Збирачі хаосу

“Люба Озаро,

Тебе бачили на блудливій вечірці рука в руку з Харитоном Северином Нестямою. Там само ти представилася іншим іменем. Дякуємо за спробу зберегти честь родини, однак тобі не вдалося, маленька шльондро.

Запрошуємо в родинне коло до обговорення,

Мама і Тато”

Відчиняю, коли чую вошкання в коридорі. Мені час. Нестяма в червоному костюмі – цей більш винного відтінку – і молочній сорочці. Волосся вкладене “вологими хвилями” - насправді ж міцно зафіксоване. Мені не потрібно наближатися, щоб відчувати міцний мускатно-землянистий аромат. Кепсько буде в машині.

- Які плани на вечір, красуне? – обдивляється мене з ніг до голови. Почуваюся шматком м’яса. – Розкішний вигляд, як у діаманта.

- Кілька коктейлів з босом. Можливо залишуся на десерт. – а що мені ще залишається, окрім як жартувати?

Виходжу в коридор і помічаю бічним зором тінь.

- Трясця, - я могла промовити це вголос. Могла промовити щось інше, але пропищала саме це. Усмішка пробивається крізь вічну замученість. Йому що, щоки важко підняти?

- Ти виглядаєш..

- Гарною, я знаю. – я не хочу, аби мене бачили в топі, з Нестямою і жартівливою. Нехай би хтось інший, але не Полоз. - Можемо рухатися далі?

У ліфті душно й холодно. Ніколи не думала, що це можливо водночас. На вулиці ще гірше. Я в осінньому пальто, бо зимова куртка надто не пасує до всього. Шукаю поглядом джип Нестями, але на сигналізацію реагує інше. Червоний, обтічний ягуар – і я зараз буду в ньому їхати. Ноги зрадливо підкошуються. Зосередься, це робота!

Я наперед. Оббивка в салоні біла. Поруч раптово опиняється Нестяма і я не знаю чи ми доїдемо цілими. Полоз позаду з величезною сумкою. Каже, що там іграшки для допомоги з неба. Уявляю його на дельтаплані й з біноклем, щоб пильніше роздивитися як ми там. Було б кумедно!

- Доки ти зовсім не знахабніла, поясню правила. - Нестяма вимахує руками так, що мені стає тісно. - Не заводь нових знайомств. Не став запитань. Коли мова зайде за поставки, загубися. Ясно?

- У мене особисте запрошення.

- Так, там з цим строго.

- Хірний організовує?

- Сподобався? - аби Нестяма бачив, як мене перекосило. - Роби, що хочеш. Він не важливий.

- Нам точно не потрібні нові знайомства? Я сьогодні чарівлива, як ніколи. – сама не знаю говорю це з роздратуванням чи азартом.

- Якщо тебе спишуть.. Під твою відповідальність. - Нестяма підморгує. Позаду сопе Полоз, але я його ігнорую.

- Ми маємо спільну легенду? - мовчить довго. Що? Невже ми коханці? От піхвюк!

- Подруга з привілеями.

Тілом прокочується хвиля жару. Просто роль, просто вечір: імплант того вартий. Відчиняю вікно і попри протести впускаю в салон холод. Вдих на три - видих на шість. Гаразд, Харитоне Северине Нестямо, світ побачить які у вас смаки на жінок. Сьогодні я не збираюсь ні на краплину прикидатися заради цього довбня. А як щодо залізяки в потилиці?

Двигун реве на прискоренні. Вибирати машини він уміє, треба віддати йому належне.

Біля високого будинка на набережній висаджуємо Полоза разом з лахами. Мене ще ніколи не супроводжував снайпер. Чи можна бажати попутного вітру? Доїжджаємо до корабля-ресторану. Це той самий? Ні, але дуже схожий. Духи мали б сприйняти це за знущання, але не спільник, як Нестяма. Його навіть замах не виправив.

Я не збиралася потрапляти на шпальти, та тут повно репортерів. Нас намагаються прикрити, однак ловлю очима кілька спалахів і сліпну. Справді спотикаюсь на вході до судна. Бляха. Чи я це вголос? У нас забирають пальта. Харитон кидає погляд на моє плече: помітив, але нічого не сказав. Тоді це маю зробити я:

- Я тренувалася робити кручені. Поки не надто вдало.

