Збирачі хаосу

«- Вона й тебе підбила. – Шістка говорить до Полоза після ще одної розмови за списком. Її робочі методи відрізняються від Соломеїних: ніякої зваби, суто робочі взаємини. – В нас взагалі є шанс?

- Сіль невгамовна, так. І, гадаю, цього разу є. – Полоз закурює й вони затримуються ще на трохи перед Скляним домом.

- Сіль? – Шістка мала б зачепитися за попередні спроби, але таке звернення дивне, надто від Полоза. – Чому Сіль? Звучить грайливо, навіть ніжно.

- Помиляєшся. – Полоз затягується й на видисі посміхається. – Маєш уявлення про село? Знаєш, як рушниця, набита сіллю, стріляє в задницю? В селі так раніше захищали городину від зайд.

- Припустімо. - Шістка хотіла вигукнути “так, збіса”, але останньої миті вирішила не змінювати серйозного виразу.

- Суть солі не в тому, що вона смертельна - навпаки ж: майже ніякої користі й ураження, проте всі її бояться, бо срака болить. - Полоз здвигнув плечима. - От тому.

Шістка кивнула і трохи постояла, зиркаючи то на місто, то на тліючу цигарку. Коли Полоз відправив недопалок до смітник, вона промовила:

- Хороша спроба, Полозе.

- Що?

- Ти знаєш.»

Тир, симулятор, квартира. Я розраховувала, що життя звіролюду яскравіше, але тим краще для мене. Нестямі вистачає Полоза, тож я поки насолоджуюсь спокоєм.

Браслет вібрує. «Одяг на твоєму ліжку. Будь готова до шостої. Любиш бої? Х.С.Н.» - ось і моя черга настала.

Завершую в тирі. Повертаюсь до ДУХ. Йду графітовим коридором. Під землею спокійніше, ніж в Скляному домі. Звертаю до симуляторів. Я виснажена, тим паче маю потренувати можливості.

Пригальмовую на порозі. Відвідувачів небагато. Чоловік за три крісла від мене з силою стискає бильця. Шолом закриває очі, та я бачу бороду. Мені було б достатньо й мізинця, щоб впізнати. Полоз прибрав від мене напарника на три дні, а з моїм майстерним униканням сплив тиждень.

- От козел. - я це вголос сказала? Поводься тихіше, чорт забирай.

Кивком вітаюся з тренером і сама налаштовую апаратуру. Може завернути у Скляний дім? Ет, тренування тіла й духу я точно не витримаю. Сідаю й пошвидше закидаю себе в програму, пропускаючи перші ступені. Я опиняюсь перед нападниками і маю захищатися. Ще кілька рівнів і зможу використати Щелепи. Потилиця вкривається потом. Кого я маю викликати? Бодай його. Я не знаю!

Браслет вібрує. Стягую шолом і відкладаю набік. Повідомлення від Полоза. “Чекатиму о 17:50. Захопи Лавра. Вибач”. Важко набрати текст, коли рука тремтить. Психе я, можна сказати, всю скористала. Тим гірше для мене.

- Ти змінилась. - я не хочу чути цей голос, але жоден м’яз на моєму втомленому обличчі не видасть реальної емоції.

- Як і решта світу. - підводжуся й розминаюсь. На мені уніформа, яку я за чверть години маю проміняти на будь-що з вигаданого Нестямою.

- Я б хотів повернути час, коли ще не було запізно.

- Ти нічого не зробив, щоб було інакше.

Якого милого?.. Лавр стоїть впритул, тож я можу відчувати хвойний аромат. За стільки років міг би парфуми змінити, мудило. Дивлюся в очі - темні, майже чорні. Я знаю, що на світлі вони ясніші. Я називала їх кольору віскі, бурштиновими, а часом і карамельними. Йому більше пасувало зватися “Сонцем”, однак я сяяла так яскраво, що не могла поступитися.

Оминаю його. Біля виходу кидаю:

- О шостій нагорі. Є робота. Ми потрібні Нестямі.

