Збирачі хаосу

«Музика сповнювала залу, але танцмайданчик лишався порожнім. Екрану не вмикали, щоб запобігти сюрпризів. Організатори оглянули кожен закутень, пересвідчилися в безпеці й відповідності плану, та ніхто не мав спокою. Безглуздо вірити, що Озара Згук не мислить помститися, тож народ просто чекав, удушений її незримою присутністю.»

Лівий берег столиці – місце, де я була від сили двічі. Це вдруге. І я тут застрягла. Сиджу на дивані й втуплююся в шафу. За скляними дверцятами порожньо і я бачу власне викривлене відображення у задній стінці. Мішкуватий темний одяг, капюшон – якоюсь такою я є зараз. Це одна з восьми квартир Гремі й він люб’язно надав її мені як прихисток, доки не розрулимо. Сам брат зараз у справах і я можу тоскно гортати стрічку.

Сьогодні отримують дипломи. Буде випускний. Моя сукня так і не виїде від кравчині. Диплом прийде поштою. Мединка пише. Я вже й забула про її існування, а після прочитаного захотілося зробити це знов. «Мені шкода, та я мала подбати про себе. Лавр і Квітка тепер усюди ходять разом. Не приходь на випускний» - іди в сраку, солоденька дуполизко, і Ликерію забери з собою.

Холодильник майже порожній і я не маю як відволіктися від думок. Тут навіть телевізора немає!

От би з’явитися на випускному в масці й чорних оксамитових рукавичках. От би покликати духівців і вивести на проєктор усі їхні грішки. От би зачинити входи й виходи і просто їх усіх спалити.

Клацає замок. Я знаю, що це Гремі, та що як?...

- Я розповів батькам. – лунає з порога. От срань!

Серце калатає. Сідаю рівно й витягую шию. Мене підтрушує. Брат засапано заходить до кімнати й риється в рюкзаку. Дивлюся йому за спину.

- І? – двері зачинилися. Я досі не чую криків.

- Що – і? – Гремі розсіяно дивиться на мене. Він копія батька настільки ж, наскільки я схожа на маму. Згуківське випнуте підборіддя, видовжене обличчя, гострий погляд з-під насуплених брів.

- Де вони?! – мені уривається терпець. Встаю й виходжу в коридор.

- Не знаю. А де мають бути?

Це якась насмішка. Гремі зиркає на мене склистим морозним поглядом. Хоч це у нас спільне. Батькове. Дістає з рюкзака ноутбук і звіряється з годинником. Ставить на кухонний стіл і підкликає мене кивком голови.

- Він хоче поговорити з тобою. Є вихід. Все буде добре, Озі. – посмішка натягнута, ніби має сказати «Все буде по його волі».

- Зараз? – мечусь до дзеркала й перевіряю свій зовнішній вигляд. Що ще я хочу там побачити, як не опудало?! – Стривай, я не…

- Байдуже. Нема часу. Сідай.

Я обвалююсь на стілець, ніби усі м’язи в моєму тілі враз перестали функціонувати, а кістки розчинилися. Спинка втримує мене від падіння. Брат вмикає онлайн-зустріч, розвертає на мене монітор і сідає навпроти. Обличчя в нього, немов на похороні. Що відбувається?

Система вантажиться, а тоді я бачу два чоловічі обличчя. Сльози й посмішка виникають одночасно і я майже скрикую «Тату!», але він не сам. Для родинних справ потрібні родинні юристи. Чи я неправильно трактую професію хрещеного? Знаю лиш, що він також духівець. Скошуюся на брата – киває: знав.

- Вітаю. – батько киває й послаблює краватку.

Хрещений незворушний. Я навіть не знаю чи впізнає він мене. А як я його впізнала по фото десятирічної давності? Різкі скули, орлиний погляд темних очей, великий ніс, підтиснуті губи. Засмаглий. Волосся з сивиною зачесане назад. Батько постарів, а ви досі на коні! Цього я не скажу.

- Привіт, дякую. – що приділив мені час. Не місце для сарказму, тож я вгамовуюсь. Нас розділяє екран, та по відчуттях вмістилися б сотні кілометрів.

- Поговорімо про справи. – батько вкладає руки на стіл й зчеплює в замок. Ілі зі мною десятки разів бачили цю позу, як завинили, тільки ж тату – це я тут жертва! Він веде далі: – З академії мене повідомили про труднощі. Твій брат потвердив. Твоя поведінка не відповідала репутації родини, чи ти це визнаєш?

- Чухня! – слова вириваються потоком, я не встигаю обдумувати. Сльози знову руйнують макіяж. Тут є серветки? Гремі вимахує руками. – Тату, мене змусили! Той бовдур використав психетехнологію: я не винна.

Батько здіймає руку й починає клацати в телефоні. Якого біса? Хрещений мовчить. Підписаний як Єрмак Нестяма і я намагаюся пригадати чи хоч колись чула це ім’я. Підтираю очі, шмигаю носом. Треба продовжити: має бути запис, тож нехай мої свідчення будуть чітко задокументовані.