- В тебе ще є час поза злагодженням? Дивовижно. – я не розумію він захоплений чи це сарказм.

Всередині кондиціонують тепле повітря, але я однаково вкриваюсь сиротами. Червона доріжка і ми двоє йдемо плечем до плеча. Ігристе? О, іспанія. Два, будь ласка. Канапки, ще і ще. До основної зали доходимо майже ситими, принаймні я. Шлунок зо страху стиснувся так, що ще шматок - і мене виверне.

Проходимо повз дзеркало.

- Справді схожі на фатально закоханих. – визнаю. Є між нами дещо спільне, та водночас ніщо не об’єднує. Я говорю правду, бо мені начхати, а Нестяма, бо думає, що його правда лестить.

- Ми мило виглядаємо разом. – його рука ковзає в мене по спині й зупиняється майже на стегні. Схиляється до мене. Кафа з птахом відблискує – везе ж мені на орлів. – Аби ти щодня виглядала так, як сьогодні…

- Пішов ти... - говорю тихо й відвертаю обличчя: ми вже входимо до зали.

Гадаю, дрескод був не таким вже й обов’язковим. Ще кілька жінок вдягнені кричуще відверто, а решта кому як зручно. Чоловіки в костюмах, спортивних штанях, светрах. Нестяма видається особливим на їхньому фоні. Власне, як і я.

Розслабляюся. Цю публіку неважко здивувати. Я могла б їм сподобатися, видатися “милою”, та їхні гріхи потребують іншої сторони. Вони прагнуть побачити примхливе, капризне стерво - і я з задоволенням випущу себе на волю.

“Звідки тобі знати чого хочуть інші? Можливо, буде достатньо, якщо ти будеш собою?” - голос психологині в голові відчувається, ніби мене облили з відра. Я справді не знаю, але я й не готова дізнаватися. Сьогодні, так і бути, скористаю стару схему, а від завтра чи з понеділка, чи з нового року – упс, рік тільки почався - будуватиму нову. Чесна особистість: жодної брехні, шахрайства й маніпуляцій. Як це буде чудово!

- Ти привів її. - голос Хріна безрадісний, ніби він не хоче всадити мені поглибше. А, він просто не може. Гадає, що через Нестяму, але я могла б його розчарувати. – Без окулярів? Яка чудова конспірація.

- Не треба бути ясновидицею, щоб знати, що до кінця вечірки ми плаватимемо з колодками на ногах. - Я посміхаюсь. На обличчі Нестями проскакує жах, але він швидко опановує себе й першим сміється з мого дотепу. Я підходжу майже впритул до Хірного й широко розтуляю повіки. – Лінзи.

Хрін осміхється, зиркає на руку, що досі стискає мою талію, і йде.

Гуляємо основною залою. Нестяма ні на секунду мене не відпускає, ніби ми на вечірці упирів і всі от-от на мене кинуться. То зап’ястка торкнеться, то по спині проведе, то руки на стегна вкладе. Огидно, огидно, огидно!

Харитон не квапиться мене знайомити. Підозрюю, він сам не знайомий з публікою. Кримінальний світ – не його: я б і то краще впоралась, якби забажала. Від нудьги нас рятує його давня знайома. Її звуть Лада. Мені незвично асоціювати її водночас з ліжком Нестями й родинними зв’язками з Хірним. Сама з себе мила – така собі лялька Барбі - і я не маю нічого проти, окрім думки, що Хрін - то її батько. А ще Лада також зиркає на торкання Нестями і ми однакової думки про все це.

Говоримо про те, про се. Щемко повертатися до того, до чого я більше не маю стосунку. Коли я востаннє була в кіно? А як щодо ресторану? І так щоб без цілі переконати брата чи після роботи, коли вдома нічого їсти. От просто сходити самій чи на побачення. Я не лежала у ванній понад чотири роки. Не знаю чим особливі останні колекції залюблених брендів. В мене й їхніх речей не залишилося.