Йду в капсулу. Зиркаю на ліжко. Сукня. Натягую під низ костюм і синхронізуюсь, тоді цей шмат тканини. Спиці корсету впиваються в ребра. Декольте глибоке. Низ на запах з розрізом, але я рухаюсь скуто. Біля ліжка коробка – підбори, сука. Клатч, куди влазить або телефон, або мультитаскер. Я не дурна. Припасовую до стегна ніж – метати я не вмію, але в ближньому бою дам собі раду. Дивлюся в дзеркало, кудлачу волосся – це максимум. Сукня темного пляшкового зеленого кольору. Можливо з синім підтоном, але у світлі ламп не видно. Квіти вибиті так, ніби розшитий гобелен. Пісочний і бузковий. Усі кольори приглушені, від чого моє обличчя світиться. Макіяж був би зайвим. Знімаю лінзи й псую усе окулярами з рожевою оправою. Я запишу все.

Двері поруч скриплять і я необачно виходжу одночасно з тим, хто будив мене пташиним трелями о п’ятій ранку. Куртку ще не застібала.

- Полоз? – роблю крок назад і хапаюсь за одвірок. На підборах я найвправніша з усіх живих істот, але треба розходитися.

- Ого. – його очі розширюються і погляд ковзає вниз-вгору. Костюм брунатного відтінку підкреслює очі й волосся, але не зливається з ними.

- Ух ти. – ух ти? Коли це Озара Згук втрачала мову від чоловіка в костюмі? – Що значить «ого»? Ого, як це жахливо? Чи ого, ти просто неперевершена? Чи…

- Просто «ого». Тобі пасують окуляри, Сіль. – Полоз червоніє. Я повернула собі владу, а він більше не виглядає так, ніби може звести мене з розуму. – І все решта.

- Нам час.

Розвертаюсь на вихід. Йду рівно, вигинаючи стегнами. Полоз швидко наздоганяє, а в ліфті до нас приєднується Лавр. Його костюм зелений, в тон моєї сукні. Сподіваюсь, це не лихий задум Нестями. Коли бачу Харитона в бордовому, розумію всю лихість плану: він один має бути найпомітнішим.

- З ким битимемося? – схрещую руки на грудях. В ноги холодно. Я по литки в кучугурі, але обставляю усе так, ніби нічого не відбувається.

- Ми дивитимемося. Це розвага така. – Харитон відкриває переді мною дверцята автівки раніше, ніж встигають перед ним. – Ти неперевершена, Згук.

- Облиш лестощі для тих, хто хоче їх чути, Нестямо.

Сідаю. Він поруч. Полоз і Лавр попереду. Ще охорона попереду й ззаду. Мрія їхати з кортеджем була на рівні приватного літака в категорії «з братами ставалося, зі мною ніколи». Стережіться своїх бажань!

Боями названо заборонені змагання з психе. Якщо в боксі чи інших видах завдання повалити чи вирубити, то тут суть у списанні. Виграти можна безліч разів. Пограти – лише раз. Нестяма має власну ложу. Ще три таких сховані на інших кутах зали. Ковтаю слину й ховаюсь в тіні. В одній з них може бути батько. Боюся нотацій менше, ніж побачити його посмішку в фіналі. Полоз надто зайнятий розставлянням периметру, щоб врятувати мене від уваги Харитона. На що я взагалі сподіваюсь? Він не може.

- Це наша родинна ложа. – каже Нестяма і я не здивована. - В дитинстві у мене був улюблений боєць. Я не пропускав жодного матчу.

- Хто він? – на вході мені всучили програмку і я дивлюся на набір прізвищ.

- Ні, тут його немає. – Нестяма накриває долонею мою й опускає брошуру собі на коліна. – Він став застарим. Його списали, коли мені було шістнадцять чи сімнадцять.

- Мені шкода. – всередині все стискається. Якщо Нестямі заманеться, на арену випхнуть когось із нас трьох. Звіролюди не аматори, але вбивство заради вбивства…

- Пусте. Я подбав про його родину. – Нестяма веде пальцем по списку й зупиняється на Ґрак. – До речі, це його син.

