Збирачі хаосу

“- Склад геть порожній. Залиш хоча б два ящики, хай йому грець. - Харитон плечем притискав слухавку до вуха. В одній руці кава, іншою клацав по мищці. Зображення з камер спостереження виглядали надто вже театрально. - І де ти кажеш твої люди?

- Троє на вході. Один в третій залі. Ще двоє внизу. - голос шипів, інтонації щомиті змінювалися. Харитон і не помітив би, якби мовець став іншим. Чи не так?

- Шестеро? Мої нізащо не повірять, що це всерйоз. Останнім часом стали перебірливі й підозрілі. От Орест перепитував чи інцидент на боях не відлякає вас і чи не краще пришвидшити...

- Я маю пожертвувати більше людей просто аби твої пси повірили в п’єсу? Не мели прутні, довбню.

- О, Ладо, радий, радий чути. - Харитон змінився в обличчі й заусміхався. - Побачимось якось за лаштунками? Можливо за тиждень, як преса вгамується.

- Побачимо. Я залишила флешку з хтивками в каюті, мій малий завтра зайде. Гаразд?

- Так, тільки навіщо мені ці подробиці?

- Щоб без коників. - знову писки й шуми. Зміна шифру. - І без образ, якщо він одного-двох патрульних підгрібе.

- Та звісно. Хто їх рахує?”

Сьогодні. Слово, з яким я прокидаюсь чи не щодня, але зараз воно нарешті набуває сенсу. “Удачі” - відправити Полозу й Шістці. Абонент поза зоною. Обидва. Дідько, відволічися, Соломеє.

Їдальня управління переповнена. Підіймаюсь на площу. Киваю в прочинені двері рекрутерці. Нові окуляри, клас! А я сьогодні в лінзах. Чому? До біса її.

Сніг розтанув, але вітрюган не вщухає з учора. Чапаю калюжами до кав’ярні, тоді звертаю в реберню. Мені б горнятко з какао, до віконця й споглядати, як людей оббризкують автівки. Ні, чорт забирай. Хочу м’яса. Я не можу з’їсти цілу порцію, але ніхто не забороняє мені стирчати хоч до вечора. Вони зараз обговорюють стратегію - безглуздя, коли все вже сплановано. Перевірять спорядження - як завжди справне, щоправда гірше, ніж у злочинців. Нестяма запропонує нову розробку й вони вдячно всміхатимуться, а тоді облишать її в фургоні.

Сідаю в підземку й волочуся до себе. Не можу ж я в ніч виходити з управління. Це підозріло. Як і те, що більшість написали прощальні мейли. Раніше мали б лишити записки, але, ну, диджиталізація. Як вигребемося, завтра все скасуємо.

В магазині біля дому беру піцу, салат і шоколадні цукерки - компенсація для душі й тіла. Чиїсь сім’ї завтра таки отримають листи. Так завжди буває, але сьогодні писали навіть скептики. Померти за безпеку і за чиюсь брудну сраку - велика різниця. Я також відкриваю ноутбук.

Шістка остання чи десь посередині? Аби не третя справа. Її не зачепить, якщо тільки здуру не забула синхронізуватися, а вона не забуває. Полоз перший. Це факт. Нестяма - цей гівнюк - завжди сховається за його спиною. Ніколи не цікавилась скільки Полоз ловив кулі. Раз бачила, а решта?

“Дорогий брате, якщо ти читаєш цього листа, я спробувала і облажалась. Я більше не зможу дратувати вас своєю присутністю. Я померла. Віддай мою косметику й речі на благодійність, а з кімнати нехай Ілі зробить ігрову. Квартиру повертаю тобі, якщо обіцяєш не водити сюди дівок, молодших за мене. Нагадую, дурбецале, мені 25. Обійми за мене батьків. Я їх любила. Маму більше. Мене вбила система. Розвали там все, хоча, знаючи тебе, не висовуйся. З любов’ю і запотиличниками, Озі”

Вмикаю відео про керування Щелепами. Сьогодні ні, але одного дня…

Вони мають вже почати. Перестрілка максимум дві години. Що як їх чекають з крученими кулями? Як це працює? Пошуковик!