Перемикаю увагу. За вікном хуртовина й темрява - не та допомога з неба, якої я чекала. Віджартовуюсь і відходжу вбік. Що як це перевірка і цікаве я побачу, лише якщо буду достатньо своєю? “Ти не стараєшся” - я вже запланувала сказати це Нестямі, однак до того маю сама зробити бодай якийсь крок.

Цей корабель також має стояти на сваях, інакше б мене хитало. Заходжу до сусідньої зали. Потираю плечі, ніби тут холодно. Компанія готується грати в більярд. Я впізнаю кількох випускників академії. З деким я вперше спробувала стимулятор психе, а потім його подружка тримала мені волосся. Вони були старшаками, коли я вступала, тож не знають про мою ганьбу. Сподіваюсь.

- Народе, вітаю! - вигукую і підступаю ближче. Я заохочена, проте не весела. Вони геть розгублені. Мене не впізнають - яке чудове співпадіння. Водночас, якщо вони не знають мене, нема гарантій, що не впізнають прізвища батька. - Меланія Кушнір, забули?

Бляха, чому я обрала саме це ім’я? Чому взагалі пам’ятаю про неї? Пульс раптово підскакує. Мені стає гаряче. Знімаю зі стіни кия, щоб втримати рівновагу. Дерево прохолодне. Твердість заземляє.

- Ми вчилися в академії. На кілька років молодша. Нас не знайомили офіційно, проте я була переконана, що ми знаємо одне одного. - в їхніх очах немає розуміння, проте більше спокою. – Все гаразд, можемо спочатку. Меланія.

Простягаю руку найближчому, міцно стискаю й рухаюся далі. До сраки їхні імена. Впевнена, двох «сирен» не влаштовує, що я замахнулась на їхнє товариство, однак, рибоньки, я не претендую на ваших жеребчиків. Знову повертається вервечка розмов, що мене більше не стосуються. Єдина відмінність: я відчуваю ностальгію й спільні проблеми пом’якшують осад. Так, той козел всіх валив. О-о, у тої суки спробуй списати. А вечірки - так, ну, всяке різне, але згодна, я б пішла на одну. Замовчую, що я б пішла туди з Щелепами й дехто залишився б без яєць.

- Меланіє, чорт забирай, а тут ти що робиш? - Питання різке. Аби я ввімкнула голову, спитала б першою.

- Жалюгідна спроба відволікти мене від удару. - мені залишилося забити дві кулі, тоді чорну вісімку. Тягну з відповіддю. Готуюсь повільно. Протерти кінчик кия крейдою. Розім’яти плечі. Нахилитися з різних боків. Виставити руку. Удар. Одна є. Ще маю час. - А ви самі чиї будете?

- Та туди-сюди. Нас нещодавно накрили, то ми поки з Хріном - ой, вибачаюсь, Хірним - тусуємося. Шукаємо лабораторію.

- Фабрика мультиків? - піднімаю погляд. Один і зараз виглядає сіпаним.

- Ну типу.

Промазую. Більше тягнути не можна. Відіграю отупіле обличчя: воно має додати мені чесності, на яку я досі не хворію.

- Я тут за запрошенням Хріна. – підморгую їм. – Маємо справи з Нестямою-молодшим.

- О, управління, то так і кажи. - озивається дівчина з диванів. Вона може бути з молодших, але я не думаю, що вона взагалі має освіту. - З академії дві дороги: чи сидіти, чи садити - і обидві сходяться тут.

Її регіт підхоплюють ще кілька. Я стримано посміхаюсь, ніби мені не можна реагувати на такі прості жарти. Знов моя черга. Луза прямо на шляху. Забиваю останню кулю, тоді вісімку.

- Сука! - звучить одночасно з тріскотом дерева. Кий перетворюється в дві окремі палиці в руках опонента. Добре було б пам’ятати його ім’я. Ніздрі роздуті. Обличчя червоне. Зуби зціплені. От-от перекусить сигару. Інстинктивно відступаю на крок. Його обличчя раптово змінюється, коли отримує прикурити. - Ладно, пішли покажу цяцьки. Хрін каже, що це ще так - напрацювання, але ви ж любите закупити лайно прототипне по собівартості, тоді постріляєтеся й вдосконалите якось самі.