Мене зараз виверне. Стримуюсь хвилину, тоді відпрошуюсь в туалет. Серце колотить і я довго тримаю зап’ястки під холодною водою. Нервова система заспокоюється – я знов можу дихати й не горіти зсередини.

В коридорі перетинаюсь з чоловіком. Він йде до вбиральні з ложі ліворуч. Я одразу впізнаю пташині риси й висушене обличчя. Костюм висить на ньому, мов на палі. Він виставляє руку, щоб я не проминула його. Зупиняюсь і прокліпуюсь. Добре, що я в окулярах.

- Х… Хірний, так? – ніби вічність минула. Вічність, мертвий Соломон і ще кілька наших.

- Вітаю, Соломеє. Ви з Харитоном вшануєте мою вечірку? Останнім часом я не бачу послідовності в діях ДУХ, тож чи ми досі друзі?

- Запевняю, Нестяма ваш найліпший друг. Обидва з них. – обличчя судомить посмішкою.

- Це так, а ти?

- Я виконую накази й не лізу в чужі справи. До слова, яка вечірка? – ковтаю слину. Двері так близько і водночас далеко. Хірний мовчить. Розслабляю м’язи. Заспокоюю погляд. Продовжую наївно: – У мене немає власної думки. Роблю лиш те, що надходить згори. Там знають як краще для ДУХ.

- Справді? Хотів би я розпитати Соломона про це.

- Прикре самогубство.

Двері скрипують. Лавр. Не думала, що радітиму його появі.

- На мене чекають. – минаю Хріна. Серце стукотить ще скоріше. Заспокоїлась, трясця.

- Я маю робочу пропозицію до тебе. – його голос висушений, як і він сам. – Як-небудь обговоримо.

Пришвидшую ходу. Хапаюсь за Лавра, немов за рятівне коло. На його розпитування я прицитькую. Повертаємося в ложу. Бої вже почалися. Мені нецікаво. Нестяма зайнятий – це все, що важливо. Підходжу до бару, схованого в кутку ложі. Наливаю склянку води. П’ю малими ковтками, спершись на стіну. Переношу вагу на одну ногу, щоб інша відпочила. Натовп реве. Психе так багато, що бійці підхарчовуються, не зупиняючи ударів. Б’ють, штовхають, хапають. Я майже не дивлюся. Люди Нестями розставлені залою, та й не тільки його. Слідкувачів за порядком чи не третина усіх глядачів. Безпечніше я не почуваюся.

Полоз стоїть біля крісла Нестями. Схерещені попереду руки натягують костюм. Я бачу його підсвічене обличчя. Крізь окуляри я бачу зброю на поясі, у взутті й рукаві. Його психе найпотужніша з усіх, що я відчуваю. Спокійна й рівна як хвилі. Я так і не питала як він відновився після пісків. Просто вирішила, що у звіролюду все інакше. Психе – це майже еліксир безсмертя. Підлататися значно легше, але мені однаково соромно, що не спитала.

- Чи тобі не забагато?

Голос Лавра такий різкий, що здригаюсь всім тілом. Водночас говорить пошепки і чую лише я. Вода розплескується на підлогу й сукню. Ну дякую.

- Ми не зобов’язані розмовляти за роботою. – я продовжую дивитися на Полоза. Доки заспокійливе працює, чому б ним не скористатися? Все ж слова Лавра цікаві, тож уточнюю: - Чого забагато?

Лавр в полі мого периферійного зору. Він впирається рукою в бильце й хилиться до мого вуха. Ми дуже близько й тепер це видається огидним. Нестяма такий зацікавлений грою, що аж присунувся до краю ложі. Лавр ще трохи мнеться й дивиться вбік на Полоза, тоді видає:

- Ти визначся вже: Полоз, Харитон, той старий, половина духів.. чи я.

- Перепрошую?