- Я не покликав Вірляну, бо не хотів тут оцих емоцій, - батько досі дивиться в телефон. - тож зроби ласку: не скигли й прийми свою відповідальність. Це доросле життя. Таке трапляється. Думаєш, у нас з мамою шлюб був завжди ідеальним?

Чи був хоч колись? Я дивлюся на Гремі й бачу лиш порожню суворість.

- Ні, Озаро. – батько відповідає сам собі. Теленьк. Хтось бажає приєднатися. Мій погляд розмитий і я не можу зосередитися на літерах. Хто це? – Дорослі визнають помилки й рухаються далі, тож буде так: ти вже зараз приймаєш пропозицію Лавра Макара і ми швидко справляємо весільну церемонію. Закриту.

- Або? – слово виривається раніше думок. Варіант, де ми з Лавром в довго й щасливо мене цілком влаштовує, але.. – А звідки ти знаєш про пропозицію?

- Доброго дня. – звук розставляє усе на свої місця, а потім я бачу і картинку.

Мене кидає в жар. Обличчя Лавра – це й усе, що я бачу на дисплеї. Картинка піксельна, часом завмирає, а тоді пришвидшується. Я маю щось сказати. Вони усі чекають.

- Привіт. Пробач. - що твій друг такий козляра, та для сарказму знов немає місця. Я плачу, а з динаміка лине заспокійливе бубоніння. Він що, не бачить, що ми не самі?

- Моя принцесо, ну чого ти? Сонцю, все буде гаразд. Говорив з Ярком – він більше не буде. Я післязавтра повертаюся в місто, одразу після випускного. Одружимося, щойно прилечу. Пан Згук про все подбає. Обери сьогодні сукню й ні про що не переймайся. Чуєш, сонцю?

- Як це «Ярко більше не буде»? – сама дивуюсь зі свого голосу: наче повстала з мертвих. Тиха, спокійна, непідкупна. Кошуся на Гремі, тоді на екран, охоплюючи їх усіх заразом. – Я вважала, що тут вирішуватиметься яке покарання очікує на нього. В’язниця чи позбавлення психе.

- Озаро, ні. – Лавр ще більше втискається в камеру. – Ми одружуємося і на цьому конфлікт вичерпано. Така дурня. Ну буває, я пробачаю. Обіцяю не згадувати це більше ніколи.

Справді? А як щодо твого примусу, Лавре? Чи я певна, що тобі не вдалося? Чи я достатньо пам’ятаю усі ранки по наших зустрічах? А дівчата, які були на вечірках, чиї заяви я не допускала до слідства? Озираюсь на батька. Я б поцупила в нього дрібку спокою.

- Або що, тату? – Сиджу, наче в спину штир увігнали.

- Або ти й далі граєшся в справедливість, але поза нашою родиною. – це перше, що каже хрещений. «Нашою», ніби я бачила його на кожному святі й вечірці, ніби я отримувала розкішні подарунки на дні народження, ніби він не зник з мого життя одразу після мого народження. – У банку є певна сума, що може згодитися на перший час. Вважай подарунком до повноліття.

Мені двадцять. Дякую, хрещений. Втуплююся поглядом в Гремі. Яке глупство пропонувати мені подібне у порівнянні до «довго й щасливо». Дивлюся на батька, тоді на хрещеного і зрештою на Лавра. Мене трусить зсередини й нудота знову підступає до горла: дарма я снідала. Жоден з них мене не розуміє. Ні, вони не хочуть розуміти. Я дівчинка, що ніколи не говорить про свого батька інакше, як «цей чоловік». Чого я від нього очікувала? Обіймів? Двобою за мою честь? Останнє таки могло бути, але моя честь – той цінний товар – вже зіпсута, тож мене можна списати, викреслити з родинного дерева, якщо тільки не долити свіжої крові – перспективного ДУХівця Лавра Макара.

- В сраку. - натискаю на червону.

Не хотіла б, аби це було останнє, що я скажу Лаврові й батьку, та мене знов трусить і я більше не можу. Бахкаю кришкою ноутбука й дивлюся на Гремі.

- Мг. – це що, посмішка? Та, яку ховають за стиснутими губами, а вона проривається в кутиках очей.

- Тобі смішно? – мене досі трусить. Я схлипую. Брат – чудова мішень випустити пару. – У тебе шок, так? Як я вас усіх розчарувала, а? Ну давай. Скажи, що я дурепа й зіпсувала собі життя!

- Мене б ти розчарувала, якби погодилася.

Брат дістає картку – квиток до моєї волі, а потім ще папірець і ключі. Підтягую їх до себе. Погляд досі затуманений і я глипаю на нього. Будуть пояснення?

- Вона твоя. Подарунок від мене. До повноліття. – Гремі підморгує – і я кидаюся йому на шию. Є таки одна людина в світі, яка за мене. І як дивно, що він є членом моєї родини.