Збирачі хаосу

“Перший рік в академії. Озара почувалася піднесеною, коли заносила заліковки заступнику директора. Вона ще не знала, що адміністрація колективна, що їй варто було залишити усе в скриньці.

- Йосип голий! - її очі округлилися. Обличчя почервоніло. Дивно, що вона взагалі спромоглася на звук.

- Я не Йосип. - заступник швидко посунувся до столу, однак рука досі залишалася на ерегованому члені. Чи він там застібався?

- Мамограй. - Озара прогупала половину відстані до столу й кинула заліковки вперед. Документи розлетілися, частина впала на підлогу. - Ми чекаємо оцінок, а тут бардак повний! Якщо за два дні я не знатиму своїх балів, розповім директору усе, що тут сталося.

- А що тут сталося? - претензія ніби зовсім його не зачепила. Хіба що на потилиці виступив холодний піт.

Озара чкурнула в коридор і бахнула дверима. Живіт скрутило і їй знадобилося пів дня, щоб оговтатися й посміхнутися сонцю. Вночі однаково попри її бажання стало паскудно. Тіло тремтіло й горіло, а тоді вивергнуло все, що з’їла за день.”

- Гей, є хто? - шепочу й прикладаю вухо до дверей. Голоси. Там гамірно. Чи це телевізор?

Барабаню в двері. Спочатку долонями, тоді кулаком. Мені байдуже, якщо мене почують. Ні, цього не можна допустити. Розвертаюсь на п’ятках: я маю піти геть, а саме в душ і переодягтися до вечері.

Нестяма не пояснив що важливого в телефоні, сказав лишити цей секрет між нами. Якщо він не хоче пояснювати, я скористаюся зв’язками. З якого дива я вирішила, що права рука Харитона заговорить? Напевно тому, що Нестяма сказав «особливо Полозу не кажи, йому не можна хвилюватися після лікарняного».

Телефон незапаролений – гадаю, Соломон надтовірив у сейф - і я вже встигла дослідити вміст. В галереї фото пришвартованого судна. Ще кілька світлин відкритих боксів – зброя з позначкою «альфа-версія». В нотатках окремі замовлення: кому, скільки і в які терміни доставити. Серед замовників є ДУХ і кілька організацій, що явно займають протилежний край шахівниці. Переписка з Нестямою запаролена, проте з інших чатів видно, що управління замовляє не вперше. На фото поставок мелькає рука з витатуйованою лінією: можливо, це й популярно, проте в поєднанні з засмагою й видовженими пальцями… Для викриття підпілля ж не обов’язково затарюватися в них щомісяця, чи не так?

Я таки заходжу. Не запрошена і не помічена. За передпокоєм ідентична кімната до нашої з Шісткою, а на одному з ліжок і вона сама. Зі спини впізнаю її за високим хвостом, а втім Шістка тут єдина дівчина. Нічого непристойного, хіба що ми у Ватикані й заборонено гуртом грати в карти. В кімнаті пахне цигарками й електронками. Злегка задимлено. Полоз дивиться в карти, висолопивши язика. Ніколи не бачила його веселим. Перед ходом він жартує до гравця навпроти, зводить погляд і по траєкторії помічає мене. Я махаю телефоном: не впевнена чи це щось означає для нього.

- Народе, вам пора. – говорить різкіше й гучніше, ніж я звикла. Всі зиркають на мене й назад до «столу». – Серйозно, на вихід.

- Чуваче, це і моя кімната. – протест Дениса слабкий. Здається, він програвав і обірвати гру – це навіть плюс.

Тепер усі погляди звернені на мене – «кайфоломка». Мені байдуже, як вони зрозуміють причину. Відступаю вбік. П’ять пар очей проходять повз і ковзають по мені поглядами. Шістка остання. Вона зупиняється і дивиться на мене. Її погляд метається по мені.

- Все гаразд?

Киваю.

- Мені лишитися?

Мотаю головою.

Шістка йде і я нарешті видихаю. Зараз проблема зникне. Скидаю пальто й стискаю його перед собою, аби хоч трохи прикрити закривавлену сукню. Усе, чого Полоз не бачив на мені раніше, кидається в очі з першої секунди.

По телевізору музичне шоу. Полоз тягнеться до пульту. Повітря стискається від тиші.

- Ні! - я майже не чую себе. Мушу заспокоїтися. - Не вимикай. Зроби гучніше!

Моє обличчя кам’яне чи в розпачі? Я вже не знаю що й відчувати. Сил вистачає, аби лиш стояти рівно. Дивлюся на Полоза. Тараторю, доки не передумала:

- Полозе, ти знаєш, ох, знав, Соломона? Нестяма мав до нього діло – і сказав, щоб я тримала все в таємниці, але тут є дещо… Думаю, це важливо, тож я прийшла до тебе.

Телефон в разі чого стане моєю страховкою, а я з минулого – та сучка Озара Згук – дуже любить заводити корисні зв’язки.

Полоз підходить і замість телефону бере мене за лікоть. Він не може поширити своєї психе крізь костюм, як і не може відчути мою. Принаймні доки я цього не дозволю.

- Соломеє, ти…

- Я в порядку.

- Ти не виглядаєш в порядку.

- Тоді не дивися на мене. Відповідай на питання. - повертаю увагу на телефон. Рука на моєму лікті тремтить, проте я знаю, що закривавленою сукнею його не злякати. То чого ж? Пом’якшую тон: - Слухай, Полозе, Харитон сказав, що ти не маєш про це дізнатися. Якщо ти не зацікавлений, забудьмо цю розмову.