- Ти крутиш усіма водночас. В мене перед носом. Це боляче, взагалі-то. – Лавр заводиться і я нарешті переводжу на нього увагу. Чого він хоче? Чого він взагалі очікує? – Я бачив тебе в барі. Я прослідкував. Ти що, маєш ціль перетрахати половину ДУХ разом з Шісткою?

- Це між нами. Не чіпай її. – хапаю його за піджак. Одразу відпускаю: я не зможу цього пояснити. Пригладжую краватку. Додаю виразу єхидності. – Це ж завжди про психе. Вони мають багато. Такі всі сильні й потужні, а я маленька крихка дівчинка. Мені потрібен захист.

- Ти можеш попросити мене.

- Навіщо мені просити?

- Ну звісно, Озара Згук ніколи не просить. - Лавр киває й хитає головою. - Приймаюча сторона: як в сексі, так і в житті. Ти хоч один вибір зробила самостійно?

- Я звіролюдка з імплантом, який дозволяє мені слухати твоє маячіння і не боятися, що ти щось заподієш. Навіть якщо мої вибори не здаються тобі достатньо моїми, я не маю доводити протилежне.

Наливаю собі ще склянку. Руки трусяться. Насправді незле, що Лавр достатньо добре знав і Озару Згук, щоб нафантазувати казна-що. Не можу ж я збирати заколот?

Нестяма обертається в наш бік й кличе мене до себе. Я киваю кілька разів і з посмішкою здіймаю одну з пляшок. Я тут, аби налити йому ще. Киває й повертається до боїв. Бачу закономірність: чим більше уваги я приділю Лавру, тим швидше моя «зацікавленість» розлютить Нестяму – і я позбудуся колишнього. Можливо назавжди і не дуже етично, але сам винен.

- А от і все ж… - Лавр знов схиляється до мене. - Гаразд з Полозом: він би й в дерев’яну довбешку закохався, але Харитон: як ти йому сподобалась?

- Хіба сонце винне в тому, що воно світить? - в темряві моя посмішка ще ширшає, але розмова починає дратувати. Я не вірю в прихильність жодного з них, але на краще, що Лавр так переконаний у власних фантазіях.

- Ти ж усвідомлюєш, що ти тут не як духа? Просто сучка боса.

- Гав.

Повертаюсь в крісло. Нестяма бере мою руку й вкладає собі на коліна. Лавр правий: я приймаюча сторона, а значить я можу це стерпіти. Психе Полоза відчутна. Я оманливо почуваюся в безпеці.

Нестяма пропонує ставити ставки. Граємо його грішми. Нестяма вираховує силу, минулі перемоги, вік. Я кажу, що ставитиму на брюнетів, а якщо сутичка між двома темненькими, тоді на того, що ліворуч. Нестяма сміється, а до останнього поєдинку на моєму «рахунку» вдвічі більше грошви. Це випадковість. Єдина прогнозована частина: хтось помирає. Ґрак один з таких.

Остання сутичка найбажаніша. Публіку розриває. Я дивлюся куди завгодно, тільки не на ринг. Так я бачу те, чого не мала б. Перший ряд нижче лівої ложі. Рука простягається в залу. Стискає пістолет. Таке вже бувало: хтось нетерплячий з залу добивав переможеного, а зараз все близиться до фіналу. Однак щось не так. Це психетехнологія, а тут так багато енергії, що спрямувати її в потрібне русло практично неможливо. Тобто в залі бомба швидкої дії. Коли рука особливо напружується в останні секунди матчу, я кричу:

- Лягай! – і тягну Нестяму донизу.

Свист зовсім близько. Я була б рада смерті Харитона, а спустила його лиш тому, що це машинальна реакція схопитися за щось поблизу. За перекладиною крики й ще канонада пострілів. Озираюсь. Полоз говорить в рацію. Нестяма мутно дивиться на мене. Лавр поза увагою.

- О, ти досі живий. – обмацую голову Харитона, рамена торс. Не липке, на пальцях крові не залишається.

- Не звучи так розчаровано. Я можу подумати, що я тобі не подобаюсь. – він підморгує.

