш припустити. Назовні вона холодна й дивиться прямо поперед себе. Мені б так, стерво.

- С67Ґ - не найновіша модель. Блокує сприйняття мною психе так, що я не відчуваю її ні свідомо, ні підсвідомо. Хіба дуже сильну і як дуже захочу.

- Це тому ти така тупа на тренажерах! – Шістка завжди пряма. За це я її і люблю. Я подумала це слово? Сталий вираз, ніякого підтексту. – Ну, тобто безмірна.

- Ні, це вже мій авторський стиль.

Шкірюсь, тоді знов з ледве похмурим обличчям крокую далі. Насправді Шістка ж думає не за тренування. Я не відчула її в лісі не через глухоту, а тоді мало не списала, бо ж не розумію коли досить. Тепер вона розуміє, хоч я й не хотіла пояснювати. Не пам’ятаю чи хоч раз вибачилася.

За зміну ми обходимо весь центр і повертаємося до управління в сутінках - і так з дня в день. Порядок підтримує наша присутність, а не здатність зреагувати, тож я хочу крізь землю провалитися від крику з дворів. Шістка біжить першою, я намагаюсь не відставати. Раніше я не помічала, що ця вулиця така безлюдна, щойно спливають години пік. Ніхто не затримується поблизу ДУХ надовго. Озаро, в тебе є робота!

Розтрушую дармовис. Миготливе світло облапує аварійні балкони. На асфальті калюжа. Я б помітила, якби був дощ. Неподалік джерело звуку. Можу зрозуміти чому стільки рідини витекло: він справді гігант, хоча більше схожий на кулю. Чоловік вже не кричить, а захрипло стогне. Шістка падає на коліна, рукавички вже на ній. Коли встигла? Оглядає його пальпацією. Я стою. Знаходить дірку: кровотеча в нозі. Леза поруч немає. Може нападник досі поблизу? Чи це не засідка на нас? Ми щодня патрулюємо, тож цілком можливо, що товстун прикидається, а зараз наскочять інші. Шістка намагається розірвати тканину.

- Навіщо? Ми маємо викликати швидку. Не треба його роздягати.

- Сраці слова не давали. - Образливо, взагалі-то! Стою далі. Тканина не піддається. - Я маю технологію, але треба бачити рану.

Не розважливий спосіб вилетіти з управління, та я роз’єдную ременя й простягаю їй ножика. Про гостроту нехай засвідчить в роботі. Шістка не дивується, не питає, просто робить. Розділяє тканину й оголює ногу. З рани слабкою пульсацією хлеще кров. Він що знепритомнів? Чи таким і був? Нам взагалі є сенс напружуватися?

Шістка дістає овальний шмат заліза й прикладає до рани. Технологія переливається синявою й відростки з’єднують все докупи, стягують шкіру.

- Що це? Як це працює?

- Аби ти більше дивилась і менше тріскотіла, знала б. - Шістка видихає й залишається на колінах. Я б на її місці встала з калюжі: щонайменше негігієнічно.

- А як його поранили? Ти щось знаєш про це?

- Більше за тебе, так точно.

Ну досить вже! Набираю управління, щоб надіслали когось. Відповідають, що Шістка зробила це чотири хвилини тому. Як? Я не бачила. «Ти нічого, крім себе не бачиш.» Я те, я се.. Озара має померти. Соломея стане уважнішою, стараннішою і наступного разу, можливо, вона сама надасть допомогу, якщо хтось проллє кров цивільних.

Коли викликають на килим, вибору немає. Соломія - хіба рекрутери ще й цим займаються - збирає інформацію про потерпілого. Шістка називає показники, яких я навіть не пригадаю, щоб ми могли розпізнати. Завершує поясненням, якого мені пошкодувала:

- Лезо було психетехнологічне. Скидалося на те, що це підлаштовано, щоб ми побачили. Не виключаю, що це демонстрація.

Ручка зупиняється. Соломія піднімає смачно підведені чорним очі. Окуляри наповзли на носа, і збоку я можу бачити, що в неї справді там миготить технологія.

- Ми не можемо стверджувати. Експерти розберуться. Після розмови з потерпілим ми знатимемо. – рекрутерка штампує кожне слово, ніби промовляє «Я маю вагу». У мене була така вимова в академії, а в ДУХ я ледве звучу, ніби мене й не існує.

- Однаково запишіть. – виразність голосу Шістки мене ніколи не перестане дивувати. - Я перша прибула на місце злочину. Моє враження важливе.

З сумнівом, та все ж ручка продовжує. Я задивляюся, хоча це вже справді скидається на дитячі фокуси. Шістка виходить першою, Соломія гукає до мене. Затримуюсь. Обсмикую форму: тільки не ремінь. Благаю, не забирайте мій ремінь. Я фоню, але ж думок не прочитаєш. Чи можна все зрозуміти по обличчю? А мова тіла? Соломія знімає окуляри й звужує очі. Ні, ну це зовсім неподобство. Язик мій ворог:

- Не варто затемнятися. Чорна підводка й тіні роблять вас старшою. - випалюю те, що знаю напевне.

- А кому треба, щоб я була молодшою? - вона не здивована, але й не сердиться. Старість - це не те саме, що похолодання. Хіба їй не зрозуміло, що вже не потепліє? - Пані Згук, перепрошую, що мушу апелювати до вашого минулого, та імплант - недостатня мотивація, аби бути духом. Ви мусите цього хотіти, навіть жадати. Тут не можна просто відбувати з десятої до шостої. Управління - це стиль життя.

- А кому треба, щоб я хотіла? - мене досі спантеличує її відповідь. Треба обміркувати, та зараз, на полі бою, я маю приймати й відбивати, а в грі зі стіною я професіоналка. - Так, цілком погоджуюсь, не хочеш срати - не муч дупу, та імплант для мене достатня мотивація, аби терпіти кров, кишки й існування примусу. Вам також буде досить, якщо я просто не лажатиму, як сьогодні.

- То ви нас скоро полишите?

- Скоро? - досить мене збивати. Яке ще…

- Ваш контракт спливає за півтора місяці. Хіба це не скоро?