«При звичайній стрільбі ваша психе має поширюватися до цілі, а куля летить прямо за інерцією, створеною поштовхом пускового механізму. Психе - повітря, крізь яке сферичний згусток енергії сягає цілі. Постріл за зміненою траєкторією потребує шасі, за яким рухатиметься куля. Для спрощення уявіть, що ви прийшли на боулінг. Ваше завдання протилежне: котити кулю прямо й позбивати кеглі. - бляха, до суті. Десять секунд вперед. Тридцять. Хвилина. А-ну? - Аналогічно вчиніть з психе: поставте борти. - дідько, назад. - Підлога - психе. Ваша рука - пусковий механізм пістолета. Для полегшення завдання ви можете поставити борти, тоді потрібно лише влучити в певний простір і доведеться докласти значних зусиль, аби куля не досягла цілі. Промені - не єдиний спосіб поширення психе. Якщо свідомо спрямувати психе як траєкторію, тоді куля, ніби скерована бортами, влучить прямо в ціль, попри закони інерції й гравітації. Хіба не дивовижно?! Аналогічно вчиніть з психе…»

Ще й як. За таким же принципом має працювати керування психозвірами на відстані, але мій рівень - Щелепи з ланцюжком, бодай їм. Прихоплюю їх з собою в сумочку, коли виходжу в ніч. Одяг буденний, тож чому я притягую усі погляди, немов магніт? О, Соломеє, ти відчуваєш, що притягуєш, бо в тебе довбані Щелепи, бо за дві години ти видаватимеш людям зброю, бо до ранку хтось точно загине. Це не те саме, що дійсність, бо трохи реальніше за неї.

Беру чай в кіоску за квартал. Так, мені просто необхідний чек. На біса? О, дрібниця, я створюю алібі.

З вагона підземки споглядаю вогні міста. Власне на моєму березі ми їдемо на повітрі, а вже за мостом я глибоко вдихаю й перед в’їздом в тунель загадую бажання. Хочу аби Шістка, Полоз, Трояна і всі, кого я знаю, вижили, бодай їх.. Звісно, я не витримую і роблю вдих. Заплющую очі й розчиняюсь в торохтінні. Відраховую станції за сповіщеннями й зупинками. Змінюю гілку. Їду ще. Хочеться крикнути, що у вагоні бомба й забирайтеся всі до біса, але єдина заряджена істота - це я сама.

На пероні, звідки я маю дістатися до складу, помічаю одного з патрульних. Чи маю я підійти? Звісно, що ні. Рухаюсь до сходів, тоді заходжу в кав’ярню й обираю з меню перше, на що падає погляд. Чи здивована бариста, коли я викидаю стаканчик у найближчий смітник, навіть не пригубивши? Не думаю. З місцевим контингентом таке має ставатися регулярно.

На складі ще нікого немає. Я маю час віддихатися і.. Як у справжніх спецпризначенців виходить керувати Щелепами не захекуючись? Говорю, ніби я якась картонна. Я не повірю, що вони втрачають усю ту психе, що використовують на тварюку. А як інакше?

Вмикаю відео. Перемотувати не буду. “Я обкрадаю сам себе”. Цікаво, як це? О, чорт, двері.

- Вітаннячко, - телефон в кишеню. Посмішка, що віддає гримасою жаху.

Всі ці люди прийшли заразом і готові зіграти в ящик, а я їхня провідниця!

Кидаюсь до амуніції. Бляха, я мала все перевірити. Видаю захисні костюми й тринадцять разів повторюю “синхронізуйтесь”, доки не розумію, що останній для мене. У зброярні новинок немає, все випробуване часом і взяте іржею.

- Два несправні. Де ще? - Трояна обдивляється пістолети.

- Більше немає. - мій голос падає. Я ледве здатна розчути себе.

- Я візьму один.

Трояна пхає пістолет за пояс. Це для грізного вигляду чи вона справді розуміє що робить? Тренерка дивиться на мене. Я маю вирішити кого роззброїти? Очевидно, що хтось помре, але хіба це мені вирішувати?

- Довіримося удачі. - Приймаю другий і підморгую: сама винна. Трояна міняється в обличчі, але не вибирати ж їй кого підставити натомість.