Полоз вагається. Я хочу закричати “Ти блять ще й роздумуєш? Ти хоч знаєш що я пережила?”, та яке кому діло.

Полоз переймає присирій. Я надто повільно відпускаю, тож на секунди три ми дотикаємося пальцями. Психе проходить від нього до мене. І тепер він точно знає, як я. Маю бути свідомішою в користуванні костюмом: не допускати сентиментів.

- Я знаю двох Соломонів. – його відповідь плутає, але потім він скошує погляд на мою сукню й додає. – З одним Соломоном ми мали завтра зустрітися, прийняти поставку. Якщо він мертвий, то що ж… такий план.

Полоз стенає плечима й кутик вуст здригається. Він не договорює наскільки добре він знав Соломона(чи їх, трясця,двоє?), але очевидно, що смерть гівнюка його радує. Полоз рухається моїм цифровим слідом: галерея, нотатки, месенджери. До чату з Нестямою набирає пароль з першої спроби – ще одне питання, яке я згодом з’ясую.

В переписці інформації досить, аби засадити половину спецпризначенців, а заодно й прикрити усе управління. Покупки, зустрічі, домовлені «зачистки».

Полоз водить великим пальцем по краю телефона. Напружений для вигляду, а насправді я ж відчуваю який він спокійний, який синхронізований.

- Він не хотів, щоб ти це побачив. – слідкую за реакцією. Нічого. Хай що сказав бос, вони удвох найближчі серед звіролюду. Це могла бути перевірка для мене – і я її завалила. Дотискаю, бо нічого більше робити й не вмію: – Ти не здивований? Ти знав. Так?

- Я не маю до цього ставлення. Є та й усе. - Жоден пес не вкусить руку, що його годує.

- Нічого не можна вдіяти? Це корупція. Зрада. Злочин проти справедливості. Хіба таким має бути світ?

- Для ідеального світу усім з психе довелося б скоїти самогубство. Прикро. – Полоз вмикає цинізм і мені не віриться що він такий. Хіба я його знаю?

- Цей же прототип і тобі можуть видати. – з новин я бачила, що буває з нестабілізованою зброєю. Бум – і кінець. - Помреш ні за що.

- По той бік не так вже й страшно. - Полоз знущається. Рука вже свербить його вдарити.

- Думай, що хочеш, а я так не залишу. – намагаюсь забрати телефон. Збоку не видно, але тримає він міцно.

- У тебе в голові хаос. - мені не вперше це чути. Полоз дивиться м’яко, ніби я значно, значно молодша за нього. Це неправда. Це неприйнятно. – Я розберуся з доказами.

- Ти гівнюк! Такий самий, як і Нестями, як усі в Скляному домі! Я думала, що управління створене для справедливості, а це просто збіговисько злодюжок-пристосуванців.

Полоз сідає й тре обличчя долонями, тоді масажує скроні пучками пальців. Я розлючена, але я досі помічаю дрібниці. Він розколиться. Я відчуваю. Підступаю впритул.

- Чому б нам не зробити це разом? - ні, не та стратегія. - Якщо не хочеш марати руки, залиш усе мені. Я знайду потрібних людей - впливовіших за цей недокартель, розворушу болото. Просто не перешкоджай. Віддай телефон, Полозе!

Мовчить так довго, що я вже хочу взяти його за рамена й струсонути. Дивиться гнівно. Я здобула емоцію, браво! Підводиться, тоді говорить:

- Ти як пітбуль. - що збіса? - Непробивна й нагла. Лізеш - і байдуже на перешкоди. Це погано закінчується. Кому потрібні твої свідчення? Єрмак в курсі, що відбувається. Роса знає.

- А Михайло?

- Цей тюхтій? - що це? Подив? Байдуже, він знову морозиться. - Правду пишуть, вирізають і склеюють. Ці докази нікому не потрібні. Ти вбила – прибрала – Соломона і ускладнила нам викриття. Тож надалі про серйозну роботу і не мрій, аж доки Харитон не вимагатиме цього від мене.

- Це брехня. - хапаюсь за голову. Якщо не опаную себе, повириваю патла. - Не було б ніякого викриття. Це все спектакль.

- Тобі здалося, Соломеє. Ти виконала складне завдання і маєш відпочити, перш ніж будь-що вирішувати.

- Я робила те, що мусила! Бляха, Полозе! Лайно ти собаче!

Полоз не зважає на мої слова. Відтісняє мене до дверей, виштовхує з кімнати й говорить гучніше, ніж до того.

- Можливо, доведеться письмово підписувати ознайомлення з правилами. Соломеє, запам’ятай: ти виконала свій обов’язок, а супутні втрати – це з усіма трапляється. Прийми гарячий душ, повечеряй і проспися. Все буде гаразд, ти молодець.

Тілом прокочуються хвилі жару. Я вдаряю кулаком в стіну. Результату жодного, окрім болю в кісточках і безмірної втоми. Полоз зміряє поглядом і йде, ніби мені має бути соромно за свою дитячу поведінку. Гівно, гівно, гівно!

Мене хитає. Світ безмірно важкий. Живіт ниє. Слабкість. Крізь сльозові канали очі заповнюються рідиною, а я не маю сили зачинити шлюзи. Озара Згук обирала все, аби вижити. Чи я досі можу зробити так само?