Мені не подобається почуте. Ще менше я задоволена тим, що на мене чекає. Герметичний залізний склад, затоплений у воду. Нагорі вечірка з репортерами, а тут навіть охорона не стоїть. Вони не чекають викриття. Ми вже тут і ми ніхріна не робимо.

- О, диви. - відсуває кришку ящика. Так і починається моя презентація. Малі прямокутні корпуси, що можуть бути чим завгодно. - Потестуєш?

- Що за хрінь? - не хочу втратити руку. Сміються. Нехай.

- Мультитаскер. Якесь там Р-хрін-зна-що. Хочеш - буде ніж. Хочеш - хлист.

- В чому фішка? Такого лайна повно на ринку. - я не впевнена у своїх словах, проте головне - те, як я звучу.

Переглядаються. Хлопець створює з уяви ніж і починає рухатися до мене.

- Перерізування. Чула за таке? - скорочує відстань. Що далі? Кине? Вистрелить? Подовжить лезо? - Частинки в цій штучці такі дрібні, що можуть перебити будь-яку існуючу технологічну зброю. Рівного бою не вийде.

- Шик, а що в інших коробках? - розвертаю голову, досі тримаючи його в фокусі. Ти зупинишся колись, довбограю, чи мені тебе зупинити?

- Так ти цей мультитаскер ще не затестувала. Я ж маю показати як працює.

- Але ж як, якщо ти розтринькав усю психе?

Примус не спрацює, точніше він мене так вкурвив, що я вже не потішуся малим. Роблю випад вперед і хапаю за лікоть. Він обм’якає й хилиться на бік. Вибила. Не все, ще оговтається. Ніхто не помітить чи він спершу заточився, чи я його торкнулась.

- Ти сам мені в академії пояснював, що речовини й технології не можна змішувати. Ти ж зовсім не знаєш, коли розгубиш весь ресурс! - Натурально. Чисто. Я задоволена.

Друзі кружляють над ним і продовжують квоктати. Увага повертається до мене лише частково, але я таки бачу новинки. Автомат, що стріляє психе: покращена дальність і точність. Тепер можна будь-якій макаці дати, і та вистрілить. Щелепи ХЛ, які мені навіть підняти важко. Хто тільки буде ними користуватися? І яку тварюку можна з ними створити? Костюм-невидимка - вже бачили таке – зачаїтися можна, а в русі лажа. Кастет, що при синхронізації дає захист всьому тілу.

Окрема частина - імпланти. Швидкість, гнучкість, сила, молодість, пам’ять, бозна скільки суперсил для маленького хирявого організму. Навіть придумали, як можна ставити кілька за раз. Оце так!

- Це моя улюблена технологія. - дівчина закриває кришку над імплантами. Вона не належить до “публічного товариства снобів”. Я небагато знаю про неї: лиш те, що займається обліком. - Люди з радістю ставлять імпланти, навіть не підозрюючи, що все помарковано. Зайдеш в базу - і знаєш геть усе. Компанія може відслідковувати переміщення, коригувати графіки й навантаження: дуже зручно.

- Ага… - і страшно.

Я думала про це, але тільки зараз мене охоплює жах. Тобто, це ж очевидно, але я ніколи не дивилась під цим кутом. Здавалося, що імпланти просто існують, а управління активно займається впровадженням, аби допомогти службовцям виконувати свою роботу! Ну і вербувати новачків - це вже формальність. Питання лиш в тому: чи має це значення? Цінність не піддаватися примусу більша від ціни, тож хрін з тим слідкуванням. Світова змова й так відбувається, то що ж тепер?

Я все ж беру до рук мультитаскер і роблю кілька впевнених імаджинацій, перш ніж двері, з протилежного боку відчиняються. Тут був інший вхід? Продумано.

- Соломеє? - голос Нестями стурбований.

Поруч застиг ще один силует - високий і худий. Хрін з ним.

Набираю серйозного вигляду. Кидаю прощання новим знайомим і дефілюю через залу. Мультитаскер досі в мене і я не маю куди його сховати. Підбори вистукують. Я нікуди не поспішаю. Якщо доведеться, Хірного також спишу.

- Як тобі? – він хоче звучати невимушено.

