Збирачі хаосу

“ Харитон Северин Нестяма схилився над більярдним столом, висолопивши язика. Волосся вибивалося з-під резинки й налипало на лоба. Вдарив без вагань - кулька підскочила й вилетіла за межі поля. Харитон розсміявся в повен голос й обтер кутики губ.

- Це ж треба! - з кректанням підняв кульку й знов вклав на стіл. - Твій хід!

- То ти проти переведення Соломеї? – в приміщенні не було спекотно, та Полозове обличчя аж надто розчервонілося. Харитон ігнорував його, тож Полоз продовжив: - Вона не справляється. Їй бракує досвіду. І бажання вписатися. Ніхто не прийме її за свою, особливо після сьогоднішнього.

- Ми з тобою дуже їй раді. - Харитон примружився, відступаючи від столу. - Давай грай вже: остопизділо чекати.

Полоз вдарив знехотя, навіть не цілячись. Більярд ніколи його не захоплював. Харитон рушив до столу. Язик знову висолопився. Полоз сперся на край столу. Дерево рипнуло й він переніс вагу на ноги. Полоз сказав:

- Єдиний варіант - відправити Соломею в навчальний центр. Місяців на п’ять, а тоді поглянути по результатах. Ти ж знаєш як це має бути: спочатку злагодження навчальне, потім вже завдання. Щоб вижити, вона має подобатися кожнісінькому учаснику групи.

- Вона мені бляха подобається! - вигукнув, тоді знов розреготався й стишив голос.- Озара Згук не буде нидіти по тренувальних центрах. Принаймні тому, що в моїй компанії для неї набагато безпечніше.

Полоз з сопінням схилився над столом і зосередився. Він міг би потрапити в лузу. Хоч раз це мало б статися за теорією імовірності, але вкотре змінив кут і просто запустив кульки битися одна об одну.”

Шістка ніколи не залишалась в мене на ночівлю. Я ж навіть не знаю чи живе вона ще десь, окрім управління.

Прокидаємось одночасно. Ніяково посміхаюсь і шмигаю в туалет. На диво в дзеркалі я виглядаю досить пристойно. Волосся запухнастилось і відвертає увагу від кіл під очима. Костюм висох, плями зникли – переваги психетехнологій. Одразу синхронізовуюсь.

- Сніданок?

Довго вмовляти не доводиться. За пів години я вже сита й повна енергії повертаюсь до себе. Міняю спортивний одяг на звичайний. Вкладаю в захисний костюм побільше психе, аби зігрітися. Застібаю пояс. Вчора штрикачка не зіграла належної ролі, та я досі сподіваюсь на критичний успіх.

«4 хв. Отримати зброю. Спуститися до багів.» - сповіщення змушує рухатися. Хапаю пістолет, яким би непотребом він не був, біжу вниз. Біля багів вже натовп. Автомати, шоломи. Здається, я маю піти за ними, але куди? Шістка перехоплює мій погляд, кличе до себе.

- Де взяти це все? – я не маю нічого казати. Вона вручає мені шолом, бронежилет і зброю. – Дякую.

- Полоз передав. – я зиркаю в натовп, але вона повертає мою увагу до себе. - З тобою все добре? Вчорашні ідеї вивітрилися?

- Ай, не нагадуй. – доки я не матиму рішення, краще не думати про телефон, убивство й власне майбтунє. – Я вбила постачальника, тож підозрюю саме з цієї причини ми «при параді».

Я не хвилююсь, що нас почують. Не буду здивована, якщо всі вже й так знають. Нестяма не дає нам договорити, привертає загальну увагу, залізши на автівку. Він ще більше обцяцькований зброєю і скидається на макаку, що отримала сто бананів. Чи може він виглядати ще радіснішим?

- Чудовий ранок! Усім так і кортить застосувати стволи, чи не так? – Нестяма упивається їхнім реготом, тоді дивиться на мене й простягає руку. Від його погляду хочеться зникнути, а натовп натомість розступається, ще чіткіше вказуючи на мене. Підходжу до бага і з колективною поміччю вибираюсь нагору. – А от і організаторка свята!

Денис підморгує мені. Решта дивляться з цікавістю. Скроні пульсують. Я боюсь зомліти, хоч і знаю, що цього не станеться. Радше спаде синхронізація, чого мені зараз не треба.

Вихоплюю з натовпу Шістку. Вигляд вона має не менш розгублений, ніж я уявляю власний. Полоз хилиться до неї й шепоче, після чого обличчя подруги прояснюється. Може і я не маю нервувати?

- Через дії Соломеї ми не отримаємо сьогодні поставку, - Нестяма замовкає, аби мене огорнув гул невдоволення. Все ясно: це покарання! Треба просто перечекати, пожуритися й повернутися в стрій. Тільки встигаю присоромлено опустити голову, як він продовжує: - але завдяки їй ми зірвали куш. Ми поїдемо прямісінько на склад і візьмемо усе, що вважатимемо цінним. Все це буде наше, треба лише забрати.

Оце і є моя могила. Звіролюди нічим не відрізняються від звичайних людей. Так, їх більшою мірою приваблюють технології, однак померти за залізяччі ніхто не готовий. Я знаю, що жоден не попрощався з рідними. Це мене тривожить навіть більше, ніж погляди ненависті спрямовані в наш бік. На мене. Так, саме на мене. Коли спущуся вниз, ніщо не захистить мене. Полоз може й розум, та серця в цього натовпу немає.

- За що? – мій шепіт не отримує відповіді.

Нестяма перемикається на інших. Де б я не стояла, куди б не відходила, коментарі мене знаходять. Денис цілеспрямовано підходить сказати в обличчя. Це буде гучно і він заробить кілька очок прихильності. Водночас це мій шанс припинити приниження або затавруватися остаточно. Принца не дочекаєшся: треба розрулити самій.

- Бос намагався пом’якшити твою провину, але ти нам всім тільки проблем і завдаєш. Не набридло ще геройствувати? - він вищий, ширший і вже синхронізований з іншими. Думка про повторний примус швидко вилітає з голови. Я не самогубиця.

- Пункт вісім, протокол п’ятдесят три… чотири. - моє серце калатає. Броня тисне на плечі й шию. Переминаюсь з ноги на ногу.

- Поглянь на себе. Ти жалюгідна. Помреш - нам нічого й робити не доведеться.

Денис шкіриться. Що ж, мені вже кілька разів натякали про існування плану. Питання: чи Соломон був частиною нього? Чи думав про мою смерть Харитон? Знімаю шолом, підходжу впритул і стаю навшпиньки. Тепер я говорю йому в вухо й ніхто більше не може нас почути.

- Вчора я зробила це для себе, але якби ти чи хтось інший потребував такої допомоги, я б повторила. - я шепочу так тихо, як можу. Денис набирає повітря в легені. Я так близько, що можу прочитати його думки або ж вони просто очевидні: - І ні, я не хочу бути частиною з вас. Я на це не здатна: ми обоє це розуміємо. Просто хотілося б, щоб моє життя важило для вас трохи більше за мою смерть.

- Тоді будь поруч зі мною сьогодні. - його слова ніщо з того, що я очікую почути. Відсторонююсь і витріщаюсь, а він озирається на всіх і знову глянувши на мене підморгує. - Прикриєш, мала.

Мала. Бляха, знову. Стискаю кулаки й киваю. Здається, щойно за мене поручилися або й відмінили страту. Їхні словесні конструкти хрін зрозумієш.

Чую два грюки по багам. Полоз кричить всідатися, а далі вітер знову січе обличчя.