- Рада бачити, що ти навіть зараз не втрачаєш запалу.

Полоз нависає над нами й простягає руки. Перш ніж встати, дивлюся на крісло, прошите пострілом. Моє крісло. Яка дурниця: ніхто не міг би точно втрапити в ціль з такою концентрацією чужих впливів. Стрілок, хто б він не був, просто помилився. Підіймаюсь і бачу тіло. Одразу під третьою ложею – ложею Хріна. Народ розповзається. Я стою, впершись в бильце. За Соломона? Можливо, але все ж я надто дрібна, щоб бути ціллю. Хрін не в ладах з Нестямою – це має мати наслідки.

- Сіль, ти як? – Полоз торкається мого зап’ястка й вливає психе.

Не зараз, Полозе. Розвертаюсь до Нестями. Він також бачив слід від кулі й виглядає страшенно розлюченим.

- Останній бій пройшов поза ареною, але знову виграла брюнетка. Молода, недосвідчена – ну як є. – говорю бадьоро, доки горло ще не здавив ком. Звіряюсь з брошурою, на якій ми записували припущення й ставки. – Ти винен мені дві штуки.

- Правда. – Харитон пом’якшується й посміхається.

Нестяма дістає пачку з внутрішньої кишені піджака й розмірено відділяє купюри. Іноземна валюта ледве вміщається в клатч, але я таки пхаю. Люблю тримати в руках гроші, шурхотіти ними. Зараз це єдине, що може відволікти мене від дірки в кріслі.

- Це був замах. – встряє Полоз. – Наступне завдання – «Корабель». Саме час. Я відстороняю Соломею від виконання у зв’язку з підвищеним ризиком. Також вимагаю проходження процедури за кодом червоним.

- Що збіса?! – я майже верещу, хоч це й можуть сприйняти за підтвердження травми. Веселощі тільки почалися, а Полоз вже мене прибрав з дороги. – Я щойно врятувала Харитона, а мене за це усунуто?

- Згук, це серйозно. – Нестяма киває до Полоза й розвертається до мене. – Хірний порушує домовленості. Я не можу це так просто залишити. Він не може коли заманеться кидатися на моїх людей.

- Ви не думаєте, що це був замах на тебе?

Я дивлюся на Нестяму так серйозно, як тільки можу. Чому найочевидніша відповідь не спадає їм на думку? Можливо тому що усе насправді відбувається за планом? За тим самим планом, який відомий Нестямі, про який Полоз здогадується чи й знає напевне – знав і не попередив. Ось воно що. Голова крутиться і я опускаюсь на крісло. Десь в районі грудей позаду є дірка. Я відчую її, якщо нахилюся на спинку. Схиляюсь вперед і притискаю долоні до потилиці. В очах темніє, але я в порядку. Не треба слухати мій голос, що бринить і затинається.

- Пробачте, я налякана. Не слухайте мене. – найкраща акторська гра, яку проживаєш насправді.

Версія один: Хрін хоче мене вбити – я на волосину від смерті.

Версія друга: Нестяма хоче мене вбити, обставляє, ніби Хрін – я на волосину від смерті.

Версія третя: Полоз на боці Нестями, вони разом змовилися мене вбити, обставили все, ніби це справа Хріна – я на волосину від смерті.

Союзників мало – лише моє власне дихання. Воно ще на моєму боці – і я судомно глибоко вдихаю, щоб не розійтися риданнями. Підводжуся, випростуюсь на підборах. Дивом я не підвернула ногу, коли ми падали з Нестямою. Озираюсь на спорожнілу залу: слідкувачі присутні, але я не беру їх до уваги. Я стою між Полозом і Харитоном, які навперебій запевняють, що я маю взяти відпустку і до квартири приставлять охорону, а краще взагалі перебути в управлінні, доки усе не владнається.

І за цим усім з кутка спостерігає Лавр. Бокал в його руці леді здіймається вгору. Кутики очей видають посмішку.

Догралась.