Збирачі хаосу

«Вам цікаво відколи почалося падіння Озари Згук? До біса Ярка. Все стало криво після гри. Їй байдуже до Лавра, «Орлів», геть усього, окрім власної сраки. Щось ще було того дня, бо одержимішою я її не бачила. – Квітка знічев'я розвивала психе до стану комахи й пускала гуляти між столами їдальні. Ніхто не скрикував, усі дивилися через вікно на Озару Згук у широкому чоловічому худі й штанях, що ховали усю її осяйність.»

Ніколи не думала, що психе може бути забагато. Стадіон пихтить енергією і я безкарно поглинаю усе те, що летить з задніх рядів до поля. Якби духи – вони ж деміурги, упорядники хаосу чи й просто звіролюди – затрималися на гру, помітили б, як за лавами запасних утворилася чорна діра.

Я не затуляю обличчя, як Мединка, не подаюся вперед, як Ликерія. Мої руки й ноги схрещені. Програш очевидний – маю спрогнозувати наслідки. Рахунок чотири-один з перевагою «Яструбів». Академія проковтне новину й забуде за тиждень. Лавр – ні. Браслет не дає йому ні обкрадати, ні маніпулювати - і коню ясно, що він лютує.

Перерва. «Орлів» свистають. За логікою речей я маю щось вдіяти, але мені не хочеться. Лавр копає носаком землю, крокує до нас трьох і зупиняється переді мною. Звично його психе накриває мене хвилею, а з браслетом він порожній. Страшно й млосно водночас. Він посміхається. Хіба поразка нічого не варта?

- Сьогодні планувалася вечірка. Усе в силі, тож приходь. – він схиляється, я відгороджуюсь долонею. Якого це біса я маю розважати переможених?

- Я схожа на приз за участь?! – майже кричу. Усі мають знати, що я не цукерка, шістка чи дівчина на вечір. – Лавре, якщо ти не помітив, ви програєте.

- Браслети.. – він стенає плечима й посміхається, по-хлопчачому, самими кутиками.

- Не хочеш срати – не муч дупу. – піднімаюсь, щоб стояти на рівних, стишую голос. Я хочу принизити Лавра, але навіть у мене є межі. – Можеш нарешті визнати, що з тебе гівняний гравець. Ви усі ніщо без обкрадання. Чи досі так рвешся до збірної ДУХ?

Хочу йти, але Лавр хапає мене за руку й схиляється до вуха.

- Мене вже заграло, як ти говориш зі мною. З подружками будеш так базікати. Сядь, ще другий тайм. – В його погляді надія. Ніби я могла просто забути чи йду у вбиральню.

- Бувай, Лавре. Побачимося завтра!

Вириваю руку і йду зі стадіону. Хочеться зачекати зняття браслетів і долучитися до його агресивної психе, спробувати майстерність там, де найменше цього очікують. «Вона нарвана» - проривається крізь купу «озирнись». Гадаю, так! Переляканий голос Квітки швидко позбавляє мене веселощів. Зиркаю на лаву запасних – сусідка вже треться біля цукерок і торкає Лаврове плече. Ну і насрати! Обкрадаю ще кількох розлючених, доки не опиняюся поза будівлею. На доріжці стоїть мопед – тільки Ярко міг так нагло залишити транспортний засіб. Думаю пнути, але біс із ним.

Знімаю взуття. Прямую до таунхаузів через газон. Мене досі потряхує, але інші наслідки бар’єру відступили. Усе, про що я мрію, - камера сенсорної депривації. Жодних відчуттів, запахів чи звуків. Нуль думок на шість годин до повного відновлення. Це було б ідеально, та все, що я можу мати – ванна з бомбочкою й м’яке ліжко. Заскакую дорогою в магазин і скуповую солодощі. Можливо, я брала їжу Квітки частіше, ніж вона торкалася косметички.

Не обманюйся, Озаро, усе через обкрадання. Просто тобі хочеться залагодити провину і… От трясця, телевізор досі працює. Ну чому з усього різноманіття її приваблює усе, що має більш як шість кінцівок, а ще Лавр – чорти б його забрали.

Уявляю, як Квітка вирячить очі, коли побачить у своїй кімнаті кілька пачок зефіру, цукерок, мармеладу й карамельного поп-корну. Я так часто бачила усе це на кухні, що вже завчила вподобання. Будь-що, окрім шоколаду. Варто було б додати плиточку, хоч це й може її вбити. Прищі, задихання, кашель – ну все таке, що буває при алергії. Що це зі мною?

Забігаю у ванну й нарешті виймаю з очей шматки пластику. Під повіками досі пече, а тепер ще й простір розпилвається. Який зиск з психе, якщо я не можу покращити навіть себе? Вдягаю окуляри – колись я вважала квадратну форму модною. Пластикова напівпрозора оправа кольору лосося. Ненавиджу її і все, що підважує мою довершеність.

