Збирачі хаосу

« - Що скажеш?

- Вона тут ненадовго.»

Державне управління характерництвом займається створенням та імплементацію законів, що регулюють використання психе та технологій, включно з самостійними діяннями та діями й помислами над іншими суб’єктами. Робочою одиницею Державного управління характерництвом є духи, вони ж деміурги, упорядники хаосу, по народному звіролюди, хоча є нюанс. Поняття «звіролюди» присутнє і в термінології Державного управління характерництвом, але застосовується виключно до спецпризначенців, що виконують вузькоспеціалізовані доручення з високим рівнем травматизації, переважно психічної.

Я наче в довбаному цирку – і це лише кінець першого дня. Рекрутерка – щоб їй пусто було - швидко сплавила мене Шістці – бляха, щасливе число – і мене до заходу сонця водили підвалами ДУХа. Збіса велика клоака! Шістка щось казала про катакомби під містом, але я прослухала. Усе графітове, але кольори відрізняються за рахунок освітлення. Уявити важко скільки відтінків у звичайних лампочок: холодні, теплі, різкі, нейтральні, тьмяні, насичені, миготливі – більше слів я дібрати не можу, але бачила не менше двох десятків варіанцій.

Мені показали тренажерну залу, класи й спальні капсули. Місця для планерок особливо вразили: пусті приміщення, де сісти можна хіба що на підлогу, таку ж графітову, як і усе.

- Мозок – це м’яз. – проговорила Шістка у тренажерці й повторює це знов у їдальні. – Раджу снідати, інакше ти день в режимі не протягнеш.

- Тут що, препарують трупи? – стукаю по залізному столу. Лави також сталеві й тут зовсім не затишно. Як і в академії. Хоча я вже сумую за великими вітражними вікнами.

- Соломеє, я серйозно.

Шістка маленька і я не можу сприймати її, не асоціюючи з Мединкою. Мені сумно. Я скучила. Телефон залишився в квартирі: заборонили брати його з собою. Запис будь-чого з долішнього світу каратиметься вилученням імпланту й в крайніх випадках тим, що тут зветься «кастрація». Може для чоловіків позбавлення психе це й означає, та я б хотіла точнішого відповідника.

Я вже запхалася й роздивляюся присутніх. Одяг темних відтінків, переважно спортивний. Зачіски короткі або заплетені. Нічого надто вишуканого. Багато облич пітні й розпашілі – це і на мене чекає, хоч як я опиралася фізкультурі. Шістка їсть повільно, відпочиває від пояснень. Коли я казала «маленька», то не мала на увазі її зріст. Шістка мінімум вище середнього, проте вона така висушена й пластична, що окрім м’язів заледве має трохи жиру. Попри довготелесість, її рухи виважені й чіткі, по-своєму граційні. Обличчя трикутної форми, а всі риси немов зроблені дрібними акуратними мазками: тонкі вуста, довгий прямий ніс, розкосі очі й напівпрозорі майже без вигину брови. Втім вона клаповуха й носить високий хвіст, ніби пишається цим недоліком, себто родзинкою. Шкіра її злегка обвітрена, що дає надію в підвальному приміщенні. Я бачу кілька синців й садна на кісточках, але Шістку однаково легко уявити в стінах академії серед популярних. Втім, думаю, їй було би байдуже.

До зали входять звіролюди – саме ті, що справжні. Я знов впізнаю їх за синхронізованою психе. Холодок пробігає шкірою – відвертаюсь і кривлюсь. Тремор підступає до кінчівок, та я заклякаю.

- Їх багато, еге ж? – Шістка дивиться на мене. Очі вузькі й підпухлі - їй пасує. – Я, як прийшла в управління, думала: безпечніше собі матку вирізати.

Мене розриває, хоча не сказано нічого смішного. Хихочу й червонію від сорому доки Шістка не всміхається. Це спеціально! Я не божеволію. Вона справді хотіла мене насмішити. Лукавство помітне у її погляді й обличчя набуває легкого рум’янцю.

- Страх – це природньо. Звіролюди справді такі… чарівні. – здогадка підтвердилась. – Що б ти робила, якби не боялася?

Вона хоче чогось простого: познайомилась би, розслабила плечі, не відверталася б. Це все не те. З примусом чи імплантом я втратила здібність брехати? Ні, я не можу знов дозволити хибне розуміння себе.

- Я б ніколи не відчувала провину, що я жінка.

Шістка дивиться у бік чоловіків й киває. Мені й не мені водночас. В академії я би відсіла від неї подалі, аби не бути страшною подружкою на контрасті. Єдине, що рятує – потворна родима пляма на її шиї. Шістка закінчує їсти й відсуває тарілку.

Збоку чути регіт. Все тіло піддається його тиску й зіщулюється.

- Ходімо далі? – я напружуюсь встати.