- Ми ж не обговорюватимемо це тут. Ціни підскочать захмарні.

Нестяма повертається до Хірного. Брови будиночком, ніби мою відповідь можна трасформувати у питання.

- Для вас по собівартості.

Хірний виглядає ображеним. Мої слова чіпляють? То послухай ще дещо, довбню:

- Ми відкладаємо угоду на місяць. Прототипи потребують допрацювання, особливо кастет і мультитаскер. Там хлопцю стало погано, а він просто в руках штуковину потримав. - Хірний відкриває рота, ніби рибка. - Готовий на собі протестувати? Як ні, тоді розмову закінчено. Северине, в нас ще є зустрічі.

Останнє зайве, та я вже увійшла в роль. Нестяма мовчки киває, проте я відчуваю його лють. Це дурість, але я сама підходжу до нього, приобіймаю за талію й пхаю мультитаскер за пояс біля хребта. Ніхто не помітить під піджаком. Нестяма виструнчується.

Йдемо нагору, забираємо пальта. На вулиці нам підганяють ягуар. В машині Нестяма вихоплює мультитаскер і відкидає мені на коліна. Стартує різко і без гальмування вирулює набережною. Ми пропускаємо точку висадки Полоза. Мчимо пустою набережною. Вже за північ, я й не помітила.

Поворот. Автівка ковзає по льоду. Я пристебнута, але це не врятує. Кричу:

- Харитоне, зупинися!

- Дурне стерво, ненавиджу тебе. – він кладе руку мені на коліно й всміхається. Я хочу скинути його руку з себе, але він надто сильно стискає. – Я сказав мовчати! Одне просте завдання: ніхріна не робити, ні до кого не чіплятися.

- Я загубилась, як ти просив.

- О, а потім як знайшлася! Сука.

Це вже не смішно. Мені боляче. Буде ще гірше, якщо ми розіб’ємося. Мій годинник вібрує, але я не наважуюся глянути. На телефоні Нестями висвічується дзвінок. Я не можу прочитати, але на фото вони з Полозом – усміхнені, розчервонілі й з кухлями пива. Нестяма викидає телефон назад – на сидіння, підлогу, я не знаю.

- Ми розіб’ємося. – я знаю, що маю боятися, але цього не відбувається. Усе вимикається. Говорю рівно й чітко. – Будь ласка, спинися.

Моїх слів недостатньо. Нестяма продовжує повторювати, що я сука і все зіпсувала. Вкотре.

Налаштовуюсь. Харитон не здичавілий. Це було б просто: коротке навіювання і все. Можливо, я б навіть зробила так, що він перепив і ніколи не здогадався. Поза тим я можу помилитися й усе піде шкереберть. Спрямовую психе на машину. Механічне керування сильніше, але і мої зусилля не малі. Нестяма може чинити спротив, але він піддається. Відпускає мою ногу, знижує швидкість, обома руками зарулює на бордюр.

Я не можу приписати всі лаври собі, але машина стоїть ціла на узбіччі і ми в ній також.

- Я здивований. – Нестяма глибоко дихає й дивиться на власні руки на кермі. - Ти могла скористатися примусом.

- Друзі так не вчиняють. – буде дурнем, якщо повірить моїм словам. Під носом мокро. Витираю долонею, розмазую червоний слід. Давно такого не ставалось.

- Озаро, в тебе кров. – звучить надривисто.

- Не треба хизуватися знанням мого імені.

- Ти перестаралась. Згук. – Нестяма тягнеться до ладника перед моїм сидінням, тоді розвертається і хустинкою витирає обличчя. Кров залишає солоний присмак на губах, але досі я не знала, що плакала. – Спокійно, все буде гаразд.

- Я зробила це для тебе. Тобто для ДУХ. – так навіть краще. Ще раз простягаю йому мультитаскер. – Мені сказали, що ця хрінь ріже старіші психетехнології. Треба все потестувати, а ще знищити оцей склад Хірного.

- Ти думала, я не знав? Це мала бути найцінніша покупка. – Нестяма затримує руку на моєму підборідді, змушує поглянути у вічі. Якщо утне ще щось, я застосую примус. – Ціную твою відданість, але наступного разу роби як я наказую. Тобі не треба думати, кицю. За тебе вже все продумали.