На кухні затримуюсь і готую обід. Такий пізній і громіздкий, що, як сідаю за стіл, вже сутеніє. Квітка проходить повз до кімнати, тоді виповзає й розсипається подяками, що також їй не властиво. Мені вистачає одного погляду, щоб припинити потік лестощів. Зачиняюся в ванній і витрачаю ще годину чи дві. Хто рахує? Ліжко приносить найбільше насолоди, але я не лягатиму зарано, щоб мучитися на світанку. Розвертаюся на живіт. Пригадую яку «дурню» Рус сказав мені в другу нашу зустріч, коли я мала питань більше, ніж відповідей.

«Все чого ти маєш навчитися: здіймати предмети на відстані. Телекінез – показник розвитку твоєї психе, тож якщо хочеш відчувати й впливати далі, ніж твій ніс, вчися, щоб предмети левітували.» - в кінці промови він стукнув вказівним пальцем мене по носу. Я розсміялася йому в обличчя, адже телекінез – магія, якої не існує. Вчені давно довели, що можливості людей вичерпні навіть з психе. Та в дупу тих задротів: вони й до пуття не знають що таке психе й чому ця здібність виникає в людства на кілька поколінь, а тоді раптово згасає на століття чи й більше.

Вперше я спробувала це з сережками. Зараз я знаю, що краще працюють метали, особливо в психетехнологіях. Уже вечоріло. Я ввімкнула лампу, взяла сережки до рук й – як зараз пам’ятаю – дивлюсь-дивлюсь-дивлюсь – і нічого. Я була ладна пожбурити їх в стіну. Розлючена, не більше звичного відразлива до себе, без жодного бажання витрачати час на недосяжні речі. Я мала лягати спати, але не могла відвести погляду від сережок. Здається, це називають надією – дуже невластиве мені почуття: усе або з стовідсотковою певністю буде як я забажаю, або не варто й починати. Я тримала сережки так довго, що вони втратили вагу. Прибрала руку – і вони секунд зо п’ять трималися в повітрі. Як я верещала!

Ну хіба не чарівниця?! «Тільки чоловіки можуть маніпулювати предметами. Жінки діють на психічному рівні, Озаро». Брехуни-брехуни-брехуни!

Ні Рус Приходько, ні Лавр Макар не уявляють як сильно все моє єство кричить «хочу, хочу, хочу», коли я бачу можливості психе. Оті всі звіролюдські штучки з метанням уявних ножів, пострілами невидимими кулями, бронею з повітря. Якби Озарі ще два місяці тому сказати, що її можуть цікавити відео з мобільних камер ДУХівців, я не знаю, що тоді.. Вона б розсміялася й обізвала інфоматора довбодятлом чи довбодятлицею, хай йому грець.

Час позбутися надлишків.

Намацую проєктор. Подарунок Руса – цього гівнюка-крадія. Дріб’язкова річ, яка й у мене десь валялася. Спрямовуєш психе і оті мікрочастинки, як в мультитаскері, формують з психе проєкцію будь-чого. Нематеріальна, звісно, але як симулятор годиться: тепер я можу вправлятися у власній кімнаті. Поправляю окуляри, підпираю щоку. Писати з голови, виводячи уявні літери уявною ручкою може здатися божевіллям, та навіть у документалці кажуть, що це один з найкращих методів опанування психе. Щоправда, для середньої школи.

Це вже питання до загальної освіти, не до мене!

Слова вдаються. Писати уявний щоденник краще, ніж тримати справжній під подушкою. Жодних шансів на викриття, безмежні можливості для творчості! Одного вечора я списала усю сторінку прутнями й розкішницями. Трапляється…

Психе досі мінлива й чужа. Я зможу асимілювати все на ранок. Шмигаю носом. На постелі розтікається пляма. Власне, їх вже кілька назбиралося, а я й не помітила. Дивлюся в дзеркальце – наче мені хтось носа розквасив. Зі мною таке часто від перенапруги. Можливо тому академія обмежує учнів у доступі до психе.

Стираю у ванній кров. Дивуюся, що Квітка кудись повіялася, хоча завше її від телевізора не випхнеш. Повертаюся в ліжко. Нарешті час заснути, а перед тим проказую в повітря:

- Завтра буде чудовий день. Лавр вибачиться. Ликерія нарешті обламає каблук і впаде в озеро на підступі до корпусу. Ніхто не згадає матчу. Я виглядатиму неймовірно. Усе буде звично.

Мені подобається проказувати вголос. Усе, що я кажу, збувається. Тільки от Ликерія надто вправна на підборах. Але все решта завжди правда.