- Та чого, тут зручно. – Шістка потягується, тоді згинається й ставить лікті на стіл. На животі формуються складки. Як вона може бути такою спокійною? – Не звертай уваги на хлопців. Вони скоро підуть.

Вечеря проситься на вихід. Вдих-видих. Дійсно, чого б це я? Натягую рукави до кісточок, схрещую ноги, теж вкладаю лікті на стіл, шукаючи більше опори. Наші обличчя близько й я можу роздивитися, що очі Шістки більше попелясті, ніж чорні.

- Ще раз до твоїх обов’язків. Понеділок, середа, п’ятниця, субота – тренування психе з десятої до чортіколи. Спорт – не обмежуй себе: маємо секцію боксу, східний стиль, самозахист, стрільби кілька видів, використання холодної зброї, просто тренажерка. Взагалі маємо ще йогу й танці, але я б не радила: це мало впливає на будь-що. Не знаю хто на це час марнує взагалі. Психетехнологічна зброя окремо вивчається, але поки не мрій навіть. Їсти приходь коли забажаєш, якщо з’їдатимеш більше, ніж визначено управлінням, будуть списання з зарплати. Спимо в капсулах – ти бачила. Якщо будуть питання, мене ти легко знайдеш за браслетом, але не наярюй: я твоя кураторка, а не нянька. Все ясно?

Шістка показує на свій зап’ясток. Браслет не зовсім відповідне слово – це майже годинник з функціоналом, який я ще не вивчила. Власне, я й технологію отримаю тільки завтра.

- З графіком все ясно, та що відрізняє цю установу від академії? Я не дурна: ДУХ – не благодійники. Що я маю робити для вас?

- А я звідки знаю? – Шістка знизує плечима так невинно, що я майже вірю. – Моя перша робота була проводити екскурсії малечі. Виявилося, що я краще патрулюю, ніж забавляю дітей, далі готуюсь до спецпризначення. По твоїх талантах і визначать.

- Я випускниця академії. Які ще таланти?

Мої здібності вчасно посміхатися, заговорювати зуби й принижувати до сліз не є частиною жодної існуючої вакансії. Хіба що я створю власну: бути Озарою Згук – ким я вже не є. Згадую примус - пітніють долоні.

- Ну не знаю, може ти кошенят любиш. Все, що мені відомо, ти у відділі Михайла.

- Хто це?

- Тобі пощастило. На решту забий.

Шістка звіряється з технологією на руці й позіхає. Нарешті йдемо звідси під пильними поглядами звіролюдей. Капсулою виявляється коробка 2,5 на 2,5 метри. Стіни зернисті, можливо для кращої звукоізоляції. Шафа займає третину простору. Є особистий умивальник з дзеркалом. Решту відведена на ліжко з технологією, що покращує сон. Здається, що моє налаштоване на когось іншого: чи так має впиватися в боки й провалювати голову? Коли світло вимикається, я скрикую. «І настала найтемніша ніч. І тривала вона..». Навіть не згадаю звідки це, та тут справді піхвець як чорно!

Заплющую очі. Я справді провалююсь. Мене наче засмоктує в сон, але не скажу, що це приємне відчуття. Піддаюся лиш тому, що завтра мені обіцяли ще більше втоми.

Михайло.. Це цікаво. Хто він? Ім’я справжнє чи він як Шістка? Чи як я. Соломея через «Е» - щиросердо зізнаюсь, думала недовго, та вийшло вдало. На що мені схоже це слово? Наче змія сичить. А чи може тут під землею бути змія? Що як одна під ліжком? Фу, припини!

Натягую ковдру. Все ж треба розібратися з цим Михайлом. Я не буду прибиральницею з освітою академії. Хоча ні, краще вже так, ніж секретаркою чи подругою з особливими послугами. Чи була я такою для Лавра? Не стала, бо примус не спрацював.

Добре, що косметика залишилася в квартирі. Немає спокуси зробитися краще. Я – це я. Та ні, вона – Озара Згук – це Я, а тут на ліжку в темряві причаїлася тінь. Залякане дівчисько, що тремтить й скручується в клубок.

Це нова я. Так підійде?

Перемовини з собою виснажливі. Я вже майже звиклась з позою й кривим матрацом. Може він акумулює мою психе, щоб віддати вранці для бадьорості? Треба розпитати, бо зараз я надто ніяка для думання. Про академію. Орлів і слонів. Савану й дикорослі абрикоси, що пробиваються крізь вічну кригу Антарктиди. Йду за слідами ведмедиці й в барлозі бачу себе. Я – це вона. І я – це не я, а вона… Падаю в темряву й знову очі звикають до чорноти. Тиша завелика. Я маю бігти чи принаймні плеснути в долоні. Чи я ще жива?

Не відчуваю свого тіла. Технологічне ліжко пожирає свідомість.