- Я старалась.. Ти знаєш. – немає жодного шансу, що моє обличчя виглядатиме невинним, але Нестяма бачить в мені те, що хоче. Зараз це мені на користь.

- Кицюню, ну, не тремти так. – Харитон гладить моє волосся, торкається потилиці. Все тіло зіщулюється. Яка ж я вразлива, чорт забирай! – Я й не думав, що ти така віддана справі. І мені.

Нестяма затримує руку на моєму плечі. Я не можу думати. Порожня й виснажена. Шмигаю носом.

- Я ціную твою відданість, Згук. – стискає плече сильніше. Чи він зараз свідомий, що тисне на рану? Чи він спеціально? Болить не більше звичайного, тож я не реагую. – Поїдемо в управління, кілька звітів і ти вільна. Або може хочеш ще покататися?

Мотор гарчить. Хитаю головою й відхиляюсь до вікна. Нестяма знімає ручне гальмо, перемикається на драйв – і ми знов летимо набережною. Я видихаю. Руки починають тремтіти – зчіпляю в замок. Нестяма вмикає музику. Наспівує. Розвертається деінде й їде в зворотньому напрямку. Годинник знов вібрує. Дивлюся: це Полоз. Пропущені, повідомлення.

- Передзвони йому. – Харитон перекрикує музику, тоді скручує гучність. Голос тремтітиме, тож я тягну час. – Зараз.

Це наказ.

Набираю, крутячи в руці мультитаскер. Чи усвідомлює Нестяма, що я можу його вбити? Отак просто, прямо зараз. Шукаю і не знаходжу причини зачекати.

«Сіль, ви мене проїхали. – Полоз стривожений. Цього не чути в голосі, але я вже вивчила: чим він спокійніший, тим паскудніше всередині. Десь як і я. – План змінився? Ви де?»

- Скажи, що ти, сука, запорола весь задум і ми зараз його заберемо.

Зиркаю на Нестяму. Чи маю я повторити дослівно? Гадаю, так. Проказую і чую: «Ми все владнаємо.». Кладу слухавку. Немає сенсу пояснювати: я вже бачу його на розі.

Полоз заскакує на задні й лається. Нестяма переказує як я шляхетно хотіла йому допомогти і звично для себе усе спаскудила. Йому «не віриться, що в академії ти була аж такою бажаною». Дивлюся у вікно. Можливо, я зараз розчинюся? Ні? Шкода.

Харитон заїжджає на площу. По обличчях видно, що лише я виходжу. Чого вони чекають? Розблокуй срані двері! Дідько, мультитаскер. Простягаю Полозу назад. Тепла, велика долоня перехоплює мою. Це ніби імпульс. Зі мною поділилися психе, але крапля цукру губиться в солоному океані.

- Солодких снів, Згук. – Нестяма витріщається на мене. Я відчуваю вторгнення його психе, але навіювання не працює і я лиш відмічаю агресивну складову. Так хочуть або вбити, або…

Виходжу на повітря. Маю йти до управління. Все, чого я потребую - видихнути й відіспатися. З протилежного боку площі яскрава вивіска цілодобового фастфуду. До сраки це все. Я хочу нажертися й тільки тоді ляжу спати. Беру найбільше меню й сідаю перед вікном. Моє відображення зливається зі засніженою площею. Цегляна будівля оточує її півколом, ніби амфітеатр чи арена. Двобої давно відмінили, тож в літній сезон функціонує фонтан, а зараз хурделиться сніг.

Ігнорую біль в стегні, потоки туші, тремор і ослаблу психе. Я могла померти сьогодні, але й це не важливо.

Рахую секунди червоного на світлофорі, доки не загорається зелене. Сміттєвіз проїздить з веселою іноземною музикою. Чоловік швидко проходить площу: наскільки дозволяє паморозь. Кроки мілкі й мені варто повчитися в нього обережності. Попри хуртовину, я досі бачу численні сліди від санчат й доріжки пішоходів. Пробігає пес, струшуючи з хутра снігову шапку.

Життя триває і мені страшенно хочеться в нього вгризтися.