- Соломеє, лівий наруч неактивний. - скарги - це ж добре, так? Вони завжди є, коли люди уважні до своєї безпеки.

- Мій жилет не світить.

- Ніби хто дірку на дупі пропердів. Гляньте.

- Це просто бафф, а не захист.

- І мій жилет несправний.

Срань! Обміни з тринадцятого комплекту на інші геть невтішні, коли ми доходимо до проблеми розмірів і нестачі замінних елементів. Отож, вісім повноцінних комплектів, чотири сумнівні і..

- Ти пасеш задніх. Це зрозуміло? - Трояна тицяє мені в груди пістолетом. Вдруге. Щоправда цей точно не вистрелить. - Я серйозно. І щоб поруч було троє людей. Краще четверо.

Трояно, як ти це собі уявляєш? Ми патрулюємо корабель-склад з безліччю кімнат і трьома поверхами, а довкола мене кружляє третина команди? Я маю її заспокоїти, а натомість розвертаюсь до решти й командую вантаженням на буси. Один - патрульний, що має замінити спецпризначенців. Другий - підкріплення, тобто я і ще кілька смертників.

Коли відсувні двері ляскають, легені стискаються і я беззвучно розтуляю рота. Маю опанувати себе, поки чийсь дармовис не розтруситься дорогою. І чого так лякатися? Хтось помре - це факт, але ж не ти, Сонцю, зіркова принцесо. Без захисного костюма, без пістолета… В тебе і стріляти ніхто не захоче: така ти жалюгідна. Побачать як вправляєшся з Щелепами й розрегочуться. От побачиш!

Теленьк телефона. Зітхаю одночасно з рештою. Хотіла б я бути єдиною, хто отримав сповіщення. “За прогнозом -6. Вдягай шапку”. Дякую, Полозе. Вишукую смайлик шапки й надсилаю у відповідь. Цього немає в плані.

- Повимикайте довбане світло, сракомозкі. - Трояна мене дивує. Одразу знічується й спокійніше докидає: - Вибачте. Просто не світіть і заходьте тихо. Вхід один. За нас вже оглянули, але чекаємо на гостей. Можливо, вплав.

Малоймовірно, що хтось поткнеться морозити яйця в крижаній воді, тож ми розрахували виставити основну оборону біля головного входу.

Корабель зветься лише формально. Він стоїть на воді, але ступаючи на борт я не відчуваю хитання. «Корабель» насправді стоїть на залізному каркасі. Я це бачу, коли перехиляюся за край.

Всередині зимно, та це непогано. Проходимо повз дзеркало. Хтось світить ліхтарем. Я бачу своє відображення й заледве впізнаю. Напевно так Озара Згук і зустрічає Соломею – незнайомку в антуражному спецкостюмі, озброєну Щелепами. Вони обидві здатні на вбивство, але найперше убили б одна одну.

Далі бенкетна зала. Блиск, помпезність, відсутність естетики. Кіч у всій його красі. На столах кілька склянок недопитих і смердить спиртним. ДУХ зірвали вечірку? Пробачте. Я хочу говорити про бомонд академії, але поруч лиш дві мовчазні тіні, що обрали мене за поводиря. Спускаємося на склад: згідно мапи це в трюм. Дно прямокутне і навіть тут я не відчуваю гойдання.

Звіролюди обчистили обчищене і нам лишилися перекинуті ящики й кров’яні розводи. Пішак востаннє спробував стати героєм, чи й геройкою. Сподіваюся, це не когось із наших. Полоз би написав.

- Залишайся тут. Ми пройдемося палубою.

- Я б хотіла кімнати оглянути.

- Як знаєш.

З присутніх тільки Трояна прикриватиме мій зад. Мені майже не образливо.

На самоті я здригаюсь. Кров і метал тхнуть однаково і саме так я уявляю собі запах смерті. Сліди психе існуватимуть ще добу, а серця власників уже не б’ються. Рушаю до сходів, де концентрація більша. Рація біля ключиці шипить. Вона також умовно справна. На поверсі між складом і палубою було багато метушні, особливо в жилих кімнатах.

Світляна сфера звертає з коридора в каюту. Хто окрім мене бродитиме на самоті? Нахиляю підборіддя до ключиці.

