Збирачі хаосу

“- Використання психе має відлуння у кроках. Воно дає ситість і розморює, ніби ти вовк, що повернувся з ловів. Я завжди можу відрізнити обдарованих на нюх. Вони також можуть. Це запах домінування - і мій серед них найсильніший, бо я використовую Щелепи. Я обкрадаю сам себе і стаю тільки більшим, і більшим, і..

Грюкнули двері. Палець сіпнувся - телефон заблоковано. З десяток пар чобіт вибивали ритм володіння психе.”

Чекаю на вулиці, доки тіло заносять до будинку. Не ґречно називати поранену людину тілом, але Замизганий светр заслуговує. Я дрижу з накинутою на плечі курткою. Вранішнє повітря найхолодніше.

Дерева січуть небо гіллям. Мене кличуть на прізвисько, що вкотре підважує привиди минулого. Я не хочу озиратися, тому роблю два кроки спиною, а тільки тоді розвертаюсь.

- Це Настя. Вона огляне твоє плече.

Пригадую жінку в тренчі на площі. Чи то була куртка? Довге волосся і спогади Полоза - надто розмиті характеристики, щоб я вимовила: “О, Насте, чула про вас”, та водночас цього досить, аби я не сказала “Чому ми раніше не зустрічалися?”.

- Їй можна довіряти? – це питання також справедливе. Люди всяке говорять.

- Так. – відповідає сама Настя, тоді дивиться на Трояну. – Так же ж? Так.

Після кивка Трояни я згоджуюсь на огляд.

Кімната не обладнана. Овальний стіл застелений клейонкою. Руса вклали на нього й ставлять поруч крапельницю. Блакитні халати метушаться. Вони не білі, щоб кров не здавалася ядучо-яскравою. Буде фонтан, щойно знімуть турнікет. Хотіла б я це бачити. Мене ведуть далі. Настя пропонує присісти на стілець, ніби я його сідлаю. Руки вкладаю на спинку. От дідько, це боляче, а я ж досі під «кайфом».

Кров довго відтирають вологими рушниками і я не можу перестати думати, що ганебно помру від загноєння рани. Нічого страшного, принаймні з її слів. Я точно не знаю Настину спеціалізацію – медик, та й усе. Маю вірити, бо хто я така, щоб сперечатися. Так?

Кілька швів. Руку не напружувати. Настя залишає на столику рецепт і пляшечку пігулок. Знеболювальні? А, снодійні. Хочу закинути одразу три. Ні, зазирну в інструкцію. Літери плутаються з думками й ловлю себе на тому, що телефон вібрує по столу, а я тупо дивлюся на усміхнену либу Гремі.

Дві хвилини тому він отримав листа. Упс. Тягнуся лівою рукою. Боляче, зараза. Дзеркалю рух й таки прикладаю телефон до вуха.

- Так? - сухе й ледве існуюче.

- Святі їжаки, дурепо безмозка! - він серйозний, а мене зараз порве зі сміху. - Що за фарс?

- Вибач. - голову тримати несила. Опускаю й вдаряюсь в спинку стільця. Випростуюсь. - Ай!

- В мене нарада. Ти маєш хвилину.

- Та я була на завданні. Усі так роблять. Просто не встигла скасувати. Я в порядку. Ще раз вибач. - коли муха потрапляє в павутиння, кожен наступний рух тільки погіршує ситуацію. - А ти..

- Що я? Озі, немає часу на дурню.

- Ти справді побачив повідомлення про мою смерть і вирішив подзвонити - ну - мені?

Я вже знаю відповідь. “Ти несерйозна. Я знав, що це жарт. Нічого з тобою не сталося б, дурепо безмозка.” Чим довше Гремі мовчить, тим тривожніше я почуваюся. Гмикає в слухавку. Протяжно зітхає.

- А й справді. Я розхвилювався: не міг повірити, що тебе справді може не бути. - ого! Я й не думала. - Точно все гаразд?

- Збиті коліна, кілька подряпин, а так звісно. Куди я подінуся? Я ще не встигла обісратися, щоб в новинах показали. - вичавлюю сміх. Здвигаю плечима й сичу, відтягнувши телефон від обличчя.

- Які б не були часи, ми однієї породи. Люблю тебе, гівнючко. - чекає п’ять секунд, тоді додає: - Кінець зв’язку.

Відкладаю телефон. Прикро, що йому знадобилася моя смерть, щоб вимовити це вголос, та я посміхаюсь, бо мені й цього не вистачило.

- І я тебе люблю. - говорю до телефона й зморгую сльози.

- Це мені? - третя срань за день. Як це витримати?

- Ти маєш розважати Нестяму. Ми мали план! -злізаю зі стільця й дивлюся в пройму. Не можу стриматись: - Виглядаєш, ніби в тебе стріляли.

- Робота така. Ти також.

Очі Полоза припухлі й червоні. На скроні пульсує вена. Все тіло надимається від кожного подиху. Він пішки сюди дістався?

- Ні, серйозно, чому ти тут? - я пропоную йому стілець. Залишається стояти, водночас дивлячись і в мою кімнату, і в коридор.

- Привіз кров. - він ще й посміхається. Як чарівно.

- Ніхто більше не міг цього зробити?

- Ти б хотіла, аби я був деінде?

- Ні, я хочу тебе вкласти в ліжко. - наші погляди зустрічаються. Запалений розум шукає уточнень. Дідько. - Я серйозно. Тобі треба проспатися, а не возити кров - було б для кого!

- Чим менше людей знає, тим краще. - Полоз киває, я схрещую руки на грудях: це геть не виправдання. Дивиться на двері «операційної». - Ви знайомці?

- Га? Хто так говорить?

- Я.

- Це вигадане слово.

- То знайомі чи ні?

- Ні. - прикладаю долоню до вуст. Полоз зводить брови й скорочує відстань. Тепер він нависає наді мною. - Раніше ми зналися, а тоді він дещо зробив і тепер я не вважаю, що знаю цю людину. Недруги, підійде?

- То це?.. - руки Полоза стискаються в кулаки. Увага вже зовсім поза нашою розмовою. - Той самий? Я маю з цим розібратися?.

Не знаю він питає чи стверджує, але я не хочу, щоб витримування Замизганого светра три години в бусі виявилося даремним.

- Полозе, - перехоплюю зап’ястки. Координація лівої руки гірша, ніж мені хотілося б, але достатня. Стискаю міцніше, доки він не звертає на мене увагу. - по-перше, ти нічого не маєш з цим робити. Ні з цим, ні з чим іншим, бо я сама зі своїм лайном можу розгребстися. По-друге, хлопець в операційній мене ні до чого не примушував. Він просто довбень, та й усе. По-третє, минуло понад чотири роки. Мені вже байдуже на все, що сталося. Я просто живу собі далі й пораюся з гнівом. Те, що ти показуєш мені поганий приклад, не наближає мене до контакту з собою.

- Нахапалась в терапії?

- Так.

Киваю, аж зіштовхуємося лобами. Сміємося й розходимося по кутках. Полоз глибше ступає в кімнату й зрештою всідається на стілець. Я не проти спертися на стіл. Дивлюся на телефон, тоді знов на Полоза. Є моменти, коли треба помовчати. Запхати язика в сраку й не наговорити зайвого, але я не маю почуття міри ні в ці миті, ні коли таки маю дещо сказати.

- Дякую, що приїхав.

- Я..

- Так, знаю: це для нього. - за стінкою чути крик. Це перший чи інші я просто ігнорувала? - але мені також твоя присутність приємна. Водночас не відмовлятимуся від слів, що ти маєш проспатися.

- Ага. - Полоз сує руку в кишеню куртки, тоді викладає на стіл футляр. - Гарна робота, Сіль. Я б виписав тобі премію, але якщо твоє володіння щелепами ми лишаємо в секреті, то от дещо..

Я б вічність тримала інтригу й вгадувала, але Полоз сам знімає кришку. Чорне обколоте лезо. Ручка з кістки примотана шматком шкіри. Це лава, що застигла й спресувалася в мінерал - обсидіан. Коли Полоз вперше зацікавився зброєю, то замість технологій батьки підсунули йому цей ніж. Психе важлива, але є й тривкіші речі. Щелепи можуть мене підвести, а от справжній ніж - ні. Хіба що я й далі підставлятиму плечі під кручені кулі. Я втуплююся в ніж, аби не бачити як Полоз дивиться на мене, аби не думати про це.

Втома бере своє. Мені вже важко відрізнити що відбувається в моїй голові, а що я чую від Полоза.

- Це добре. Класно. Ти класний.

Я кліпаю, тоді опиняюся вже на ліжку, вкрита й з подушкою під головою. Заплющую очі. Сьогодні я могла померти. Гарна відмазка, аби безкарно говорити дурниці