- Хто в секторі два, обережно, я підходжу.

Поки я проминаю ще дві кімнати, рація шипить: так я чую усіх, на кого налаштований мій сигнал. “Соломеє, - чи може рація передавати стурбованість? - знайди укриття. Ми всі на палубі.”

- Тож.. - світло з каюти маячить. Мене досі не помітили. Я можу відступити, зайти в темряву будь-якої з кімнат, залишитися на місці. Ступаю вперед. - Я розвідаю що як. На зв’язку.

Вимикаю рацію: Трояна нестерпно гучна і швидше вже мене помітять через неї, ніж сама налажаю. Ковзаю підлогою й зазираю всередину. Один. Вигрібає усе з ящиків, що не встигли зробити до нього. Розхитаний. Неуважний. Набираюсь сміливості, щоб заговорити. Бере з комода пістолет і цілиться у вікно. Навіщо?

Бам!

Мене вдаряє в стіну. За відчуттями плече розірвало, а дивитися я боюся.

- Срань! - я не маю виказувати свого положення. В кінці коридору вже видніються ліхтарі. Усе, що мені потрібно, просто відступитися. Сховатися в іншій кімнаті й перечекати. - Зупинися!

Відстібаю Щелепи, стискаю ланцюжок, вискакую в пройму. Одна рука в мене ще достатньо працює, а люті хоч вдавися. Він не встигає помислити, як Щелепи трощать пістолет і тієї ж миті вгризаються в стегно. Крик не допоможе, довбограю.

- Озаро, не плужи. Звідки я.. - Щелепи стискаються сильніше. Звідки він знає моє ім’я? Балаклава закриває обличчя, світло скаче стінами. Поранений лемент: - Забери! Забери його!

Позаду кроки. Я не можу водночас думати за Щелепи й розвернутися. Плеча торкаються. Замість крику хапаю ротом повітря. Я хочу всотати в себе увесь простір довкола. Як же боляче! Щелепи брязкають на підлогу, а я готова кинутися на нього з кулаками. Мене розпирає. Піхвець! Якщо такий ефект від куль, я розумію чому стають залежними.

- Ані руш! - командний голос Трояни звучить заспокійливо. - Руки так, щоб я їх бачила.

- В мене кістка роздроблена. - завжди спокійний, що б не сталося. Можливо це?.. Ні, точно ні. - Маєте знеболювальні, бо ця психопатка..

- Хочеш ще?! - вигукую.

Я досі відчуваю себе на піку. Ніби вдарило блискавкою. Б’ю кулаком в стіну. Фанера пробивається за секунду. Я б могла потиснути руку патрульним, що пробігли коридором. А ні - вони вже тут.

Усі витріщаються на мене, а мали б займатися бранцем. Трояна дивиться особливо прискіпливо, тоді озираєьтся на тих, з ким я не мала змоги познайомитися.

- Так, цьому вколоти знеболювальні. Подвійну. І накладіть турнікет. - знову на мене. - Їй нічого не давайте. Ні-чо-го. Ясно?

- В мене плече розірване. - нарешті скошую очі на рану. Кров просочила одяг, але я відчуваю пальці, значить не катастрофічно. - Можна і мені.. щось?

- Перев’яжися. - як грубо! Трояна відходить убік, даючи решті обступити бранця. - Нічим дихати.

Так, вона розбиває вікно-ілюмінатор руків’ям пістолета.

Плюхаюсь на матрац. Стіни з рожевими шпалерами в квіточку. Меблювання біле. Дзеркало трюмо з тріщиною. Тільки зараз в мене складається докупи, що це була спальня. На підлозі бірюзовий ліфчик щонайменше третього розміру. На подушках могло залишитися волосся, але кому яке діло. Сідаю на край. Матрац м’який і пружинить.

Зі злочинця стягують балаклаву. Руде волосся, плетене в мілкі косички й зібране ззаду. Втуплююсь в обличчі. Мілкі риси, що прагнуть до центру. Квадратна щелепа. Блакитні очі - це я вже вигадую, бо ліхтарі спотворюють світло.

Русе Приходько, гори ти в пеклі.